Розділ «III. Модерна історія»

Легітимність короля має також і політичний аспект у тому сенсі, що вона вкорінюється в мету політики, прагнучи означеного цією метою спільного блага. Війна постійно стоїть на порядку денному і мобілізує головні зусилля апарату влади. Але домінантною стратегією є оборона, і це віддаляє війну від боротьби на життя чи на смерть, наближаючи її до ролі знаряддя втримання здобутого. В олігополярному контексті війна стає засобом миру — у сенсі, відмінному від того, який вона здобуває в контексті імперії. У контексті імперії війна веде до результату, коли мир забезпечується внаслідок зникнення воювальників. В олігополярному контексті війна повинна підтримувати маневри, які ведуть до тимчасового балансу, коли воювальники вважають, що в них є гарні підстави більше не воювати... тимчасово. Піддані мають сприймати королівську владу як владу, яка стоїть на службі зовнішньої безпеки й миру.

Існує ще один, більш тонкий, але не менш вагомий аргумент. Війна — це силовий конфлікт між політіями. Коли війна відбувається постійно між стабільними і чітко окресленими політіями, народжується виразна тенденція до зосередження насильства на цьому політичному рівні. Насильство, яке може вибухнути всередині політії між її складовими частинами, здатне підірвати військову ефективність цілого, живлячи міжусобні конфлікти. Звідси починається невтримний підйом до позиції, з якої оголошується нелегітимним всяке насильство, здійснюване нелегітимною політичною владою. Внутрішній політичний простір розглядається як простір для замирення, який виводиться з-під насильства. Війна та її виключне ведення князем відповідають дедалі адекватніше вираженню політики та її мети, як от контроль насильства, його усунення зі стосунків між членами однієї політії, його застосування до злочинців і його перенесення на стосунки між політіями. Цей аспект політики входить до самої її суті як мирне розв’язання конфліктів. Те, що король отримує монополію на їхнє ведення, надає йому беззаперечну легітимність. Її можна заперечувати, тільки якщо скористатися ідеологією, згідно з якою, як твердять прихильники монархії, вона єдина може ефективно виконувати цю справу. Така претензія ідеологічна, бо вона неправильна: природний режим політичного краще вписується в демократію, ніж навіть у помірковану ієрократію. Венеція, Сполучені Провінції, Швейцарія контролювали насильство ще краще, ніж Англія, Франція, Іспанія чи Пруссія.

Одна з найвизначніших особливостей політичного укладу в традиційній Європі — це важливість права та реальність механізмів і процедур, які дозволяють забезпечити його дотримання, у тому числі й проти князів. Генеалогію цього явища можна простежити двома шляхами: один із них сягає писаного римського права — продукту полісу з аристократично-олігархічним режимом, санкціонованого імператором, у цьому випадку Юстиніаном, — а другий веде до звичаєвого германського права — виробленого в племенах і в аристократичних громадах. Прямуючи цими шляхами, можна відтворити історію права в Європі й зрозуміти справжнє питання: чому римське та звичаєве право були збережені й розвинені сучасними монархіями так, що вони навіть отримали заслужену назву «правових держав»? Відповідь нам дають феодалізм і олігополярність.

