Розділ «III. Модерна історія»

Якщо взятися за ущипливе питання історичної долі Риму, то можна полегшити собі справу, поділивши його на «як» і «чому». Питання «як» стосується піднесення Риму як середземноморської сили, здатної об’єднати весь басейн у стабільній імперії. Можна знайти слушні відповіді на це запитання, якщо знову ж таки сформулювати його в термінах транс-політійних систем. Якщо не брати до уваги початкову фазу його історії, то протягом царського періоду з 759-го до 509 р. до н.е. Рим завжди був утягнутий у двополярну гру, нестабільну за своєю сутністю та підпорядковану обмеженню на кшталт «усе або нічого». Упродовж століть він вів смертельні війни, з яких завжди виходив живим. Чергування двополярних ігор виражається в розширенні римської потуги послідовними колами мірою того, як попередня перемога приводить його до зіткнення з новим, більш далеким викликом. Цей процес був надзвичайно довгим і повільним, оскільки підкорення Італії зайняло близько п’яти віків до завоювання грецької Південної Італії в 274 р. до н.е. На об’єднання Лаціуму пішла половина цього часу. Тільки в 509 р. до н.е. Рим стає на чолі латинської конфедерації з трьох десятків полісів. Річ у тім, що політичному об’єднанню довелося долати олігополярну гру сільських полісів і відбуватися зсередини, що майже неможливо. У подальшому процес зовсім не прискорюється, але його результати стають уже помітнішими. У 509-343 рр. до н.е. Рим веде і виграє війни проти етрусків, вольсків, еквів, галлів з долини річки По. Три війни ведуться в 343-280 рр. до н.е. в Абруцці проти самнітів: кінцева перемога приносить Римові панування над Середньою Італією. Війна проти епірського царя Пірра в 280-274 рр. до н.е. завершується приєднанням Південної Італії, висадкою на Сицилії та зіткненням з карфагенською Сицилією, що призводить до першої Пунічної війни в 264-241 рр. до н.е. Діставши контроль над Італією, Рим завойовує спершу Західне Середземномор’я в боротьбі проти Карфагену, згодом відвойовує Східне Середземномор’я в трьох елліністичних царств, перш ніж заходитися завойовувати Європу, хоча він майже одразу зупинився, обмежившись Рейном і Дунаєм.

Якщо запитання «як» виглядає загадкою, яку можна сподіватися розгадати, то запитання «чому» — це таємниця, в яку важко проникнути ще з часів античності. Таємниця ще більше густішає через те, що вона подвійна. Як пояснити таку надзвичайну постійність успіхів протягом тисячі років? Логіка, що діє в запитанні «як», дозволяє зрозуміти об’єднання Італії та й усього Середземномор’я, але не дає жодного пояснення тому дивному фактові, що на кожному етапі факел тримала одна й та сама рука, хоча його передача з одних рук до інших була слушнішою, як про це свідчить, зокрема, китайська історія. І цією рукою є рука полісу — чинника, найменше здатного на таку звитягу. Поліс має три вочевидь невиправні вади, щоб проводити амбітну імперську політику. За своєю природою він малий за розміром, що обмежує силу, яку можна мобілізувати, і робить її незначною за межами купки полісів, у середині якої вона може діяти. Поліс непереборно прагне до олігархічного режиму, а він є ефективним гальмом для справжньої мобілізації сили, бо олігархи контролюють один одного і бояться понад усе, щоб хтось із них не став паном над іншими. Урешті-решт, поліс матеріалізує собою центр ваги, який можна завоювати цілком і навіть фізично знищити. Найкращим прикладом цих вад слугує сам Карфаген, який через них програв двобій з Римом, зокрема під час другої Пунічної війни (218-202 рр. до н.е.), хоча легко уявити, що він міг би вийти з неї переможцем і цим остаточно б поставив хрест на майбутньому Риму.

