Можна обстоювати тезу, яка виходить з неспроможності та плинності політій як з проблеми соціальної єдності, що постала перед індійським суспільством у те півтисячоліття, що тягнеться від розпаду імперії Маур’я наприкінці ІІІст. до н.е. і до імперії Гуптів у ІІІ ст. н.е. і яка вбачає в системі «джаті» елегантне й ефективне розв’язання, змайстроване з тубільних, інколи дуже давніх елементів. Наведена теза слушна, але залишається гіпотетичною через майже цілковиту відсутність історичних свідчень. Індія та брахмани створили свідомо антиісторичну цивілізацію, на відміну від Китаю з його освіченими людьми, які ставилися до історичних книг як до класичних засновників Традиції.
Римський варіант
Система, винайдена й прийнята Римською імперією, вводить нас у світ, в якому китайцям і індійцям було б так само важко орієнтуватися, як римлянам у Китаї чи в Індії. На стадії розвитку традиційної історії, коли вже утворилися максимальні культурні ареали і відбувається їхнє політичне об’єднання, культурне видоутворення природного людського виду досягло такого вираженого ступеня виділення, який уже не можна було перевищити. Людство мало дві чи три тисячі років, щоб дізнатися на власному яскравому досвіді про своє можливе розмаїття, перш ніж розпочати нині жити в стані можливої єдності в різноманітності. Але досвіду різноманітності сторони, так би мовити, не мали, якщо не рахувати греків, які підтримували реальні контакти з Передньою Азією та більш ніж епізодичні контакти з Індією. Різноманітність існує тільки для історика й соціолога, а вони можуть ухопити її в її об’єктивності тільки з точки зору людської єдності. Палеолітичне й неолітичне поле стають об’єктами сприйняття та вивчення тільки в сучасному полі.
Найкоротшим визначенням морфології, прийнятої Римською імперією, може бути таке: міські ігрові поліси. Поліс — базова функціональна одиниця, аналог китайського місцевого ринку з його двома десятками сіл та індійської громади, яка слугує границями для «джаті» й для сіл, де мешкають їхні сегменти. Поліси — це морфологічна схема, яка дуже далеко виходить за межі римського прикладу. Сільські поліси існують на всіх континентах і в усіх культурних контекстах. Поліс визначається ні міськими й ні сільськими рисами, а тим, що це — невелика і центрована спільнота. Центром у більшості випадків є село, а в деяких умовах — місто, але для центра більше важить його центральність, ніж матеріальний прояв. Місто-держава Спарта мала центр, але він складався з чотирьох селищ і святилища. Центр має психічну та ідеологічну реальність у тому сенсі, що члени поселення відчувають себе немовби злютованими в ядро потужною силою або немовби електронами, що скупчилися хмаркою навколо ядра і де вони можуть проводити міфічні та релігійні дійства, якими висловлюється й виражається це відчуття. Ці утворення невеликі: кількасот мешканців у сільському полісі та кілька тисяч у міському. Афіни з їхніми тридцятьма тисячами громадян і чотирмастами тисячами жителів уважалися величезними. Грецькі філософи висували оптимальну цифру в п’ять чи шість тисяч і мали рацію з морфологічного погляду на поліс, але вони помилково плутали поліс і політію. Цього було важко уникнути, адже ці центровані утворення є також і крім того політіями, причому такими, що саме й відповідають їхній концепції: утворення, придатні для прагнення миру й справедливості між їхніми членами та які функціонують як групи стосовно зовнішнього простору і на трансполітійних просторах, через що вони постійно наражалися на ризик війни. Коли Аристотель проголошував своє знамените: «Людина — це політична тварина», він, очевидно, мав на увазі, що людський рід природно живе «політією», але як грецькому громадянинові йому важко було усвідомити, що жити «політією» не одне й те саме, що жити «полісом».
