Розділ «II. Традиційні історії»

Тваринний вид, який виник на дереві життя зі своїми цілковито новими для живої природи якостями, посів у ній своє природне місце на кілька десятків тисячоліть і процвітав. Його добробут і успіхи були такими, що вид, сам не усвідомлюючи і зовсім не бажаючи того, дістався певних порогів, починаючи від яких індивідуальні й колективні дієвці почали відчувати на собі дію деяких потенційних привабливих чинників. Мірою того як створювалися в більш або менш випадковий і хаотичний спосіб деякі уможливлення, дієвці починали діяти, творити й пізнавати в напрямку цих привабливих чинників, поступово переводячи їх з потенційного до реального стану.

Найвирішальнішими привабливими чинниками з точки зору загальної історії були, очевидно, означення політій, перехід до економічного виробництва через поєднання чинників, поява нестабільних трансполітій, війна та «ієрократи-зація» політичної влади. Уже сам цей перелік достатньо показує, що дороговказом цієї історії й тим, що надає їй її темпу та динаміки, є політика. У центрі устрою людства знаходиться політика. Констатація цього факту не повинна вести до нового обмежувального висновку, за яким уся людська царина тільки політична. Наголос на центральному характері свідчить про вагу політичного чинника в людських справах — вагу, деякою мірою негативну. Позаяк політичні або транс-політійні режими мають той або той вигляд, продуктивна діяльність людини може примножуватися й виражатися відповідно до її характеру або ж більшою чи меншою мірою наражатися на перешкоди. Здатність політики перешкоджати має, очевидно, для історії людства вагоміше значення, ніж її позитивний внесок.

Усі відомі напрямки розвитку людства сходяться до єдиного привабливого чинника — імперії. Навіть релігії змогли відповідати своєму загальнолюдському призначенню тільки через імперські або такі, які можна перетворити на імперські, культурні ареали. Імперія є єдиним атрактантом, тому що імперія є водночас політією-трансполітією, політичним режимом, морфологією і прагне ідентифікувати себе як максимально можливий культурний ареал. Правомірно, отже, висунути гіпотезу, що імперія була природним результатом неолітизації і нормальним для традиційних історій обрамленням. Але найрізноманітніші обставини та умови додають безліч нюансів наближенню до цього нормального стану в різних точках планети. Ці нюанси можна тлумачити як відхилення від нормального стану. Вони викликають запитання: чому існують такі розбіжності й стосовно якої норми?

З цього запитання самі собою випливають план і підхід. План повинен послідовно включати імперські завоювання, ієрократії та суспільства. Щодо підходу, то він має зосереджуватися на тих ареалах, що можуть бути та/або були імперіалізовані. Всесвітня історія дала чотири таких ареали: китайський, індійський, близькосхідний і європейський. Окремо мав з’явитися й п’ятий — індіанців Америки, але він безповоротно зник. Шостий ареал — африканський — залишився в своїй початковій стадії, обмеженій періодом переходу до неоліту. Головна причина цього еволюційного розриву полягає, очевидно, у висиханні Сахари. Оскільки цей процес став протилежністю відходу льодовиків, якому Європа завдячує своїй змозі надолужити певне відставання, Африка та Європа мали до цього часу протилежну й взаємодоповню-вальну кліматичну історію. Кожен із наведених пунктів слід розглядати під кутом зору порівнянь між чотирма ареалами та виходячи з імперської норми. За нашою центральною тезою, традиційна китайська історія найбільше наближена до імперської норми, і з огляду на це саме її слід брати за основу. Якщо користуватися цим мірилом, то видно, що індійський ареал віддаляється від норми, але менше за ареал Близького Сходу. Щодо європейського ареалу, то він знаходиться майже на протилежному полюсі відносно китайської норми. Досягнення імперії не є кінцем загальної історії. Вона зазнала різкого і несподіваного повороту в Європі з XVII ст. Отже, імперія також є порогом історії — водночас фінішною лінією, глухим кутом, виходом і встановленням чогось нового. Її розгляд повинен кинути світло на походження сучасності.

Розділ III. Імперії

Найвиразніша риса імперії — це здатність утворювати величезну політичну спільноту, яка виходить за межі певних норм. Найперша імперія — імперія Саргона II, царя Аккаду, в Нижній Месопотамії — була гігантською порівняно з племінними територіями та князівствами шумерів і Вавілону. Але імперія Саргона майже непомітна, коли порівняти її з імперією Ахеменідів. Смішно було б шукати абсолютну норму, щоб вивести з неї критерій, який дав би змогу визначити в цифрах, з якого рівня починається імперія. Власне, загальну історію цікавлять не стільки імперії як такі, скільки культурні ареали, з якими вони прагнуть змішатися, і навіть, точніше кажучи, максимальні культурні ареали, вироблені традиційними історіями.