Таємницю Риму доводить до апогею той факт, що завоювання імперії полісом абсолютно унікальна річ. Завоювання Флоренцією її «контадо»[18] і завоювання Венецією «Твердої землі»[19] не витримують порівняння в жодному сенсі. Пояснення, яке дає Полібій на початку VI книги «Римської історії» й досі залишається найкращим. Рим зобов’язаний своїм успіхом змішаному політичному режимові, визначною рисою якого була ідеальна пристосованість цього змішаного характеру до вимог військової ефективності. Олігархічний елемент, представлений патриціями Сенату, забезпечує наступність і стабільність. Демократичний елемент в особі плебсу й народу обіцяє народну підтримку, яка спирається також і на фактичну участь у поділі вигод від завоювань. Формула «Бепаїи рориіиБцие ИотапиБ» («Сенат і римський народ») — не просто формула, це — реальність. Монархічний елемент, утілений двома консулами, яких обирають на один рік, а по завершенні стають проконсулами, тобто головнокомандувачами військ, що ведуть кампанію, забезпечує мобілізацію й концентрацію сили, не підвищуючи при цьому ризики тиранії, не викликаючи паралізуючих превентивних заходів Сенату та не відриваючи народ від Сенату на користь демагогів. Саме так урешті-решт усе й буде відбуватися, але це станеться не раніше першої половини І ст. до н.е., коли головне вже буде зроблене. Полібій слушно увінчував чесноти політичного режиму «чеснотою» римського народу, яка складалася з енергійності, терпіння, упертості, гордині, жадібності, віри в долю Риму, який водночас сприймався як окрема цілісність людей, що його складають, і ототожнювався з формулою «Бепаїи рориіиБцие ИотапиБ». Загалом ми маємо справу з історичною унікальністю, яка, подібно до будь-якої іншої унікальності, залишається непояснюваною за певними межами.

Основний внесок Риму до європейської історії — це не політичне об’єднання Середземномор’я в імперію, а розчленування цієї ж таки імперії. Ця подія, яка лежить у найвіддаленіших витоках сучасності, була, безперечно, найвирішальнішою для Європи і через модерність для виду як такого. Падіння Риму стало топосом історіографії, який зазвичай змішують з топосом занепаду. Якщо спробувати окреслити причини та сенс цієї події, то краще відділити ці дві теми одна від одної і при цьому не звертати уваги на занепад. Висувають численні причини падіння Риму за двома головними напрямками: або вважається, що Рим помер від внутрішнього виснаження з економічних, демографічних, духовних, релігійних причин; або ж твердять, що його погубили зовнішні напади варварів. Ми можемо подолати ці штучні протиставлення та долучити всі слушні причини до пояснення, переносячи наголос, як це нам пропонує аналіз імперій. Такий аналіз веде до двох принципових тверджень:

— «кожна імперія рано чи пізно розпадається, бо вона живе не по кишені та зазнає тиску ззовні»;

— «кожна імперія рано чи пізно відбудовується, бо одні й ті самі причини призводять до одних і тих самих наслідків».

Якщо застосувати ці два твердження до Риму, то ми дійдемо трьох висновків. Перший полягає в поступовому виходу на поверхню, починаючи з другої половини III ст., двох римських імперій — грецької й латинської. Другий полягає в тому, що розчленування торкається виключно латинської імперії, тоді як грецька імперія дуже добре відбудовується в VI ст. і досить успішно опирається нападам мусульман після важкого початкового періоду й загине тільки в 1453 р. Третій висновок вирішальний: латинська імперія ніколи не відродилася, незважаючи на те, що імперська ідея жила довго. Кожний із наведених висновків має просте пояснення. Чому обидві частини імперії дрейфували аж до затвердження цього руху, коли в 330 р. Константинополь не став її другою столицею? Тому що Римська імперія була випадковим, штучним і крихким зібранням трьох культурних ареалів. Чому доля обох її частин виявилася різною? Тому що в грецькій частині абсолютна ієрократія, яка спиралася на дієвий адміністративний, військовий і релігійний апарат, віднаходить і продовжує тисячолітню азійську модель: Візантія — це історичне вираження Передньої Азії, а не Європи. У латинській частині аристократи реагують на абсолютизацію пізньої Римської імперії, замикаючись у своїх володіннях, підриваючи цим самим соціальні, економічні, фінансові, фіскальні, адміністративні та, можливо, навіть емоційні підвалини імперії. Цей підривний процес дає варварам змогу проникати, облашто-вуватися й урешті-решт завоювати й поділити між собою імперію. Чому латинська імперія ніколи не відродилася? Тому що протягом п’ятнадцяти століть цьому заважала низка зрозумілих випадковостей: поразка Каролінгів, феодалізм, олігополярна згода європейських націй. Завершенням процесу, який розпочався наприкінці V ст., могли б стати такі собі Сполучені Штати Європи.