Феодалізм і право тісно пов’язані між собою. Васальні зв’язки явно і за своєю суттю договірні та чітко визначають взаємні права й обов’язки васала і сеньйора. Своєю чергою та всупереч очевидності кріпацтво теж базується на договорі. Це — соціальний стан або становище, визначене юридично, де також визначаються права й обов’язки. Кріпак — це не раб, для якого, принаймні в римській, а надто в грецькій практиці, було притаманно перебувати «поза законом». Статус визначає поліс і ще те, що стан людини майже ототожнюється з громадянством і належністю до полісу. Якогось метека[21], вільну людину, яка мешкає в полісі, не будучи його громадянином, сприймають не як людину в загальнішому плані через те, що він не вписується в індивідуальні особливості полісу, а як жертву обмеження істоти, оскільки він не має доступу до політичної діяльності, яка означує людину. Але цей метек є зазвичай громадянином іншого полісу, з якого він виїхав, і з огляду на це він усе ж таки належить до людського роду навіть зі зменшеним статусом. Раб, навпаки, уже не громадянин жодного полісу й ніколи ним більше не стане, бо це — пляма, яку неможливо стерти. Це соціальне прокляття без можливого покутування пояснюється, можливо, обґрунтуванням, запропонованим Гегелем: грецький раб — це грецький військовополонений, тобто громадянин, який віддав перевагу нелюдському життю перед славною смертю. Європейський феодальний кріпак у жодному разі не раб, це — юридична особа. «Друге кріпацтво», яке розвивається у Східній Європі, а надто в Росії з XVI ст. у великих помістях-господарствах аристократії та апарату царської влади, неправильно дістало назву «кріпацтво», оскільки воно визначає статус кріпака, який вочевидь наближається більше до статусу раба, ніж кріпака в Західній і Центральній Європі шістьма віками раніше.

Вихід із феодалізму і сам цей процес зовсім не ліквідують стійкість впливу права, а навпаки, продовжують і розвивають її. Вихід із кріпосницького ладу відбувається під тиском нових економічних можливостей, скористатися з яких зацікавлені всі дієвці. Проте він відбувається не безладно, а з дотриманням норм права. Такий уклад народжує комунальні свободи сіл і міст, причому ці свободи викладаються і затверджуються в ретельних правових документах. Завдяки ним села стали своєрідними маленькими республіками, де селяни могли впродовж віків опановувати керування спільними справами. Завдяки цим свободам міста (паралельно з розпадом центральної королівської влади) змогли стати полісами й відтворити для себе найплідніший і найславетніший досвід античності. З іншого боку, власність на землю, яку ніколи не скасовували й не віддавали в сеньйорію, постає в своїй концептуальній чистоті як «те, що притаманне приватному дієвцеві» і виражається в угодах, засвідчених нотаріусом — чиї книги є унікальною документацією для істориків, унікальною тому, що в усіх інших місцях власності важко вийти на свою концептуальну чистоту і їй не потрібні нотаріуси, — про купівлю, продаж або передавання в оренду. Думка, що король міг би бути власником королівства, така звична і банальна для інших культурних ареалів, цілком чужа для європейських монархій. Надзвичайним і повчальним свідченням цього є те, що король також власник, але в приватному порядку, як представник певного роду.

Вихід зі стану феодальної сеньйорії відбувається під тиском війни. Урешті-решт, вона визначає останніх переможців — князів при владі в означених політіях — і створює їм легітимне становище. Вона також спонукає сеньйорів приєднатися до переможців, щоб скористатися вигодами перемоги. Отже, монархічна «реконкіста», за деякими винятками, — це не завоювання, яке остаточно ліквідує переможених і залишає життя тільки переможцям. Ідеться радше про суто політичне просіювання, за допомогою якого розподіляють права й обов’язки для кожного. У результаті такого сортування за королем закріплюються права війни і миру, правосуддя, законодавства, оподаткування, тобто права, які виражають сутність громадської сфери. Панівне місце посідає концепція, за якою спільне благо й громадська сфера підпадають під опіку короля. Вже з самої причини згаданого «просіювання» ця концепція виходить за межі ідеологічного статусу та спрямовується на повсякденні реалії. Проте, оскільки громадська сфера означена, визнана і довірена кому слід, то все, що не громадське, виходить із-під влади цієї особи й належить до приватної сфери. Те, що належить кожному — окремій особі чи групі, — належить йому юридично та залишається його власністю. Приватна сфера в монархічній Європі — це не те, чим громадська сфера нехтує або технічно нездатна контролювати й порядкувати, це — законна царина соціальної діяльності, неодмінне доповнення якої — громадська сфера. Найуражаючим свідченням цього поділу на громадське й приватне є система оподаткування й те, що князі не можуть стягувати податки на власний розсуд, а повинні отримати згоду платників. Такий механізм адекватно відбиває відмінність і взаємодоповнюваність громадського й приватного: спільне благо може фінансуватися тільки за рахунок стягнень із власності приватних осіб за їхньою згодою.