Таке переплетення позначається на розгляді імперії як політії. Політія — це простір цілеспрямованого замирення всередину й імовірної війни назовні. Перший із цих двох чинників не вирізняє імперію на цьому рівні узагальнення. I навпаки, оскільки другий чинник — війна — може діяти тільки між політіями, то «простір імовірної війни» потребує наявності трансполітії щонайменше двох політій. Але кінець кінцем імперія виникає з тривалого й повільного процесу зрощення, починаючи з племені, і на останньому етапі вона утверджується завоюванням усієї трансполітії. Отже, імперія опиняється сама й без політії, з якою б треба було воювати. Але, з іншого боку, оскільки жодна імперія ніколи не була поширена на всю планету, то найбільші імперії мають принаймні потенційних суперників. Розглядаючи імперію під двома цими кутами зору: як політію і як транс-політію, ми маємо отримати достатню картину.

Імперський культурний ареал

Починати слід з культурного ареалу, оскільки імперія виглядає радше як політичне об’єднання ареалу, а не навпаки, як нав’язування спільної культури завойованому ареалові. Передування культурного ареалу імперському політичному розширенню емпірична даність. Китай досягає політичного об’єднання тільки наприкінці III ст. до н.е., Індія — наприкінці IV ст. до н.е., Близький Схід — в середині VI ст. до н.е. Європа ніколи такого об’єднання не досягала. Римська імперія — це відхилення в тому сенсі, що вона не ідентифікується з жодним ареалом, а відгризає шматки з трьох із них. Фактом є те, що вона була створена тільки в І ст. до н.е. В Америці імперія інків ледве встигла народитися в XV ст., як була одразу знищена. Історія зберігає в стані доконаної можливості та нереалізованої історії таке запитання: чи не були імперії ацтеків та інків передостаннім етапом імперіалізації, що мала поглинути всю Америку? Ми цього ніколи не знатимемо, але вочевидь саме в цьому напрямку йшов рух еволюції й саме цей напрямок підказують порівняння з іншими континентами. Американські континенти утворювали єдиний культурний ареал із півночі до півдня і мали прямувати до єдиного імперського об’єднання.

Ще далі в невизначений стан історії ми заглиблюємося, коли розглядаємо Африку. Якби з VII тисячоліття не почалося висихання Сахари та якби тривав нормальний перехід до неоліту, то невідомо, навіть з ретроспективного погляду, чи мав неодмінно Африканський континент породити два культурних ареали: ареал «банту» та ареал «берберів». Проте, зважаючи на висихання Сахари, сумнівів у нашому діагнозі бути не може. На північ від Сахари цей процес набув форми створення північноафриканського ареалу, який тягнеться від Атлантики до Червоного моря. Проте йому не вистачає матеріалу, потрібного для утворення імперії, тільки через те, що пустеля охоплює його майже повністю. За браком самостійності впродовж тисячоліть цей ареал відчував на собі дію сил притягання чи з боку Близького Сходу, чи з боку Європи. Єгипет, що став найактивнішою частиною залишкового ареалу, завжди схилявся в бік Азії, тому правомірно було б розглядати його як елемент азійського ареалу. На південь від Сахари Західна Африка характеризується численними ознаками цілком імовірного єднання з одним із ареалів Північної Африки, якби не утворилася пустеля. Проте Африка вологих тропіків, Африка банту — це окрема культурна спільнота й тягнеться аж до мису Доброї Надії. Цій частині Африки не вистачило часу навіть на те, щоб хоча б накреслити вірогідні контури кінцевої «імперії банту».

Явна хронологічна роз’єднаність між культурним ареалом та імперією, так само як передування першого, ставлять запитання: як пояснити експансію великих цивілізацій у просторі? Відповідь знайти важко й навіть неможливо, якщо брати за основу дві крайні позиції. Експансія не відповідає актуалізації якоїсь великої потреби, так, наче ідея цивілізації була якоюсь первинною програмою для реалізації і ця програма потребувала певного простору, який відповідав би її вимогам. Така точка зору не має права на існування, оскільки людський світ не містить жодної системи, про яку можна було б сказати, що її послідовні стани були неодмінні й передбачувані. З іншого боку, ми не можемо також стверджувати, що експансія є повністю несподіваним результатом незліченних і випадкових подій. Для цієї позиції відповіддю на зазначене вище запитання буде оповідь про події. Цю позицію важко захищати, оскільки великий розподіл на події дуже давній, розпочався ще в палеоліті й продовжувався протягом тисячоліть неоліту.

