Розділ «І. Природна історія»

Розділ I. Світ палеоліту

Звідки починати і від якої точки розмотувати нитки, що привели людський вид до його нинішнього стану? Відправною точкою має бути точка загальної історії, але де мусить бути її початок? Відповідь не є сама собою зрозумілою. Ця історія є, поза сумнівом, історією людською, але до деякої міри історією в виді, а не історією виду. Історія виду може і повинна вивчатися в інших рамках, у рамках живого, історії якого належать до відмінної проблематики, а саме проблематики біології, яка, своєю чергою, також вписується в іншу історіографію — космогонію. Так само як наукам про живе немає чого сказати про космогонію, так і науки про царство людини повинні мовчати про біогонію, яка належить до окремих біологічних наук, подібно до того, як космогонія підпадає під юрисдикцію природничих наук. Але де починається вид? Якщо взяти за початок появу еволюційної лінії, кінцевою точкою якої — проміжною чи остаточною, не знає ніхто, — буде Homo sapiens sapiens, то треба починати від австралопітека, тобто три або чотири мільйони років тому, зупинитися на Homo habilis, понад два мільйони років тому, і чекати появи Homo erectus через п’ятсот тисяч років по тому, принаймні якщо довіряти останнім гіпотезам датування. Хай там як, а даних настільки мало і вони настільки розкидані, що з них неможливо вивести якусь іншу історію, крім біогонічної. То що — розглядати тільки вид Homo sapiens sapiens, який з’явився, як уважається, сто чи двісті тисяч років тому? Але початковий період існування цієї людини неясний і погано засвідчений джерелами, а її співіснування з неандертальцем упродовж кількадесят тисячоліть видається встановленим. Ця історія початку виду має, поза сумнівом, належати також до біогонії.

Фактично кінцева точка загальної історії дозволяє обрати вихідну точку, уникнувши довільного підходу. Треба, щоб обидві точки входили в одну й ту саму сукупність, а це змушує розглядати тільки вид Homo sapiens sapiens, який і є, поза сумнівом, джерелом кінцевої точки. Оскільки цьому видові можна приписати й початкову точку, нам не доводиться перейматися, чи можна її закріпити за якимсь попереднім спорідненим видом. Кам’яне знаряддя знаходять ще в австралопітеків, вогонь опанував уже Homo erectus, поховальні ритуали існували в неандертальців: щодо нас, то нам важливо, аби знаряддя, використання енергії та поховальні обряди спостерігалися в початковій і в кінцевій точках і щоб можна було пояснити розвиток однієї й другої. Для цього потрібно також мати достатньо велику кількість виробів, аби можна було відтворити основні елементи ланцюга, і щоб сам ланцюг був якомога безперервнішим. Ця умова вимагає розглядати вид не з його біогонічного народження, а пізніше, з пізнього палеоліту, тобто близько тридцяти п’яти тисяч років тому.

Ця вихідна точка має особливий статус, оскільки її слід розглядати як таку, що привела до визначеної точки кінцевої. Остання була визначена як нове поле можливостей, доступних для об’єднаного людства. Для забезпечення зв’язного підходу, потрібно визначати вихідну точку як перше поле можливостей, відкрите для розсіяного виду. Слід мати на увазі два погляди. Згідно з першим, палеоліт уважається полем культурних можливостей і при цьому не претендує на розгляд можливостей, актуалізованих на різних культурних ареалах та виявлених археологами. Такий розгляд може бути тільки компіляцією нинішніх результатів досліджень. Ця робота належить до компетенції фахівців. Але загальна історія не може базуватися на порівнянні окремих історій, вона мусить осягати явища й події, що мають значення й цінність для самого виду та його історії. З неї випливає потреба другого погляду, за якою палеолітичне поле розглядають як таке, що поступилося місцем полю неолітичному, яке відійшло в тінь перед сучасним полем. Палеолітичну фазу слід розглядати так, аби забезпечити себе засобами для пояснення переходу за її межі, так само, як нам доведеться пояснювати генезис модерності поза межами традиційних історій.

