Розділ «Висновки»

Спробуємо уявити собі людину палеоліту і помістити її на лінію вододілу між світом палеоліту, який людство безповоротно покидало, і світом неоліту, в який воно вступало так само безповоротно. Що вона могла б бачити? Щодо минулого, то вона могла, якби наділити її вичерпним знанням, сприйняти, зрозуміти й пояснити, з одного боку, світ палеоліту — що визначається стадом, полюванням і збиральництвом, ненадійним демографічним становищем, виразною схильністю до монотеїзму... — як поле можливостей, відкрите для просування людства вперед, а з іншого — актуалізації, що здійснювалися незліченними крихітними людствами в світі впродовж минулих десятків тисячоліть. Щодо майбутнього, то вона не могла зазирнути далі тьмяного уявлення про неолітичний світ, заснований на виробництві, війні, соціальному розшаруванні, політизації, концентрації влади, плюралізації релігійного чинника... Актуалізація, здійснювана культурними різновидами виду впродовж майбутніх десяти тисячоліть, ніяк не може бути нею осягнута — навіть у її найзагальніших контурах. Це фундаментальне і остаточне незнання пов’язане з випадковістю історій людства, а сама вона коріниться в свободі виду. Наша примарна людина палеоліту не могла мати й найменшої уяви про те, якими будуть традиційні історії в світі. Вона не могла піти далі справедливого твердження, що неолітичний епізод відкриває ширше поле для людської пригоди, ніж палеолітична фаза, і наближає вид на невідому кількість величин до його природних здібностей.

У цьому нарисі ми намагалися стати на аналогічну історичну позицію, постулюючи, що людство переступило через новий поріг і покинуло неолітичний світ, щоб увійти до мо-дерності. Ми спробували виступити в ролі людини неоліту, яка стоїть на лінії розмежування між двома світами. Обидві ситуації й позиції однакові за винятком одного моменту: жодна палеолітична людина не змогла б зайняти цю позицію, оскільки перехід розтягнувся на тисячоліття, і жодна людина не могла його відчути. І навпаки, перехід між традиційним і модерним світом був настільки прискореним, що масштаби часу, прив’язані до темпів історії та людського життя, надзвичайно зблизилися. Нинішньому спостерігачеві людської пригоди поталанило так, як поталанило б геологові, якби «дрейф континентів» прискорився до темпу людського життя, тобто до темпу приблизно в одне століття.

Ми — неолітичні люди, поставлені між двома полями можливостей, двома світами, двома історіями. Неолітичний спостерігач зазнає пізнавальних обмежень, ідентичних тим, що тяжіли над його палеолітичним попередником. Дивлячись у минуле, він здатний, у принципі, пояснити все, що відбувалося. Його завдання щонайменше подвоєне, оскільки він має реконструювати два окремі світи та пояснити дві різні лінії актуалізації. Ми віднесли неолітичне перетворення до кінця останнього четвертинного льодовикового періоду. Спостерігач із палеоліту міг би сформулювати гіпотезу перетворення та перевірити її на тих процесах, які вже можна було виявити. Неолітичному спостерігачеві відома реальна актуалізація, виведена традиційними групами людства з нового поля можливостей, і він може охарактеризувати її як відповідну кількість випадкових історій, актуалізованих серед безлічі інших можливостей і залишених у потенційному стані. Якщо слушна гіпотеза про модерну добу як про третю стадію, в яку ввійшло людство, спостерігач може спробувати знайти в неолітичних процесах причини нового перетворення. Нам здалося, що ми знайшли їх у самобутності традиційної історії Європи — у ненормальності неімперіалізації, а також у породжених цим особливостях: стабільні королівства, олігополярна трансполітія, помірні ієрократії, нації, федеративна ієрархізована і багатоцентрова цивілізаційна мережа. Ці особливості, своєю чергою, дали змогу створити умови уможливлення загальностей, які визначають нову фазу людської пригоди: демократизація, диференціація укладів, капіталізм, наукова раціоналізація та індивідуація.

