Розділ «III. Модерна історія»

Аналізу можна піддати три вірогідних напрямки, у тому числі морфологію. Типова будова Греції, з якою слід рахуватися, — це поліс (у розумінні місто-держава або поселен-ня-держава). В ньому немає нічого оригінального, оскільки сільські поліси зустрічаються на всіх континентах. Але типова індоєвропейська будова — плем’я, а не поліс. Типова племінна структура збереглася в Епірі, Македонії, Фракії та в деяких віддалених районах Пелопоннесу. Не можна твердити, що елліни були винятком серед своїх двоюрідних родичів і родичів-предків. Чому історична Греція мешкала в містах-державах? Гіпотеза про те, що поліси можна було винайти в Греції, ґрунтується на концептуальному плутанні морфології, політії та політичного режиму і дає зрозуміти, що йдеться про подвиг, на який був здатний тільки грецький народ, тоді як поліс — найпоширеніша й найбанальніша річ у світі, як обличчя племені та громади. Простіша і слушніша гіпотеза полягає в тому, що цьому регіонові поліс був знайомий ще з неоліту, а грецькі племена, які з’явилися тут близько 2000-х рр. до н.е., прийняли тубільну будову, захопивши сільські поліси, можливо, тому, що прибували вони розсіяними масами і негайно осіли. Цю гіпотезу не можна довести напряму за відсутності документальних свідчень. Однак, якщо розшифрувати археологічні та епіграфічні пам’ятки в світлі цієї гіпотези, легко переконатися, що мікенці жили в полісах уже з XVI ст. до н.е. Отже, не має значення, що ми не в змозі довести це щодо кількох попередніх століть. Поліс — це грецька константа, від Мікен і аж до Візантії, коли на перехресті V і VI ст. гору бере азійська будова міст-князівств.

Місто-держава мало найглибші та найрізноманітніші наслідки, не в тому сенсі, що воно викликало їх, як причина продукує свій наслідок, а в тому, що воно відіграло в низці грецьких феноменів роль чинника і змінило перебіг окремих процесів у оригінальному напрямку. Міста-держави стихійно утворюють олігополярну трансполітію, бо вони полягають переважно в «політизації» племінної структури, сегменти якої стають суверенними на потрібному рівні сегментації. Олігополярна трансполітія міст-держав опирається так само, як і плем’я, ендогенному політичному об’єднанню. Потрібно було дочекатися македонців і Філіпа, щоб силою включити поліси до царства. Тривале існування трансполітії закладає підвалини двох вирішальних структурних рис для культурних процесів. Це, з одного боку, найсприятливіша умова для культурної діалектики тем і варіацій. А з іншого — воно стихійно створює федеральну структуру, яку ніхто не може контролювати.

Другий наслідок можна вивести з тісного ототожнення поліса й політії. У племені роз’єднання між цими двома реаліями повне. А тут поліс — це політія, що чималою мірою сприяло змішуванню цих двох формувань, яке ще більше полегшувалося близькістю понять «місто» і «місто-держава». Ототожнення морфології та політії в конкурентній трансполітії має доводити дух незалежності аж до найбільш вразливої осібності. Такі настрої мають полегшувати концентрацію соціальної енергії на прагненні незалежності та здатності до неї, про що свідчать греко-перські війни, політичні промови Демосфена чи той факт, що для греків «свобода» ототожнюється з «незалежністю від політії». Вони стимулюють також змагання, які можна бачити в чистому вигляді в різних загальногрецьких іграх.

Можливо також, що ці маленькі світи зі своїми центрами, де розподіл земель між громадянами — основоположна й ритуальна операція і де землі привласнюють приватним шляхом, сприяли в дуже тонкий спосіб зародженню виключно грецької дисципліни — геометрії, тоді як математика повсюдно представлена арифметикою. Точніше можна стверджувати, що політичний режим у всіх містах-державах на всіх стадіях розвитку є або прагне бути олігархічним: громадські справи народ віддає в порядкування еліті, але під власним контролем і під страхом бунтів у разі поганого керування. Коли елітою, як у цьому випадку, є аристократія, то наслідки цього мають прямий сенс для визначення гарного життя, яке може бути однаковим тільки там, де еліта складається з купців, підприємців, освічених людей і чиновників. Це також режими з демократичними нахилами й імовірністю, що провіщає домінування політичного життя через протистояння між олігархами й демократами. Політичне життя стає від цього активним, жвавим, різноманітним, що повинно було сприяти розвиткові ораторського мистецтва.