Сенс події міняється залежно від елементів, які беруться до уваги. Середземномор’я перестає бути в центрі ваги і стає кордоном. Історики ще сперечаються про те, чи цей розрив стався вже при Меровінгах, чи його причиною були мусульманські завоювання при Каролінгах. Фактом є те, що, ставши кордоном, Середземне море збігається з фізичними даними, які перетворюють його радше на зону розпорошення, і з даними історичними, які роблять з нього зону зближення між культурними ареалами. Його подальша доля більше відповідає цим напрямкам, ніж це було будь-коли за Римської імперії. З початку XII ст. хрестові походи відновлюють шляхи сполучення, які ніколи не були повністю перервані, і започатковують віки обмінів і конфліктів. З XVI ст. воно стає глухим кутом унаслідок відкриття морських шляхів до Азії й Америки і головно унаслідок переміщення європейського центру ваги на північний захід. У ХІХ-ХХ ст. аж до Другої світової війни Середземне море слугує економічним і воєнним чинником для зовнішньої політики Європи. Три ареали відриваються один від одного, принаймні азійський і європейський, оскільки північноафриканському ареалові надто не вистачає глибини, аби мати змогу існувати тривалий час у незалежному стані. І хоча все, принаймні в західній частині, від Триполітанії до Атлантики, свідчило за можливе її долучення до латинського та європейського ареалу, мусульманське завоювання надовго прив’язує його до Азії, за винятком хіба що Іспанії, яка повертається до Європи в XI-XV ст.

Передня Азія зазнає нового зміщення свого центру ваги, але цього разу в східному напрямку — до Месопотамії та Ірану. Вона віддаляється від Середземномор’я, замикається на самій собі, підтверджуючи вікову закритість щодо зовнішнього світу. Це зміщення та його наслідки конкретизувалися протягом понад півтисячоліття, з V—VI ст. і до монгольської навали XIII ст., пройшовши при цьому кілька етапів. До мусульманського вторгнення Візантія силкується відновити цілісність імперії, зокрема при Юстиніані (527-565 рр.). Виснаження Візантії, поглиблене, поза сумнівом, першими епідеміями чуми, сприяє завоюванням арабів, які користуються також і тодішньою кризою Персії Сасанідів. Результатом стає певне об’єднання Передньої Азії Аббасидами протягом одного чи двох славних віків з 750 р., ще до того, як розпорошення й занепад ударять по монголах і призведуть до їхнього падіння. Від самого початку XVI ст. Османи починають переформування величезної азійської імперії, але Іран залишиться незалежним від неї.

Для Європи вирішальна подія — відкриття сполучення між римською та германською її частинами, що стало водночас наслідком і причиною розчленування. Цей вихід спричиняється до переміщення центру ваги на північний захід. Ці дві частини Європи стали дуже різними після п’ятисот років роз’єднання і попри всі контакти та численні проникнення. Проте їм вдається створити на диво ефективний казан. Він починає діяти з V ст. навіть іще до розпаду імперії. У VI—VПI ст. він стає активнішим. Від цього часу Європа ідентифікує себе з латинським християнством і відвертається від візантійського грецького християнства.