Складові одиниці й дієвці маленького, центрованого і суверенного полісу — це не окремі люди й не роди, а «доми» — життєві одиниці, зосереджені навколо сім’ї та самоврядні, різних розмірів, глава яких бере участь у керуванні спільними справами. Розмір домів залежить від їхнього місця в соціальній стратифікації. Для народу розмір дому найчастіше зводиться до сім’ї. В елітних колах він включає родичів, слуг і клієнтуру і може стати дуже потужним і впливовим. Самоврядування дому й участь його глави у спільних справах дають підґрунтя і підтримують чітку, зрозумілу і практичну відмінність між приватним і публічним. Участь у спільних справах і керування публічною сферою залежать від критерію, за яким обирають відповідних глав домів. Якщо в деяких родах еліти критерієм є походження, то режим буде аристократичним. Якщо критерієм є багатство, режим буде олігархічним. У разі, коли усіх глав домів обирають, режим є демократичним. Але постає запитання: їх обирають як кого і для чого? За критеріями обирають громадян, тобто політичних дієвців як вмістилище і джерело всіх владних відносин і всіх рішень щодо покори. Коли їхня невелика кількість, яка ще зменшується, якщо за критеріями обирають тільки аристократів й багатіїв, надає технічну можливість громадянам особисто порядкувати публічними справами, виникає те, що зазвичай називають прямою демократією — на відміну або на противагу демократії представницькій. У представницькій демократії громадяни делегують компетентних осіб для керування публічними справами замість них і під їхнім контролем. У прямій демократії громадяни керують самі. Фактично пряма демократія в цьому розумінні існує лише в стадах і в найдавніших племенах. У полісах населення та кількість справ уже такі, що вони потребують делегування влади. Навіть у Афінах усі громадяни не належали разом до корпусу стратегів, не кожний із них міг стати стратегом: громадяни вважали розсудливішим обирати стратегів, здатних вигравати битви й війни!
Під кутом зору цих простих відмінностей і визначень повністю прояснюється історична реальність, в якій підкреслюються дві характерні риси полісів. Одна з них — однорідність політичного простору та неістотність відмінностей між центром і периферією. Оскільки центр має концептуальну реальність і втілюється в главах домів, він є всюди, де знаходяться глави домів. Немає жодного політичного значення, мешкають вони на селі, у місті чи в сільській місцевості, селяни вони чи міщани, проводять вони час в своїх сільських чи в міських садибах. Громадянин є громадянином, і якщо критерій відбору громадян загальний, то селянин такий самий громадянин, як і пастух, моряк, ремісник чи вчитель філософії. Друга риса — це непереборне прагнення до аристократичного, а надто до олігархічного режиму, з огляду на те, що аристократів небагато. Це олігархічний режим у класичному розумінні: глави багатих домів є центром влади і делеганта-ми. Він також олігархічний і в вузькішому розумінні, коли уповноважені, обрані делегантами, відбираються з одного й того самого розсадника, тобто з іще тіснішого розсадника. У полісах, де був відомий демократичніший критерій добору, часто помітно, що народні збори перестають відігравати активну роль, ба навіть зникають, хоча причина цього не узурпація влади багатими. Народ неначе втрачає інтерес до публічних справ і залюбки полишає їх на багатих, а їм уже належить правильно їх вести під страхом народних заворушень, якщо справи вестимуться погано. Для пояснення домінантної тенденції до олігархічного режиму в полісах можна припустити наявність стихійного розрахунку в народу й в еліти, коли народ уважає, що виконання публічних обов’язків має надмірну ціну для скромних статків, а еліта гадає, що їй така ціна під силу і що вона може бути вигідним вкладенням капіталу з точки зору влади, авторитету та багатства. Для народу ця угода не є обманом з тієї вирішальної причини, що в таких малесеньких спільнотах вартість об’єднання нульова і він може справляти постійний тиск на еліту, аби вона добре керувала державою. Загалом і як підсумок можна зазначити, що поліс — це маленька суверенна республіка, де вододіл між публічним і приватним ясний і поважаний і де публічні справи доручають переважно соціальній еліті.