Зрештою, режим зобов’язує, як і всюди, до чіткого і необхідного поділу на публічне й приватне, на те, що належить до колективного блага і спільного керування, і те, що входить до приватних інтересів і нікого більше не обходить.

Ще один наслідок видається не менш вирішальним. У містах-державах релігія зведена до статусу громадянського культу та ідеологічного ритуалу на службі духу єднання. Духовенство відсутнє, і його замінюють магістрати, призначення яких може відбуватися за різноманітними процедурами, але суто релігійний образ яких завжди дуже незначний: це — служителі громадянського культу, так само, як інші займаються військовими справами чи народними святами. З цього становища випливають два наслідки. З одного боку, автентична релігійність відкидається в приватну і в позагрома-дянську сфери і проявляється або в локальних культах, або в культах із містеріями. З іншого боку, інтелектуалами, як у Китаї, є не ті чиновники, які існують в Індії та Передній Азії. Цей світський статус, встановлений у Греції та в Китаї дуже в різний спосіб, значною мірою сприяє світському характерові думки.

Другий шлях, який може привести до пояснення культурного грецького перетворювача, пролягає через соціальний склад. Він типово індоєвропейський від початку й до кінця та включає аристократів, вільний народ і рабів.

Родова племінна структура розчиняється та втрачає будь-яку політичну вагомість. Еліта складається з глав дому, а вже не з глав родів. Цим полегшується соціальна мобільність, а разом із нею і віднесення до еліти тих, хто обіймає фактично, а не за правом владні, майнові та авторитетні позиції. Поняття народу диверсифікується і включає пастухів, селян, ремісників, рибалок, торговців. Це розмаїття, що ґрунтується на економічній множинності занять, відповідає постулатові соціальної й громадянської однорідності членів суспільства, яких цементує поліс. Усі є однаково членами полісу й повинні брати хоча б пасивну участь в керування громадськими справами й активну участь у війні, роль якої найзначуща від початку і до кінця грецької історії. З огляду на постійні війни, рабів стає більше. За ними легше наглядати в маленьких і незалежних утвореннях. Вартість рабської праці знижується настільки, що вона стає рентабельною, і це винятковий приклад в історії людства. Звідси випливає вирішальний наслідок: ідеалом для народу стає життя в неробстві, забезпечуване працею рабів. Цей висновок по-особливому кидає світло на політичні конфлікти архаїчної та класичної епох. їх слід розглядати не як плебеїза-цію еліти, а як аристокритизацію народу.

Цивілізаційні наслідки соціального складу та його аристократичного нахилу виглядають поважними й вирішальними, коли поєднуються з такими найважливішими культурними ознаками, як етика й релігія. Релігія поділяється на три види діяльності. Публічна сфера релігії опікується багатоликими богами та їхнім культом. Вона забезпечує політичні та ідеологічні функції зі слабкою емоційною інтенсивністю, і ця її діяльність виразно контрастує з цими самими функціями, коли їх виконують ієрократи в царствах та імперіях. Релігійні пам’ятники, звичайно, існують, але вони не відбивають тієї спрямованості та неодмінності, як в Індії, у Передній Азії та, зокрема, в Єгипті. Аналогічно відсутні палаци, і їх заміняють приватні будинки та публічні приміщення. Інші види релігійної діяльності приватні й відбивають справжню та реальну релігійність, тобто релігійність меншості: оскільки ці види релігійної діяльності мобілізують тільки частку населення, вони справляють незначний вплив на культурний процес. До третього класу належить народна релігійна діяльність — та, яка виражається у всіляких містичних дійствах для запобігання та виправлення величезної кількості людських вад і нещасть. Культурні наслідки цього виду релігійних проявів досить обмежені. Можна зробити висновок, що ця цивілізація мало позначена релігією та релігійністю і ще менше переймається ними. Такий стан повинен мати наслідки на пропозицію й попит і уможливлювати перехід до радикальної демістифікації, зміни mythos на logos, виникнення грецької філософії, започаткованої іонійцями в VI ст. до н.е.