У цілях нашого дослідження ми маємо розглядати римську спадщину не як усе те, що в пізнішій Європі можна буде прямо чи непрямо віднести до Риму, а як те, що могло сприяти виникненню модерності через певні прояви посередництва, з якими доведеться розбиратися. Цей дуже обмежувальний критерій дозволяє взяти до розгляду три вирішальних види спадку. Перший — це великий поділ між романізованими і нероманізованими європейцями. Він виражається у численних розривах між латиномовними та германомовними чи слов’янськомовними країнами, між країнами римського та звичаєвого права, між країнами міського і сільського спрямування, між «красномовними» і «мовчазними» народами. Цей принциповий розрив проявився в грандіозному вимірі в XVI ст., призвівши в загальному плані до поділу на католицькі й протестантські країни. Поділ цілком реальний, але нам слід стерегтися перетворювати його на поляризацію. Ідеться радше про нюанси тонів і смаків. Писане й звичаєве право не мають між собою абсолютної різниці, адже римське право вийшло з судової практики, а звичаєве було закріплене феодалами й монархами. Середньовічні міста прищепили міський спосіб життя в германських краях. І протестанти, і католики — християни. Отже, треба бути обережним, адже якщо розглядати поділ як абсолютну реальність в окремих питаннях, то ми наражаємося на ризик віднести на них усі пояснення як на причини наслідків, які ми хочемо пояснити. Ми, отже, наражаємося на логічну помилку.

Другий спадок — це селянство й аристократія. Римський внесок негативний і через це помітніший. Римська імперіалізація не призвела до ліквідації індоєвропейського соціального укладу, хоча й мала б, як це сталося в Індії та Ірані. Ця винятковість Риму потребує пояснень. Для цього слід виходити з того, що поліс Рим, що був того часу республіканським і доімперським, ще більше зміцнив аристократичні й селянські коріння й підвалини свого соціального укладу завдяки своїй будові, своєму змішаному політичному режимові та своїй ідеології. Імператори епохи Юлія та Клавдія розпочали фізичне знищення римської аристократії, але це принесло їм славу мерзенних тиранів. Антоніанці відмовилися від цього замислу, і це піднесло їх на небосхил монархів-філософів. Глибинна причина збереження аристократії лежить, однак, не в повазі до минулого й у прагненні гарної репутації. Будова Римської імперії базувалася на мережі самокерованих і самофінансованих полісів. Там, де аристократія в Європі існувала, — а її не було в Азії, в Грецькій імперії та у Візантії, — вона виконувала життєво важливу морфологічну функцію, стихійно займаючи всі позиції, які надавала морфологія. Апаратові імперської влади була потрібна аристократія, щоб зменшити вартість керування та контролю імперії.

Найважче було вижити селянству, але воно вижило. Великі господарства з рабами — це економічний глухий кут, і вони зникли разом із кінцем завоювань у два перші століття імперії. їх заступила система колонату. Володіння діляться на дві частки: одна з них приносить прямий доход і обробляють її селяни, які самі живуть з тих ділянок, що становлять другу частку. Розмір частки прямого господарювання може мінятися залежно від економічних обставин аж до повного зникнення, коли колони перетворюються на орендарів. Важливим моментом є те, що колони — це завжди сім’ї, яким передають у керування господарство, хоч яким малим воно буде. Цей підхід зберігає та увічнює їхній первісний індоєвропейський статус самостійних керівників підприємства й запобігає зведенню їх до статусу батраків, які перебувають під владою іншого. Починаючи з ІІІ—IV ст. домінантним режимом, принаймні в латинській частині, бо грецька в елліністичних царствах повернулася до хліборобської системи Передньої Азії, стає система майже автаркійних латифундій, яка інституціоналізує поєднання великого володіння з малими господарствами, які ведуть сім’ї. Ця система переходить без змін Меровінгам і Каролінгам. Вона зберігається й поширюється феодалізмом, який перетворює колонів на кріпаків, які, проте, не стають батраками. З XIV ст. частка феодала, яку обробляють кріпаки на пряму вигоду власника, зникає, грамотами про волю поступово ліквідується кріпацтво і сім’ї починають уперто і невпинно боротися за те, аби отримати власність на землю. Вони рано чи пізно досягають цієї мети в той чи той спосіб, і європейське селянство після двох тисячоліть терпіння примх долі повертається до свого первісного стану — дрібних сільськогосподарських підприємців, господарів своєї господарської долі.