У романському варіанті такими полісами є міста. Ототожнення міста з полісом було для римлян само собою зрозумілим, як і для більшості середземноморських країн. Точнісінько так само до цього ставилися фінікійці, греки, етруски, латиняни. Чому така очевидність? Найпростіше і найпереконливіше шукати її в Передній Азії, де місто — це звичайна модель життя людей у суспільстві, відома вже тисячоліття, і де дуже вірогідно урбанізація передувала рільництву. Середземноморські поліси оточені аграрними економіками, і це пропонує їм лише два виходи. Або вони стають торговими містами і включаються як проміжні пункти до мереж товарообміну: довершений приклад цього — фінікійці. Або ж вони стають містами-рантьє, соціальними просторами, де витрачаються доходи, отримані від володіння землею; у такому разі їх заселяє соціальна еліта та ті, хто їй слугують.
Грецький варіант полісу-міста-рантьє надає йому вираженого ігрового характеру. Гарне життя — це, коли мешкаєш у місті, і в цьому житті чергуються війна, керування спільними справами та розваги в широкому діапазоні. Це — типово аристократичне визначення гарного життя. Фактично, грецькі поселення завоювали й заселили в другій половині III тисячоліття індоєвропейці. Саме племінні групи, навернуті в спосіб життя поселенням, були носіями мікенської культури, а згодом — після століть кризи та недокументова-ного мороку в XII-VIII ст. до н.е. — культури грецької. Аристократичний дух просотав грецькі міста-держави до такого ступеня, що демократизацію давнього періоду — тобто поширення активного громадянства на народні доми — слід розглядати як аристократизацію народу, а не як плебеїзацію правлячої еліти на кшталт сучасної демократизації.
Визначений у такий спосіб поліс (місто-держава) став домінантною рисою грецької культури й ознакою еллінізації. Александр Великий і його наступники систематично поширювали цю модель в еллінському світі, тобто в західній половині ареалу Передньої Азії, де так чи так міста — це поліси, які є частинами соціального пейзажу. Цю модель перебирають собі також римляни і роблять це легко й спонтанно, оскільки Рим є справжнісіньким полісом в Палії, на Середземномор’ї, в еллінізованому ареалі. Його найпомітніша політична особливість полягає в тому, що він зберіг або розвинув демократичніший чинник, що може пояснити одну з римських рис — не плебейську, а селянську. Римські завоювання поширюють модель на ту половину європейського ареалу, яка входила до Римської імперії. На середземноморському та на частині африканського ареалу цю роботу вже виконали греки, а на половині азійського ареалу — Селевкіди та Лагіди[14]. Отже, будова Римської імперії — це щільний посів полісів. На цій сітці лежить зв’язність імперії, а на поліси спирається її соціальна єдність.
Імперія, яка спирається на поліси, позбавляє їх головного аспекту їхнього буття: вони перестали бути політіями. Ця втрата виду буття зводить їх до статусу міст, але міст, які зберегли всі інші риси колишніх полісів-політій-міст. У них, як і раніше, мешкає соціальна еліта, вона ж ними править і робить це в сенсі продовження споконвічної концепції гарного життя, в якому зникла войовнича складова, а політична втратила свій ореол і привабливість. Війна й політика можуть продовжувати вабити еліту, але вже в масштабах імперії та в її владному апараті. Залишається суто ігровий чинник — вироблення та керування матеріальними умовами гарного життя: цирки, театри, терми, гімнастичні зали. Земельна рента, яку отримує соціальна еліта, а також зиск від влади та трофеї переможених, доки тривають завоювання, допомагали еліті забезпечувати мешканцям гарне життя, яке гідне так зватися. Авторитет, марнославство, повага людей, самозадоволення, громадське визнання — усе це не менш потужні стимули, ніж прагнення багатства та влади. Енергійність за античних часів має не більшу таємницю, ніж її сучасні аналоги, як-от приватні американські фонди, які фінансуються пожертвами приватних осіб.