Така визначна настійливість у подіях наводить на думку про дію достатньо потужних і постійних чинників, щоб нав’язати певну просторову спрямованість поширенню культур. Чинники, які можна найлегше встановити, — це географічні умови. Але вони стають чинниками, з якими мають рахуватися люди, тільки через дію конкретних культурних контекстів. Поєднання фізичних даностей з культурними змінними вимагає, щоб будь-яка кореляція, що висувається, мала вигляд збагненної пари. Вочевидь визначальне місце слід надати двом парам, які могли істотно сприяти формуванню культурних ареалів, — клімату й сільському господарству, простору й зв’язкам.

Клімат — це типове чергування типів погоди на певному просторі. Сама погода — це певний стан атмосфери за такими параметрами, як атмосферний тиск, рух повітря, температура, вологість, хмарність тощо... Увагу одразу привертає перший очевидний факт. Між найбільшими культурними ареалами й окремими кліматичними зонами простежується певна емпірична відповідність. Найбільше вражає відповідність, що зв’язує індійський ареал із літніми мусонами. Вона характерна також для Близького Сходу та сухого субтропічного клімату з більш або менш випадковими й рясними дощами взимку, дуже спекотним і сухим літом. Римська імперія жила в умовах середземноморського клімату. Доколумбова Америка — в умовах міжтропічного теплого й вологого клімату, домінанта якого, проте, дуже сильно порушувалася висотою й холодними морськими течіями вздовж узбережжя, зокрема перуанського. Китай не ідентифікується з жодним окремим кліматом, а радше з непомітним переходом між усіма нюансами помірного та вологого тропічного клімату, а також із відсутністю пустельного розриву на кшталт са-харського: пустелі розташовані на окраїнах власне китайського світу.

Рільництво — і тваринництво, але набагато меншою мірою, а в Індії та Китаї навіть непомітною — демонструє застосування до землі методів роботи людини задля вирощування рослин, потрібних для її харчування. Клімат відіграє роль вирішального чинника тільки тоді, коли способи роботи людини чи значно залежать від клімату, чи нездатні впливати на нього або ігнорувати його, та якщо сільське господарство посідає чільне місце в економіці. Другу умову задовольняє вже той факт, що кліматичні зони, які корелюють із культурними ареалами, експлуатували сільськогосподарські економіки, тобто такі економічні режими, де рослинництво і тваринництво забезпечують найбільший внесок у виробництво — більше за вторинний і третинний сектори. Усюди сільське господарство більше не залежить від методів випалювання та тривалих парів; воно базується чи на нетривалих парах, чи на безперервній обробці. Така інтенсивна технологія рільництва відповідає, з точки зору демографії, густоті населення не менше сорока осіб на квадратний кілометр, тобто такій межі, яка наче надає великим культурним процесам вигляду цивілізації, схожої на супермозок: аби забезпечити певні вищі функції, кількість задіяних нейронів і щільність їхніх синаптичних зв’язків повинні перевищувати певну межу. Наслідком зв’язку між кліматом і рільництвом і місця рільництва в загальній економіці є те, що суспільства дуже чутливі до змін погоди та врожаю.

Перша з наведених вище двох умов забезпечується відсутністю будь-якого науково-технічного прориву, здатного нейтралізувати клімат за допомогою використання теплиць чи виведення стійких сортів рослин. Урожаї визначною мірою залежать від річних коливань температури й дощів за винятком теплих зрошуваних пустель. Зрошування додається до дощів і нейтралізує їхні коливання та вплив на врожаї. Ця обставина перетворює зрошування на технічний і економічний козир не лише для Близького Сходу з його нестабільним для рослинництва кліматом. До цього способу може вдаватися Індія, оскільки мусони проходять нерегулярно, у посушливі місяці можуть бути вичерпані накопичені запаси, а на Деканському нагір’ї випадає менше дощів, ніж на його периферії. Так само й у Китаї існують дуже контрастні пори року і дощі випадають достатньо нерегулярно, щоб зрошування стало тут вигідною інвестицією. Тільки Європа може майже повністю обходитися без нього.