За визначенням, поле відрізняється і від загального людського, і від субзагального культурного. Воно є культурним, що піддається універсалізації та диверсифікації. Застосування цього визначення до палеоліту порушує делікатну й тонку проблему. Палеолітичне культурне не могло виринути з попереднього культурного, оскільки воно є першим. Кам’яне знаряддя є застосуванням певної форми — розумового жесту шкрябання, різання, проколювання, биття — до матерії (кременя чи іншого твердого каменю) для виготовлення корисного предмета і отримання засобів для розрізання м’яса, вичинки шкіри, розмелювання зерна, видовбування посуду тощо. Знаряддя не можна вважати перетворенням, яке зачепила попередній стан на кшталт того, як раціональне наукове знання можна пояснювати як результат перетворення раціональності — емпіричної або рефлексивної. Але, з іншого боку, палеолітичне культурне не можна вивести безпосередньо з людської природи, оскільки природне людське поле є полем усіх можливих культурних полів — минулих, нинішніх і майбутніх. Щоб спробувати вибратися з цієї проблеми, потрібно постулювати водночас імовірну й актуальну матрицю. Вона ймовірна в людській матриці в тому сенсі, що є певною можливістю виду взагалі. Кам’яне знаряддя є застосуванням людської дії, здатності людини надати форму матерії або матерію формі, щоб отримати виріб, корисний для досягнення цілей людини. Поле також актуальне й не ототожнюється з людською ймовірністю — кам’яне знаряддя не єдине можливе знаряддя, комп’ютер є іншою можливістю — і не є результатом удосконалень, що випливали б з попереднього стану: адже до кам’яного знаряддя знарядь не існувало зовсім. Можна узгодити те, що видається неузгоджува-ним, шукаючи культурні вираження людини, які були б водночас первісними, вхопленими в стані народження, як перше вирішення, що постає перед нами для розв’язання задачі, і еволюційними, такими, що можуть вести до небачених рішень. Важливо при цьому не плутати «первісне» з «елементарним». Елементарне легко сприймається як таке, що веде до складного і передбачає еволюціоністську парадигму. Її, проте, слід відкинути, оскільки вона важко ухиляється тієї чи тієї форми детермінізму, яка, усуваючи випадковість, усуває й історичність людини. З іншого боку, еволюціоністське бачення, засноване на взаємодоповнювальному протистоянні елементарного й складного, веде до небезпеки перервати єдність виду, що заперечується фактами і що може зробити марним сам проект загальної історії.

Ідеться про те, щоб виявити явища, на яких можна показати — вони були явними вихідними точками для більш або менш випадкових, але теж ясних наслідків, які привели до нинішнього стану світу. Слід зосередити увагу на деяких проблемах і розв’язаннях: як вид вижив у довгостроковій перспективі? Як люди жили разом? Якого сенсу надавали вони життю людини? Нам потрібно перш за все спиратися на демографічні, економічні, морфологічні, політичні, релігійні та етичні факти. Щодо куту, під яким треба розглядати факти, то це має бути такий кут, що подає їх як первісні — перші знайдені розв’язання, ті, що стихійно постають перед людськими дієвцями; як природні — це правильні розв’язання, вони водночас відповідають людській природі й цілям людини; як еволюційні — вони здатні утворювати наслідки, які можуть вести до дуже відмінних розв’язань.

На які джерела слід спиратися, щоб встановити факти? Ексклюзивним джерелом мала б бути археологія, але вона висвітлює факти тільки їхніми технічними аспектами, матеріалізованими в предметах. Оскільки ж нас цікавить загальна історія, то ми змушені вдаватися до етнографії, убезпечуючи себе від очевидного ризику анахронізму. Найнадійнішою пересторогою було б увесь час дотримуватися міркувань максимально загального характеру. Ми точно помилимося, якщо спроектуємо на палеоліт рецепт якоїсь страви, приготовленої сьогодні в пересічній пігмейській родині, але можна сміливо стверджувати, що палеолітичні мисливці-збирачі готували свої страви з впольованої дичини та зібраних плодів.