З іншого боку, відновлення монархій уникає імперіалізації та примушує переможців до олігополярної гри. Ця гра обмежує здійснення влади між монархами, адже кожен може здійснювати її тільки за умови балансу всього цілого. Крім того, щоб підтримувати олігополярну гру, кожний монарх потребує активної підтримки вірних йому людей і народів. Для досягнення цього результату він має переконати їх, що здійснює владу на користь спільному благу. Загалом ми маємо усвідомити, що впродовж близько півтисячоліття справлявся невідпорний тиск на користь делегування влади знизу і блокування процесу делегування на певному рівні, на рівні королів, бо олігополярність зупинила просування до імперського возз’єднання. Якби таке возз’єднання було досягнуте, то воно спровокувало б неподоланне обернення делегування влади вже не знизу вгору, а згори вниз. Така інверсія означає перехід від ієрократії помірності до абсолютизму.

Олігополярність має прямий зв’язок з правом. Оборонна стратегія та довготривалий баланс, який вона нав’язує, створюють квазіполітійний простір. Він характеризується дво-чи багатосторонніми переговорами та їхніми накопиченими результатами. Результати набувають юридичної форми, яку вихід із феодалізму й усюдисущий вплив права роблять природною та спонтанною, так само як вони спонукають дієвців приймати їх і погоджуватися бути зв’язаними ними.

Але ієрократія — це не демократія. Її природна схильність — досягти абсолюту та звільнити політичну владу від усіх пут, що утримують її в помірності. В Європі помірність не була обрана монархіями, її нав’язали їм конкретні умови та історична спадщина. Ідеологічне висловлення стриманості щодо відмови від абсолютизму можна знайти в доктринах «державних інтересів», які розквітають із XVII ст. Думка, що вищі інтереси держави можуть виправдовувати порушення права й закону, як усередині країни, так і за її межами, має сенс тільки для влади, занепокоєної тим, щоб надати собі хороші приводи для того, аби позбутися контрвлади, яка їй заважає. Щоб досягти успіху в цьому ідеологічному самозванстві, треба було трансформувати державу (за межами її статусу громадської сфери, що опікується спільним благом) в абстрактну одиницю, яка слугує певному загальному інтересові, відмінному від приватних і спільних інтересів, а згодом прийняти як само собою зрозуміле, що питання цієї одиниці та загального інтересу слід покласти на самопризначе-них компетентних осіб. Ця доктрина, прямо протилежна цілям політики і духу помірних монархій, які вийшли з феодалізму, спокушала інтелектуалів і слугувала їм ідеологічним випробувальним полігоном під час підготовки смер-тельніших рецептів.

Позитивний внесок олігополярності в контроль за королівською владою можна визначити трьома основними аспектами. В олігополярній грі кожна політія має брати активну участь, а щоб ця участь була активною й ефективною, вона потребує активної підтримки з боку народу й головно з боку еліти. Монарх, якому спаде на думку посваритися зі своїм дворянством, опиниться в слабшій позиції, порівняно зі своїми розумнішими конкурентами, а якщо він наважиться знищити його, то втратить життєву опору. З іншого боку, аристократія, яка пишається своєю самостійністю та впевнено вважає, що королівський рід є лише першим, легко стає на диби і виражає непокору. Непокора може йти аж до альянсів із ворогами короля, як це деякі французькі аристократи без вагань робили ще за часів фронди. Таку їхню поведінку, яка сприйматиметься як зрада тільки після міцного утвердження королівств і монархій, не можна було терпіти, адже політія через це ставала набагато слабшою перед зовнішнім оточенням. Раціональним виходом було здобути підтримку більшості та сурово карати тих, хто не усвідомив зміну правил гри. Але якщо король спирається на дворянство, він надає йому також змогу відібрати цю підтримку, а це рівнозначно згоді на певний ступінь контролю за його політичними ініціативами.