Щодо зв’язку між простором і шляхами сполучення, то він очевидний і має водночас технічний і економічний характер. Техніка перевезень визначається здатністю людей до ходьби й перенесення вантажів, а також аналогічною здатністю гужових тварин, суходільних транспортних засобів і суден. Вартість цих способів перевезень значною мірою залежить від відстані, яку треба долати. Професійний посланець пішки долає в середньому шість кілометрів на годину на короткі відстані. Досвідчений вершник досягає середньої швидкості дванадцять кілометрів за годину. Дорогі системи підмін дозволяють нескінченно розширювати ці засоби, але не дозволяють вийти за їхні межі. Якщо додати до цього час на повернення, на роздуми й переговори, то виникають об’єктивні межі, які має враховувати ефективне керування, що базується на формулюванні наказів і контролі їхнього виконання. Ці межі становлять близько місяця в часовому вимірі та радіус в дві тисячі кілометрів у просторовому вимірі. Якщо столиця розташована в самому центрі, то найудатніша імперія може щонайбільше простягатися на таку відстань у всіх напрямках і покривати площу близько п’яти мільйонів квадратних кілометрів. Треба брати до уваги моря, пустелі й гірські масиви, які створюють майже не подоланні перешкоди, принаймні для тих видів діяльності, що стають рутинними. Зрештою, важкі вантажі можна перевозити тільки водними шляхами — морями, річками, каналами. Суходільні шляхи слугують тільки для перевезення предметів розкоші. У політичному утворенні великих розмірів кожен із його регіонів має бути самодостатнім у продовольчому відношенні й у задоволенні потреб в основних виробах ремісництва. І справді, імперія — це об’єднання самодостатніх економічних регіонів. Водний шлях згладжує це обмеження й ставить імперію в залежність від земель і морів, а головно від клімату з огляду на гідрографічні умови.

Інший вид зв’язку виглядає тонкішим і, можливо, важливішим для загальної історії. Розгляд культурних тем — естетичних, міфологічних, релігійних, пізнавальних, філософських, кулінарних тощо — дуже залежить від варіацій їхнього розвитку. Теми та їхні варіації можна прирівняти до полів можливостей, які люди освоюють за допомоги спроб, невдач, сортування, збирання, об’єднання, причому тут імовірні дві полярні ситуації. Або розвідка обмежується локальними й вузькими соціальними колами. Освоювані зони розташовані поруч одна одної в просторі й мало чи майже не сполучаються між собою. їхнє спільне поле цілком реальне, але ніхто не посідає таку позицію, яка б давала змогу відчути цю реальність. Просування до людської загальності майже неможливе, і навіть якщо воно здійснюється в якомусь моменті, то тільки випадково. Або локальне й регіональне освоєння сполучені, і це відкриває можливість виділення головних тем і сприяє просуванню до людської загальності. От і великі цивілізації визначаються саме тим, що змогли вхопити й розвивати субзагальні теми, які визначають найменш особливі види гуманізації, але без переходу до загального. Через це великі цивілізації опиняються в залежності від простору й сполучення, від близькості тенденцій між культурними ареалами та простором, який може бути опанований сполученням і який сам пов’язаний з кліматом вимогою регіональної продовольчої самодостатності. Загалом можна припустити, що культурний ареал є комплексною системою, де входять у взаємодію географічні даності — клімат, рельєф, гідрографія та гідрологія, відношення континентів і океанів — технічні можливості, доступні для емпіричного пізнання, перш за все сільськогосподарський економічний потенціал і культурне освоєння.

Культурний ареал і політія

Великі культурні ареали є доімперськими продуктами. Вони ставали результатом тисячолітніх процесів, які складалися з розселення, переміщення, війн, контактів, колонізації та перебували під непомітною дією клімату й простору. Культурний ареал та імперія — це не два боки єдиної реальності, а два різних історичних продукти. Постає запитання: чому культурний ареал прагне до об’єднання в полі-тію-імперію? З нього випливає інше запитання: чому імперія не прагне переходити за культурний ареал, політією якого вона є? Принципові відповіді на це запитання очевидні. Належність до одного культурного ареалу сприяє поширенню контактів між народами, оскільки вони живуть поруч і можуть обмінюватися. Примноження контактів збільшує ризик конфліктів. Конфлікти переростають у війни, доки не буде створена об’єднувальна та замирювальна політія. Культурний ареал має тенденцію перетворюватися на зону частих воєн. Періодичне повторення війни веде врешті-решт до злиття через поглинання слабших сильнішими. Отже, культурний ареал спонтанно прагне до імперіалізації. Ці два історичних феномени відрізняються один від одного, але вони мають колись зійтися через конфліктність людей. Щодо нерішучості імперії до перетину своїх культурних кордонів, то вона відображає тиск обмежень. Перехід за межі призвів би до неминучого зіткнення з новими кліматичними й сільськогосподарськими умовами та з проблемами сполучення. За межами ареалу можливості опановувати простір і контролювати населення різко зменшуються.