Демографія

Палеолітична демографія дає прозорий приклад первісного, природного й еволюційного розв’язання. Задача, яку слід розв’язати, цілком очевидна: як зможе вижити вид? Ця задача постає перед усім живим і перед нашим видом, оскільки він живий, тваринний, ссавцевого типу, наділений статтю. Труднощі, які тяжіють над розмноженням людей, пов’язані в першу чергу з малою плодючістю жінок. Середній час плодючості плюс періодичність народжень дає не більше восьми дітей на жінку за відсутності будь-якого регулювання народжуваності та будь-якої медичної допомоги, при годуванні материнським молоком і відлученням від груді в два з половиною роки. Така плодючість не середня величина, а межа, якої досягають дуже мало жінок, а багато не досягають зовсім, позаяк безпліддя, післяродова смертність і мала тривалість життя зменшують плодючість, а дитяча смертність скорочує відсоток дітей, які досягають віку для передання життя. Ще одна складність і виключно людська особливість: значний час, потрібний для того, аби довести людину до зрілості. Дорослішання, імовірна природа людини та вимоги культурної актуалізації потребують від двадцяти до двадцяти п’яти років, щоб сформувати індивіда, здатного виконувати загальні функції, на які він покликаний, і йому потрібно буде ще стільки ж, аби передати естафету наступному поколінню. Повний цикл відбувається років за п’ятдесят, і це багато, коли тривалість життя від народження набагато нижча за цю цифру. Щоправда, ця обставина не має жодного сенсу, і слід ураховувати тривалість життя при народженні дітей. Вона може бути достатньою для старшого чи старших, але стає проблематичною для наймолодших, які наражаються на небезпеку, що пізніше вони народжуються, то більшу, втратити батька або матір ще до досягнення зрілості.

Вихід, який знайшов вид для розв’язання проблеми, яка через ці труднощі стала нагальною, відкривають як археологія, так і етнографія. Він базується на домашньому господарстві, утвореному статево зрілою жінкою сімнадця-ти-вісімнадцяти років і чоловіком, що на кілька років старший за неї. Вони складають пару, яка, в принципі, стабільна й постійна, хоча її постійний характер обмежується смертю одного і повторним шлюбом іншого, а стабільність регулюється розлученням. У цієї пари двоє чи троє дітей, тобто половина тих, яких вони народили. Інша половина померла ще на першому році життя чи в підлітковому віці. Цифра у дві-три дитини є не середньою, а нормою, хоча вона й не виключає винятків у той чи той бік. Сім’я, яка складається з батьків і дітей, ніколи не буває ізольованою тривалий час, а завжди інтегрована в більшу спільноту. Інтеграція відбувається на двох рівнях. П’ятеро сімей складають клан із двадцяти п’яти людей, а два десятки кланів визначають етнічну групу. П’ять, двадцять п’ять і п’ятсот — це три золоті числа людського виду, взятого в його природній історії. Ці цифри не констант, але вони — реалістичні точки, до яких стихійно тяжіє людське існування.

У чому полягає природність цього первісного розв’язання? За якими ознаками сім’ю можна вважати природною? Дані щодо цього прості. З одного боку, маємо статистичну рівність між обома статями у віці розмноження — хлопчиків народжується більше, але вони уразливіші. З іншого боку, потрібно мобілізувати всю жіночу плодючість, оскільки максимально можлива цифра — двоє чи троє дітей, що досягнуть дорослого віку, на жінку ледь достатня для забезпечення зміни поколінь. У цьому демографічному підрахунку можна побачити стратегічну роль дитячої та юнацької смертності. Перешкоджаючи одному з двох чи навіть двом з трьох народжених досягти зрілості, смерть, тобто перемога ентропії, робить для людського виду дуже нагальним питання біологічного виживання і навіть тимчасової перемоги негент-ропії. За таких умов можуть існувати тільки три варіанти розв’язань. Статевий проміскуїтет технічно можливий, але він суперечить особливості людської ефективності — коханню. Варіант домінантного самця, який контролює й запліднює гарем, може бути підірваний випадковішим заплідненням і, безперечно, тим, що вид є статево заклопотаним, а відсування вбік усіх інших самців, приречених на цноту, тим менше можливе тому, що жінки, зі свого боку, відчуватимуть відповідну спокусу. Те, що підходить горилам і, можливо, підходило Homo erectus, вочевидь не підходить людям. Залишається, отже, тільки один вихід — стабільна пара, проте з двома можливими поправками: смерть і розлучення, після кожного з яких відбувається повторне одруження, чим максимально збільшується ймовірність використання всієї потенційної плодючості.

Перемога сім’ї не була випадковою. Вона також демонструє позитивні переваги. Сім’я найкраще відповідає вимогам людської ефективності, але щоб довести це в переконливий спосіб, виходячи за межі міркувань здорового глузду, потрібні недоречні тут аргументи. Сім’я — спосіб утримувати батьків на місці та примушувати їх виконувати роль, необхідну для дорослішання дітей, хоча природа й не подбала про те, аби розвинути вражаючий батьківський інстинкт, а радше сприяла примхам і легковажності чоловіків. Сім’я дозволяє також зосередити на вихованні та навчанні дітей максимум ресурсів прив’язаності, терпіння, часу, енергії, турбот. Урешті-решт, тісні афективні зв’язки між батьками й дітьми також відбиваються на почуттях дітей до батьків, тож, говорячи неоковирними економічними термінами, робити дітей — це завбачливе інвестування своєї старості.