Неолітичний спостерігач знає достеменно, що перетворення людини палеоліту на людину неоліту точно таки відбулося, що воно трансформувало не людську природу, яку можуть порушити тільки генетичні мутації, а її культурні вияви, і що нова ситуація розширила поле можливостей. Палеолітичний спостерігач не міг бути в цьому певним, він міг лише передчувати це та сформулювати відповідну гіпотезу. Його нинішній двійник знаходиться в аналогічному становищі. Він не певен, що переживає нове культурне перетворення, він може лише висунути таку гіпотезу й залишити своїм далеким майбутнім правнукам турботу про її перевірку. Гіпотеза — хай і непевна, ба навіть хибна — дає змогу кинути погляд на нинішній світ, який не піддається жодному ідеологічному отруєнню, хоч з якого боку воно надходить. Можна з певністю стверджувати: якщо перетворення й відбувається, воно не торкається людської природи: те ж саме людство, дивовижне як вид і гідне жалю через своїх представників, яке вже виробляло природні й традиційні історії, вироблятиме історії модерні. Так само точно й те, що нове поле можливостей буде багатшим на культурні потенційності, ніж два попередніх, і ще більше наблизить культурне людство до своїх природних здібностей. Це зростаюче наближення не має нічого спільного з уявним прогресом ані виду, ані його представників, ні з їхніми успіхами. Вільний вид залишається остаточно скривдженим природою в своїх представниках, які завжди однаково зазнають поразки в досягненні людських цілей.

Найменш суперечним судженням є останнє: якщо гіпотеза перетворення слушна, то неможливо нічого знати заздалегідь ані про майбутні актуалізації, ані про історії, які їх породжуватимуть. Незнання майбутнього настільки безпросвітне, що неможливо навіть пророкувати вічне продовження особливостей-загальностей, основоположних для постульованої модерної доби. Можуть постати справжні сценарії, які передбачають зникнення демократії, диференціації, науки, індивідуації або кожної окремо, або кількох із них, або всіх разом. Ніхто не може передбачити, чи збудеться той чи той сценарій, який саме, коли, як і з якими наслідками. Щонайбільше — можна стверджувати: якщо підвалини сучасності мають бути зруйновані, то вони все одно ма-ячитимуть на культурному горизонті людських дієвців. І справді, людство ніколи не повертається назад, принаймні його відступи ніколи не стають проявами цілковитого забування. Можна навіть уявити воєнні, екологічні чи демографічні катастрофи, які скоротять вид до кількох мільйонів індивідів і повернуть їх до стану палеоліту. Ці індивіди або деякі з них збережуть знання чи передчуття неолітичних і модерних можливостей. Саме це передчуття змінить усе й допоможе людству не починати знову свою пригоду з тієї самої вихідної точки. Історії людства випадкові, непередбачу-вані, збагненні й незворотні.

Якщо підвалини модерності залишаються міцними й стійкими, дослідження дадуть змогу перевірити їхню плідність і розмаїття. Проте нинішній спостерігач не може передбачити будь-яку актуалізацію в жодному з укладів діяльності. Демократизація може стабілізуватися в демократію, але політичний режим задовольняється визначенням правил гри, він не організує ігрові партії, ба більше, не розігрує їх. Диференціація укладів сприяє творчості людини, і при цьому ніхто не може знати, на що саме вона здатна навіть у найпростіших речах. Очевидно, що людським суспільства потрібна будова, щоб забезпечити їхню зв’язність і єдність, і досить певно відомо, що будови, винайдені протягом палеолітичної та неолітичної фаз застарілі й не відповідають модерній фазі. Отже, одна або кілька нових будов нині ще визрівають, і спробуй знайти того кмітливого, хто міг би наперед описати їх. Наука зберігає цілковите мовчання щодо майбутніх процесів. Не виключено, що людська природа ховає в собі ще один або декілька способів пізнання, які перебувають у потенційному стані, як це було з самою наукою протягом десятків тисячоліть. Ніхто не знає, що відкриють науки та як будуть застосовуватися їхні відкриття, ніхто не знає також, чи не відкриють ще не наявні науки простори, про наявність яких ніхто зараз і гадки немає.

Урешті-решт, індивідуація сама собою не розкриває, як використовуватимуть її індивіди. Навпаки, вона робить їх ще непередбачуванішими, ніж у ситуації, коли вони прагнуть розчинитися в спільноті, збільшуючи їхні ступені свободи. Єдиною певністю є те, що за відсутності генетичних перетворень, які діють на людський біологічний механізм у його основах, ступені свободи, виділені індивідові, не дозволять йому звільнитися від людської природи. Щодо того, чи можливі такі перетворення, чи відбуватимуться вони або ні, чи здійснюватимуться вони випадково або через свідоме втручання людини, якими будуть їхні прояви та наслідки, то на ці запитання настільки важко знайти відповіді, що нерозумно їх навіть ставити. Людська природа залишається незмінною в своїй непередбачуваній історичності: одна й та сама дивовижна й скривджена природою тварина продукує без упину водночас непередбачувані та збагненні історії. Усе схиляє нас до думки, що третій етап людської пригоди не уникне цього обмеження.