Третім і останнім спадком Римської імперії є церква як інституція й організація, а не християнство як загальна релігія. Християнству, безперечно, була потрібна імперія, щоб розпочати ходу до своєї універсалізації, але така імперія не конче мала бути Римською. В уяві можна легко побачити християнство релігією Передньої Азії, радше ніж Європи. Тим, що історія вирішила інакше на два тисячоліття, ми почасти завдячуємо Римові в тому, що імперія стала носієм для поширення християнства й принесла його до Європи. Але ця визначна спадщина не є внеском Риму в появу модерності. І навпаки, церква є таким внеском — церква як організація спільноти вірних. Це — вельми самобутнє і навіть унікальне створіння, в якому Рим відіграв хоча й дуже непряму, але вирішальну роль.

У Писанні немає практично жодної вказівки щодо організації спільноти. Довелося все винаходити за допомогою імпровізації, поступового створення своїх способів з урахуванням умов і обмежень. Основними винайденими способами стали: вибір навернення в християнство невірних проти замкненого сектантського підходу в євреїв; поширення християнства з полісів і міст, а не через заснування монастирських громад, які почали з’являтися тільки в IV ст.; таємне прийняття християнства та переслідування, які протягом трьох століть і аж до Костянтина не давали змоги запровадити це-заро-папістську систему. Принцип апостольської спадщини, закріплення кожного єпископа за певним апостолом, спадкоємцем якого він стає, виражається на Заході в тому, що єдиним апостольським престолом є римський престол, заснованим апостолами Петром і Павлом. Відокремлення Римської імперії мало механічним результатом те, що римський єпископ стає єдиним проводирем латинської церкви, тоді як Грецька імперія отримала декілька апостольських престолів. Суперечки з гностиками та єретиками всіх мастей виявили важливість проблем учення та ортодоксального тлумачення, що підсилило роль єпископів. Виникли ієрархічні й пірамідальні інституційні структури, які без зусиль вписувалися в римську адміністративну структуру. Така конвергенція призвела до того, що в IV ст. Костянтин і Феодосій запровадили найкласичнішу для імперії систему: залучення релігійного одкровення на ідеологічну службу ієрократії та включення духовенства до її владного апарату. Але Римська імперія розпалася і вже більше ніколи не була відновлена. Цей нещасний випадок унеможливив, з огляду на відсутність цезаря, цезаро-папістський варіант, який переміг у Візантії. Церква стала незалежною трансполітійною організацією, унікальною характерною рисою якої є пряме вираження європейської аномалії.

Поразка Каролінгів

По завершенні римського епізоду Європа має незвичайну конфігурацію. Вона відповідає латинській імперії без Північної Африки, а невдовзі й без чотири п’ятих Іспанії, але з прирощенням на германську Центральну Європу, а з ІХ-Хст. і скандинавських країн, тоді як слов’ян і балтів приєднають до неї силою тільки з ХІІст. Уся Північно-Східна Європа, Балкани і навіть Південна Італія знаходяться у Візантійській імперії або в сфері її культурного впливу. Південна Італія та Сицилія увійдуть до латинського лона тільки наприкінці ХІ ст. завдяки сміливій вилазці норманських шукачів пригод. Далі на схід деякі краї стануть ціллю монгольських нападів у ХІІІ ст., а решта — предметом експансії та окупації османами з початку XIV ст., причому найпершим напрямком цієї експансії була не Азія, а Європа. Османська імперія врешті-решт ототожнилася з Азією майже випадково на початку ХVI ст. після легкої перемоги над єгипетськими мамлюками та легкого завоювання західної частини азійського ареалу. Історичний дебют османів, навпаки, вказував на їхнє призначення замінити собою Візантію з помітним орієнтуванням на її європейський вимір.