Другий аспект внеску олігополярності в контроль за владою короля пов’язаний із потребами, що випливають із логіки війни. За умов олігополярності війна завжди стоїть на порядку денному. А оскільки вона підпорядкована логіці крайнощів, то кожний зацікавлений перевершити іншого. Оборонна стратегія рівноваги дещо змінює цей висновок і змушує кожного не перевершувати іншого, а бути таким самим, як найкращий з усіх. Зважаючи на те, що технічні інновації неминучі й ніхто не в змозі запобігти їхньому поширенню чи контролювати його, система гри нестримно штовхає кожного гравця до раціоналізації апарату та ведення війни. Військова справа зазнає в ХІV-ХV ст. глибоких змін з використанням вогнепальної зброї, розвиток якої не припинятиметься аж до кінця XX ст., коли, не виключено, відбулася нова зміна і з’явилася «розумна» зброя. Вогонь дозволяє піхоті бити кавалерію, і роль піхоти обумовлює зміни стратегії й тактики.

Згадане перетворення сприяло політичній розважливості.

Вона переносить акцент на якість армій як колективного дієвця, здатного виявляти волю, розумність і енергію. Перебудову можна провести більш-менш вдало за трьома організаційними схемами. Згідно з механічною схемою, кожна особа розглядається як спеціалізована деталь у машині, розробленій інженером. В органічній схемі індивіди згруповуються в функціональні органи саморегульованого організму. Схема третього порядку визначає їх як проміжні ланки — «реле» — в інтегрованих мережах, здатні опрацьовувати інформацію, необхідну для дії. Насправді людська організація ніколи не може зупинитися на якійсь виключній схемі. Реалістичнішим виглядає тривимірний простір, де в кожній організації комбінуються три схеми з більшою або меншою вагою кожної з них. Організація досягає дедалі вищих можливостей обернення індивідуального на колективне, віддаючи перевагу третій схемі, оскільки реле й мережі взаємно збуджуються, щоб примусити індивіда слугувати групі, а групу — індивідові. Що більш мережевий характер має організація, то більше вона спирається на автономність індивідів-реле. Це судження веде нас до формулювання у вигляді теореми: ефективність організацій є функцією свободи дієвців, які її складають, їхньої здатності обирати правильні розв’язання після обмірковування. Динамічне й активне громадянське суспільство краще відповідає цій умові. Воєнні потреби показували європейським монархіям, що в їхніх інтересах — аби рівнятися на кращих, — набирати в офіцери аристократів, самостійних і завжди готових обстоювати свою самостійність, а в унтер-офіцери — людей з народу, звиклих вести власні справи. Армія, яка складається з вільних людей, ефективніша за армію рабів. Генерал, який командує вільними людьми, зацікавлений у тому, щоб вони залишалися вільними, і зробить собі погану послугу, якщо прагнутиме закріпачити їх.

Ще один менш тонкий і менш славний внесок олігополяр-ності в контроль за королівською владою може бути пов’язаний із системою оподаткування. Війна коштує дуже дорого, і вартість її не піддається контролю, оскільки вона задається системою гри. Для фінансування війни королі повинні зміцнювати податкову систему. Це — потужний стимул для просування лінією адміністративної монархії за ЛюдовікаХІV. Але економіка має невисоку продуктивність, і податкові надходження швидко досягають своєї межі. Таке становище може сприяти контролю за королівською владою двома шляхами. Згода на сплату податку є обмеженням, успадкованим при виході з феодалізму. Завжди бідні королівські бюджети, для яких увесь час доводиться шукати нові види надходжень, примножують нагоди, аби зажадати від підданих згоди на податок, і перешкоджають тому, щоб цей звичай забували. З іншого боку, податковий тиск призводить до народних повстань, які цілком можуть знайти підтримку в аристократів. Крім того, що монархічна влада підриває їхню самостійність, вони живуть за рахунок орендної плати чи ренти, яка надходить з того самого джерела, що й королівські податки. Королівська податкова система та її неминучі перегини змушують еліту й народ утворювати альянси проти королівського апарату. Контроль над цим апаратом підноситься на більш високий щабель пильності та ефективності.