Етика як «добре життя», те, що заслуговує бути прожитим, ще вирішальніший чинник. Зрозумілим ідеалом є аристократичне бездіяльне життя, присвячене тому, на що його варто витрачати людям, гідним цього звання: участь у політичному житті, у війні й у безлічі задоволень, таких як свята, бенкети, дозвілля з флейтистками та хлопчиками, мистецтво, спорт і знання. Формулюється певний попит із дуже оригінальними рисами. Він типовий у тому сенсі, що вимагає благ і послуг з чітко окресленими напрямками використання. Він також масовий з огляду на аристократизацію народу. Він освічений з тієї ж самої причини: рідні міста переможців за-гальногрецьких ігор замовляють епінікії (урочисті хори) Піндару. Він має нульову або незначну вартість об’єднання — завдяки будові, яка надає споживачам право переважного голосу. Пропозиція відповідає попитові та підпорядковується йому. Оскільки попит дуже сильно заохочується, а загальній структурі притаманний федеральний тип, усі таланти виявляються і виводяться на такі позиції, де вони можуть проявити себе щонайбільше. Не існує жодної монопольної позиції, а ідеологічний контроль слабкий — незважаючи на справу Сократа, яку слід розглядати в контексті розлюченості принизливою поразкою Афін у Пелопоннеській війні та політичних потрясінь, до яких вона призвела, — і це має сприяти змагальності та інтенсифікувати діалектику тем і варіацій. Винагорода, яку обіцяють найкращим, — це не влада, оскільки політичний режим не має потреби в придворних чи в радниках монарха, і не багатство, оскільки ресурси обмежені, і демократія підтримує заздрість і прагнення рівності або принаймні непомітної нерівності, а авторитет. Він більше сприяє творчості, ніж амбіціям чи жадобі, оскільки ґрунтується на логіці захоплення, зосередженій на певній меті, на здатності деяких ближче підійти до неї та на готовності решти задовольнитися цим посередництвом. Такий підхід має створювати потужний тиск поклонників на тих, ким вони захоплюються, і підштовхувати чи тягнути їх вище самих себе.

Третій напрямок полягає в тому, щоб звернутися до всього того, що показують перші два, аби вийти на тісне порівняння з Передньою Азією. Винятковість Греції проглядає з нього ще більш виразно. Найпростіше й найефективніше подивитися на політичний і трансполітійний режими. Режими в Греції еволюціонували від найпомірнішої ієрократії — яку Гомер описав у феаків — до демократії, призначеної для обраної меншості громадян. Ми бачимо тут різкий контраст з ієрократичними режимами з сильною тенденцією до абсолютизму в Азії. Глибока й непереможна відраза греків до азійських політичних звичок стає при цьому зрозумілою: азійська система означає для них підкорення. Морфологія та політичний режим виводять нас на паралель «грецьке/азійське», в якій абсолютні ієрократичні режими, контрольовані коаліцією палацу, храму й ринку, протистоять малесеньким політіям, якими керують аристократи й олігархи, живуть дражливими, сварливими, войовничими вузько місцевими інтересами й дуже мало здатні до послідовної зовнішньої експансії.

Щодо трансполітійного режиму, то він проявляється в Греції механізмами змінних коаліцій і постійних перестановок, здатними зберегти незалежність кожного полісу. Таке становище визначає культурний простір федерального та ієрократичного типу, позбавленого, проте, будь-якого центру чи верхівки, яка могла б контролювати все ціле. Азійську модель можна визначити як таку, що «роздувається в замкненому універсумі», адже в ній фази жорсткої імперіалізації та експансії на великі відстані чергуються з періодами хаотичного розсіяння та стискання.