Події каролінгського періоду стали завершенням глибоких змін, які проходили в постримській Європі впродовж трьох віків у VI-VПIст. Цим змінам була притаманна рідкісна незвичайність, оскільки вони полягали в дивовиж-йому синтезі римських і варварських елементів. Залежно від ваги, яку мали ті чи ті з них, можна намалювати дві цілком різні картини. Тривалий час домінантною картиною була картина падіння, варварства, повного розриву з римським минулим. У пізніший період наступність узяла гору над розривом, і це сприяло зниженню напруги радше, ніж обриванню мережі. Можна також віддати перевагу картинам визрівання чи творчого руйнування, адже завдячуючи римським та індоєвропейським чинникам період продукує й нове, яке не можна прямо віднести до жодного з двох варіантів минулого і яке, якщо його сприймати під кутом зору майбутніх процесів, має бути включеним до нового історичного періоду.

Спроба створення імперії була-таки проведена, і проведена вдало, але вона залишилася ефемерною та ніколи з успіхом не повторювалася. Імперія Каролінгів постає як майже дотепний епізод, але він розкриває період, коли історія стала на шлях, який дедалі більше відхиляється від того, яким просувалися інші культурні ареали. Чинники цього розходження мають привернути нашу увагу. Перший чинник можна знайти у варварських царствах. Великі навали слід розглядати не як дике нашестя та не як виконання певного плану, а як спершу дуже поступовий і ледь помітний, дуже давній процес показу своїх сил через найманців, який стає дедалі потужнішим аж доки не перетворився на міграцію цілих народів із Північної Європи й із центру. Поступовий характер процесу дав змогу і час географічним обмеженням, доримській спадщині та римському адміністративному розділенню зіграти свою роль і забезпечити своєрідний неясно зорієнтований розподіл новоприбулих. Хоча археологія й показує розмах депопуляції на прикладі великої кількості полишених поселень, не всі римляни й романізовані групи зникли, щоб поступитися місцем новоприбулим. Варвари — це таланисті завойовники, метою яких було не стати селянами на нових землях, а утворити нову правлячу еліту, яку б утримував народ завойованих.

Усі ці чинники сприяли тому, що різні народи розподіляються не випадково в перших-ліпших князівствах і царствах чи королівствах. Цілком можливо, що випадок привів англів і саксів до римської Британії, але вона є окремим утворенням, а племена — уже сформованими народами, а не безформною масою різнорідних елементів. Щодо поділеної латинської імперії, то можна навести таке ж саме зауваження стосовно будь-якої з її частин: хоча й не було жодної відповідності між тим чи тим народом — фракійцями, вестґотами, остґота-ми, бурґундами, лангобардами і певною географічною зоною, народи й зони мають відмінну й сформовану особистість, навіть якщо контури її залишаються розмитими. Хоча еліта, яка користується завоюваннями, вирізняється, можливо, жорсткими звичками, це не означає, що вона щойно вистрибнула зі своїх прадавніх лісів. Деякі здобували римську освіту, хоча, звичайно, не всі. Проте для всіх Рим уособлює політичну модель, усі вони визначають систему титулів, яка поєднує їх із Римом і надає їм легітимність. Реставрація імперії залишається на порядку денному. Латинська еліта не зникла, попри те що її нищили. Вона постачає новим князям радників, а їхні поради можуть рухатися тільки в напрямку наступності. Дуже помітна присутність церкви, яка виставляє себе за провідника й за верховну контрольну владу. Варвари — це не грабіжники, які залишають по собі тільки руїни й горе, вони виявляють раннє прагнення створювати цілісні політії, в яких інституйована політична влада мала б забезпечувати мир, правосуддя, процвітання. Римське розуміння держави та спільного блага не знищене й сяк-так знаходить політичні рамки, в яких воно може здійснюватися.