Найвищими результатами всіх цих одвічних процесів є адміністративні монархії в тому вигляді, в якому вони народжуються після Тридцятилітньої війни в усій Європі, хіба що за винятком Сполучених Провінцій та Швейцарії. Еліта й народ надають цей статус династіям, що міцно укріпилися в стабільних і визнаних політіях, в яких вони займалися державними справами та якнайменше втручалися в справи громадянського суспільства.

Цивілізація

Яку форму неімперіалізація та олігополярність надали європейським культурним потокам? Відповідь на це запитання можна розділити на дві частини, а саме — виявлення форми та наслідки форми щодо матеріалу.

Олігополярність виражається у великій кількості панівних проміжних етапів, по одному на сталу політію, включену в трансполітійну гру. Ними є монархії, які опікуються державою та спільним благом. Панівні проміжні етапи посідають місце, яке дає їм змогу контролювати більшою чи меншою мірою, прямо чи опосередковано культурні потоки в обмежених границями даної політії. Проте жодна політія чи монархія не може контролювати потоки поза межами своєї влади, хіба що всі вони домовляться про таке між собою. Може статися також, що якась політія посідає гегемонне положення. Воно може бути тільки тимчасовим і перехідним, оскільки олігополярні механізми перебалансування спрямовані на підрив гегемонних позицій, а про те, що час завжди веде до змін у основах гегемонії, годі й казати. Попри все це, протягом того часу, що триває гегемонія, контрольовані цією монархією потоки можуть наповнювати проміжні пункти далеко за її межами.

Потрібно також ураховувати характер політичних режимів. Це — помірковані ієрократії. Як ієрократії, монархії потребують ідеологічного союзу з релігійними органами. Проте їхня поміркованість обумовлюється самоорганізованим громадянським суспільством і ефективною контрвладою. З одного боку, держава не в змозі через це нав’язувати суспільству абищо: центральне керування інформаційними потоками можна успішно здійснювати, тільки якщо громадянське суспільство погоджується з їхнім змістом, а це рівнозначно наданню йому контролю та права нагляду за цими потоками. З іншого, вирішальнішого, боку, громадянське суспільство теж неабияк здатне виробляти інформацію та поширювати її в недержавних мережах. Політична та ідеологічна влада стає звичайним передавачем і приймачем інформації.

З урахуванням усіх обмежень, які тяжіють над європейською моделлю, її можна зобразити таким чином. Її загальна структура — федеративна та складається з чотирьох рівнів. Нижній рівень посідає народ. Він отримує інформацію від верхніх рівнів, пристосовує її до власних потреб і вводить у незапам’ятний культурний скарб, де знаходяться також його творіння. Наступний рівень посідає провінційна еліта, яка перебуває в прямому контакті з основною елітою Двору та Міста, а ця, своєю чергою, зважає на культурне вогнище, домінантне на цей момент у тому чи тому класі інформації — релігійної, ідеологічної, музичної, живописної, архітектурної тощо. Наведена федеративна структура вирізняється трьома характерними рисами. Вона — багатоголова, оскільки панівних вогнищ стільки, скільки є активних мереж, а їхній ступінь злиття в єдине вогнище може змінюватися до нескінченості. В одному центрі, скажімо, процвітає теологія та поширює свій вплив на всі інші, там розвинені дослідження санскриту, тут — живопис і т.д., а один великий центр може фізично об’єднувати всі такі вогнища. Між повним географічним розсіянням центрів і їхнім зосередженням в єдиному місці можливі будь-які проміжні ступені, і це ніяк не позначиться на багатоголовій структурі.