Назагал цей варіант природний, оскільки розв’язує проблему біологічного виживання виду за допомогою його природних можливостей, не вимагаючи використання штучних удосконалень, передбачаючи наявність наступного етапу. З появою першого покоління людей за межами окремого виду та незважаючи на обставини цього, людські істоти змогли стихійно знайти розв’язання проблеми. Воно є найкращим із можливих, але дозволяє хіба що забезпечити виживання. Це «хіба що» означає, що виживання гарантоване не кожній етнічній групі, а досить широкій спільноті етнічних груп, щоб почали діяти компенсаційні механізми. Якщо виживання гарантоване видові, то це не значить і ніколи не значитиме того ж самого для жодної окремої людської популяції, бо їй загрожує цілком реальний ризик біологічного зникнення. З іншого боку, вид не має хижаків, що ставить його на вершину харчового ланцюга, і він усеїдний, а це свідчить, що його харчування не запрограмовано. З огляду на ці обставини людський приплід, хоч би яким мінімальним він був, дозволяє видові постійно зі століття в століття і з тисячоліття в тисячоліття зростати кількісно. Але економічні й морфологічні обмеження не дозволяють накопичити на одному й тому самому просторі густоту населення понад один житель на десять квадратних кілометрів. Вихід для того, щоб дотримуватися цього обмеження, не погіршуючи приплід, для не запрограмованого і здатного пристосуватись до майже будь-якого середовища виду полягає в розселенні та просторовій експансії подібно до поширення масних плям.

Природне й первісне розв’язання проблеми також еволюційне. Запитання можна сформулювати в такий спосіб: яким у цьому розв’язанні є остаточний здобуток, той, що робить його людським загальним, який не слід плутати з інваріантом, і які дії могли б вивести з нього стрибком або без стрибка? Здобутком є сама сім’я, що стала людським загальним завдяки своїй емоційно-психологічній і виховній оп-тимальності. Загальне не виключає варіацій у незначних межах, вага та соціальні й історичні наслідки яких можуть бути значними в локальному вимірі. Можливою варіацією є багатоженство, але воно надто дороге і цим обмежується його поширення. Поліандрія, або багатомужство, коли стерилізується значна частина жіночого населення, маловживане з демографічного погляду: якщо випадково якесь суспільство обрало б собі такий шлях, то його біологічне майбутнє було б приречене. У загальному плані будь-яке розв’язання, яким нав’язується безпліддя, не має майбутнього, оскільки безпліддя не є спадковим! Цей закон не виключає іншої варіації — добровільного чи вимушеного целібату, що призводить до остаточного чи тимчасового безпліддя частини кожного покоління. Ця варіація законна з погляду демографів за умови, що частка таких безплідних холостяків не порушує загальний баланс, який забезпечує зміну поколінь. Якщо така зміна не буде забезпечена, то розв’язання може бути тільки тимчасовим: адже рано чи пізно, різко або шляхом непомітної еволюції щось має статися.

Щодо решти чинників, то вони можуть зазнавати найрізноманітнішого розвитку. Сім’я не має долі, пов’язаної з долею клану та етнічної групи. Вона сумісна з різноманітними будовами, хоча сама по собі й не підкреслює жодної з них. Демографічна експансія виду, навіть за відсутності хижаків, не може тривати безкінечно. Колись вона має наштовхнутися на обмеженість придатного до життя суходолу. Навіть якщо брати до уваги вплив технічних інновацій, вид залишається відкритою системою, а природа — системою закритою, навіть коли б до неї можна було включити межі всесвіту в стані експансії: рано чи пізно перший зіткнеться з обмеженнями другої. Головний можливий варіант еволюції, той, що найбільш безпосередньо стосується загальної історії, є подвійним. З одного боку, можна асимптотично порівняти нинішню плодючість жінок з потенційною. Такої зростаючої апроксимації можна досягнути за допомогою скорочення інтервалів між послідовними народженнями та продовженням періоду плодючості, наближення статевої зрілості та/або віддалення менопаузи. З іншого боку, може зменшитися або різко спасти дитяча смертність. Ці можливості відкривають шлях до демографічних вибухів. Але для того, щоб вони сталися, потрібно спочатку зірвати економічні й морфологічні замки з хронологічної та/або структурної точки зору. Це обмеження має вирішальне значення, оскільки воно не дозволяє вважати демографічний зріст за рахунок приросту та чисельності єдиним чинником і навіть одним із чинників тих шляхів еволюції, які привели людство до виходу з палеоліту та з його природної історії.