Напрошується певний висновок. Так само як для римлян Александрія була не в Єгипті, а біля Єгипту, так і Греція ніколи не була в Азії, вона завжди була поруч із нею: біля Азії, але не в Азії. Цим оригінальним і, можливо, унікальним в анналах людства становищем пояснюється те, що Греція, попри свою домінантну географічну орієнтацію, залишалася готовою для можливого внеску в європейську історію. Сама ідея Європи, а про слово годі й казати, є грецькою. І для апологетів цього слова та ідеї Європа саме й була «не-азійсь-ким» грецьким світом. Європейська історія є історією поступового — впродовж понад дві тисячі років — розширення ідеї Європи так, аби збіглися уявлення та реальність уявленого культурного ареалу. Повільне й хаотичне наближення цього збігу конкретизувалося не стільки через розширення, скільки через гігантський поступовий рух центру ваги ареалу з південного сходу на північний захід. Вирішальним чинником, який сприяв цьому перенесенню центру ваги стала римська фаза європейської історії.

Роль Риму

Різні аспекти Риму як імперії були розглянуті вище. З них випливає, що римська імперія є нетиповою, оскільки вона імперіалізує не культурний ареал, а фрагменти трьох ареалів — європейського, азійського та північноафрикансько-го. Так само, як і історія Європи, історія Риму анормальна, але ця анормальність в обох випадках має різні причини: Європа не створює очікуваної імперії, а Рим формує недоречну імперію! Тож, виходьмо з римської аномалії, щоб спробувати виділити та пояснити основні приклади внеску Риму у виникнення європейської історії.

Політичне об’єднання Середземномор’я Римом становить загадку, яку належить розгадати, адже це об’єднання мало дуже малі шанси на здійснення. Незважаючи на видимість, Середземне море не є центром ваги й природним ядром згуртування для різних частин історії людства. Звичайно, це — внутрішнє море, але не озеро. Шторми тут непередбачувані й потужні, вони спонукають радше до прибережного плавання, ніж до виходу у відкрите море. Його периметр характеризується дуже посіченим гірським рельєфом, замкненими прибережними басейнами та ізольованими й несудноплавними гирлами. Такий рельєф змушує до відносної ізольованості та вираженого розсіяння. Кліматичні умови сприяли поширенню спільної сільськогосподарської моделі з УІІ—УІ тисячоліть. Ця модель прийшла з Близького Сходу і поєднує рільництво, яке базується на вирощуванні зернових, виноградниках і оливкових деревах, з вівчарством і козівництвом. Однорідність моделі забезпечує майже повну самодостатність кожного регіону. Жодна стихійна потреба взаємодоповнюваності не примушує ізольовані й розсіяні одиниці відкриватися одній назустріч іншій. Загалом, Середземномор’я радше зона розсіяння: імперіалізація через нього аж ніяк не є сама собою зрозумілою.

Щоб зрозуміти й пояснити, що ж таки відбулося насправді, треба поглянути за межі Середземномор’я та вдатися до образу синапсу. Середземномор’я — це зона контактів між трьома культурними ареалами. Це — емпірична дана, і вона веде нас до слушного запитання. Об’єднання, що сталося в другій половині І тисячоліття до н.е. — політичний феномен: тож, якою було політичне становище трьох ареалів у цей час? Азійський ареал об’єднав Кір у 539 р. до н.е., а потім цю естафету підхопив Александр. Проте по його смерті в 323 р. до н.е. починається розпад, унаслідок якого виникають три елліністичні царства на заході ареалу: Македонія, Сирія та Єгипет. Європейський ареал перебуває в стані племінного розпорошення, і з нього виходять тільки два осередки можливого згуртування: Італія навколо Риму та македонська Греція після битви при Хероні в 338 р. до н.е. Але силою тисячолітньої традиції ця Греція повернена в бік азійського ареалу. Північноафриканський ареал, попри атрофію, спричинену тисячолітнім розширенням Сахари, переживає щось на кшталт імперіалізації завдяки зусиллям Карфагена — торгового міста, заснованого близько 800 р. до н.е. фінікійцями як однієї з чинників, розміщених ними на узбережжі Північної Африки, Іспанії та Сицилії.