Економіка

Економічна сфера — це сфера діяльності людей, яка має виробляти ресурси, що їх вимагають потреби. Для того щоб знайти первісне економічне розв’язання, потрібно і достатньо виявити потреби, визначити, як забезпечуються ресурси, та оцінити співвідношення між ресурсами й потребами, щоб можна було з’ясувати, на якій відстані від мети економічного чинника міг знаходитися палеолітичний економічний лад. Мета є рівнянням, що дорівнює одиниці, коли потреби й ресурси точно збігаються. Назвемо це процвітанням. Людські потреби виражаються різними укладами. На стадії палеоліту більшість укладів не формулюють жодної потреби, і це тому, що або та чи та діяльність залишається ще у гаданому стані, як от війна, або вона має нульову вартість, як от розв’язання конфліктів віч-на-віч, релігійні обряди з молитвами, співами, танцями. Соціальне розшарування відсутнє, і це обмежує змагання та вихваляння в споживанні вивертами кокетства й марнославства, які базуються на особистій, завжди дуже обмеженій вигадливості. Ідеться майже виключно про три уклади. На чільному місці стоїть усе, що стосується здоров’я: харчування, житло, вдяганка, ліки. Треба забезпечувати потреби неактивних особин, дітей, хворих і старих. Ці потреби теж у першу чергу пов’язані з підтриманням життя. Тривалість життя невелика, а лікування обмежене, тож витрати на хворих і старих незначні. Діти можуть уже змалку долучатися до збирання плодів. Знаряддя мають певну вартість, але дуже малу. Отже, потреби виду в його первісному стані головно харчові.

Вид не має хижаків, він на вершині харчового ланцюга, і він усеїдний. У його розпорядженні всі їстівні ресурси живої природи. Рослинний світ можна використовувати методами збирання, тваринний — полюванням на малу й велику дичину. На додачу до збирання (черепашки, раки, водорості тощо) або до полювання на малу дичину (риба) є продукти річок, озер, морів. Але рибальство як спеціалізований спосіб життя належить до неоліту поряд із рільництвом і тваринництвом. З харчової точки зору живу природу суходолу можна поділити на три класи: рослини, травоїдні й м’ясоїдні. М’ясоїдні посідають останні ланки харчового ланцюга, причому це становище зменшує їхню кількість і змушує конкурувати між собою: люди ними зовсім не харчуються або харчуються мало і радше нищать їх. Великих травоїдних тварин більше, хоча вони й не конкурують з людським видом, але за своєю калорійністю вони приблизно в сім разів слабші за рослини і можуть бути винищені аж до повного зникнення.

Жива природа сильно залежить від кліматичних умов, які обумовлюються в першу чергу широтою, рельєфом, а в другу — довготою та співвідношенням між морями й континентами. Склад фауни й флори визначають великі кліматичні зони: вологі тропіки, сухі тропіки, зони помірного клімату, холодні та арктичні. Певне середовище визначається тими рисами природи, які важливі для його користувачів. Залежно від поставленого питання можливі різні варіанти класифікації. Одні середовища сприятливіші для полювання, інші — для збирання: певний градієнт спостерігається від екватора до північного полюса, причому полювання приносить дедалі більше калорій і за п’ятдесятою паралеллю починає переважати. За іншим критерієм вирізняють, з одного боку, середовища з різкими сезонними контрастами (сухі й вологі, теплі й холодні), а з другого — зони з менш помітними сезонними змінами і плавними переходами. Для перших характерний контрастний спосіб життя з регулярним чергуванням. Середовище міняється також залежно від наявних ресурсів. їхнє розмаїття може бути незначним або сильним для використовуваної площі, або вони можуть бути однорідними чи сегментованими на одній і тій самій площі. З огляду на це, особливо виділяють два види середовища. Екваторіальним лісам притаманне надзвичайне розмаїття видів, кожен із яких представлений дуже малою кількістю особин, що веде до постійних переміщень однією й тією самою територією. На ландшафтах, пом’якшених широтою та/або висотою, дуже велике різноманіття забезпечується близьким межуванням численних маленьких ніш, кожна з яких охоплює невелику кількість видів. Така картина заохочує до сезонних переміщень з однієї ніші до іншої.