Наведена загальна ситуація не передвіщає неминучого об’єднання. У масштабі тисячоліть ми змушені констатувати повну відсутність процесів у цьому напрямку. Фінікійська колонізація має торгову мету, а грецька — відбувається з демографічних причин. Жодна з них не має політичних цілей, які полягали б у закладенні підвалин майбутнього середземноморського цілісного утворення. Не можна навіть стверджувати, що хоча намірів таких, поза сумнівом, не було, колонії ставали принаймні якимись віхами чи орієнтирами для майбутніх амбіцій. Цього не можна стверджувати, тому що греки почали засновувати свої колонії ще в мікенський період і продовжували цей процес іще протягом тисячі років і при цьому він жодного разу не перетворювався на спробу імперіалізації, до якої можна було б віднести хіба що приклад Делоського союзу, заснованого й керованого Афінами після греко-перських воєн, який протримався аж до Пелопоннеської війни, тобто протягом трьох поколінь у V ст., коли союзники тільки й встигли, що труснути капшуком задля спорудження розкішного Акрополя.

Якщо звузити масштаб часу з тисячоліття до століття, то можна помітити, що історична ситуація в трьох ареалах позначена нахилом центру ваги до Середземномор’я. Північно-африканський ареал майже повністю відрізаний від чорної Африки Сахарою. Якщо там і виникають політичні амбіції на кшталт Карфагена чи когось із його представників, вони можуть спрямовуватися тільки в бік Середземного моря. Можливості європейського ареалу щодо мобілізації сили та виходу назовні обмежуються тільки італійською та грецькою периферією. Азійський ареал характеризується складнішою ситуацією. Він може виявляти зовнішню політичну активність тільки в бік Заходу й Середземномор’я, адже на Сході перед ним знаходяться лише гори та племена, які важ-ко підкорити й контролювати. А далі він межує з індійським ареалом. Він не піддається асиміляції, хоча його можна завоювати вторгненням через Гіндукуш. Завоювання означає, що індійські імперські позиції переходять до рук сил, які прийшли з Передньої Азії, а не те, що індійський ареал був поглинений азійським. Хай там як, але в VIII—IV ст. до н.е. Індія перебуває в розпалі імперіалізації. Воєначальники Александра змусили його відмовитися від походу в долини Гангу, можливо, більше з міркувань здорового глузду, ніж через бажання повернутися назад та скористатися з результатів уже здійснених завоювань. По смерті Александра і розпаду його імперії західна частина Азії, Анатолія, «Родючий Півмісяць» і Єгипет еллінізуються через міста й еліту та майже втрачають інтерес до східної частини, яку невдовзі залишають персам Аршакідам. Починаючи з ІІІ ст. до н.е. Західна Азія спрямовує свої погляди тільки на Середземномор’я.

Середземноморська орієнтація трьох ареалів за цих обставин веде до кількох можливих сценаріїв. Найімовірнішим є завоювання та об’єднання зі сходу азійським ареалом. Перська навала на Єгипет наприкінці VI ст. до н.е. і на Грецію на початку V ст. до н.е. могла бути передвісником цього процесу, який швидко обірвався через греко-перські війни. Александр замислив цей план, але йому не судилося здійснитися через його смерть і чвари діадохів[17]. Не відбулося найімовірніше, яке могло б провіщати арабську навалу в VII-VIII ст. і турецьку в XV-XVI ст. Могли здійснитися й багатополюсні сценарії, але не здійснилися, як не встановилася й олігополярна система. Щоправда, ці сценарії були безкінечно неймовірними з огляду на реалії трьох ареалів. Найслушніший сценарій передбачав зіткнення двох або трьох, не більше, політій, здатних відігравати свою роль на середземноморській трансполітійній арені. Фактично, ІІІ ст. до н.е. позначено двобоєм між Римом і Карфагеном, перша половина ІІ ст. до н.е. — боротьбою Риму й Македонії паралельно з суперництвом Риму й Сирії. Єгипет впав у 30 р. до н.е. Галли завойовані наприкінці першої половини Іст. до н.е. Трансполітійні ігри з двома, трьома або чотирма дієвцями непереборно ведуть до однополярної системи. Четвертий сценарій, який не був необхідним, але який історія запровадила в очевидний спосіб, пояснює політичне об’єднання Середземномор’я, проте він не дає змоги пророкувати навіть у ретроспективі, що останнім переможцем у цих турнірах мав бути Рим.