Еліта складається з більш-менш родовитих аристократів, принаймні в латинській частині Римської імперії, уже давно заселеній і колонізованій індоєвропейцями. У грецькій частині діє азійська модель, дуже відмінна за своїм складом, а надто за своїм духом. Економічними підвалинами латинської аристократії є сільські володіння, де працюють раби, доки завоювання дають змогу купувати їх за низькою ціною, а згодом там працюють орендарі. Ці володіння слугують також додатковими резиденціями, оскільки в аристократів іще недалеке сільське минуле, а пасторальна й буколічна мода панує дуже давно. Вона була ще більше підсилена імперією вже від часів Августа і замовлених ним з цією метою «Георгік», щоб зміцнити аграрні економічні підвалини імперії та відновити давні селянські якості Риму. Еліта одностайно залучена до грецької культури в її релігійних, інтелектуальних, естетичних аспектах. У містах живуть також ремісники, торгівці та численна челядь, яка веде на своєму рівні такий самий спосіб життя, що вважається ідеалом. З іншого боку, і це інший наслідок утрати статусу політії, селяни, які становлять більшість населення, як у будь-якій аграрній економіці, майже виключені з цього життя, бо вони вже не громадяни в міських поселеннях. У 212 р. імператор Каракала спромігся запровадити загальне римське громадянство, але воно не має нічого спільного з колишнім активним громадянством, коли селяни могли брати участь у житті міського поселення. Віднині вони залишаються в своїх селах або в тих великих господарствах, чию землю вони обробляють. Селіни відрізані від цивілізації та ідеалу гарного життя і надають міщанам можливості для такого життя.
Римський варіант переплетіння ігрових міст-рантьє з погляду імперії має свої сильні й слабкі сторони. До сильних сторін належить те, що імперія самоврядовується і само-фінансується на місцевому й регіональному рівнях. Як і в Китаї, але завдяки дуже відмінним способам, перевага полягає в зменшенні вартості керування імперією. Для імперії, яка, на відміну від Китаю, потерпає від нападів ворогів і дії відцентрових сил, така адміністративна економія дає змогу збільшувати ресурси, призначені для війни, навіть попри те, як це підтвердять події, що вони виявляються недостатніми. Іншою сильною стороною є забезпечення дуже високого рівня культурної однорідності еліти та через неї міського народу. Проте при порівнянні слабких сторін виявляється більше. Виражений і дедалі більший диморфізм між містами й селом віддаляє від моделі міста-держави і наближає до моделі Передньої Азії з тим наслідком, що еллінізація й романізація мають поверхневий характер. Досить зникнути містам, щоб цивілізація розвалилася або щоб її замінила інша. Місцеве і регіональне керування віддане регіональній і місцевій еліті. Такий стан справ змушує імперську бюрократію домовлятися з цією елітою, зменшуючи, отже, свій реальний вплив на країну. У цієї еліти є володіння й помістя в сільській місцевості. Вона з них живе і наїздить туди в ту чи ту пору року. Вона може й остаточно оселитися тут, якщо вважатиме, що витрати в місті стають надмірними. Втеча еліти на село може зруйнувати самі підвалини цієї системи та підірвати зв’язність і єдність імперії. А така втеча може статися миттєво й у будь-який час. Урешті-решт, з економічної точки зору міста живуть як рантьє й паразити. Таке становище робить їх слабкими й чутливими до коливань та економічних і демографічних криз. Модель потребує квітучого села. Вона набагато менш міцна, ніж китайська модель, яка спирається безпосередньо на село, а не на міста, що його експлуатують.
Азійський варіант
Схема, прийнята в Передній Азії, найстаріша за часом, оскільки вона має сягати щонайменше шумерів на перехресті IV і III тисячоліть, а контури її окреслилися набагато раніше, ще з початком самої неолітизації. Схема ця також і найтриваліша, адже вона зберігається й донині, попри всі політичні, економічні, релігійні, культурні потрясіння. Щоб роздивитися її характер і дух за десять тисячоліть, потрібно спробувати зробити таке узагальнення, щоб його результат міг накладатися на всі епохи, не ототожнюючись при цьому з жодною. Потрібно знайти алгебраїчну формулу цього варіанта, конкретні значення якої вписуються різними епохами.
Будова ґрунтується на базовій одиниці, яку не можна визначити краще, ніж місто, але місто, що не є полісом. Це — беззаперечне місто. Воно є містом у фактичному сенсі, має вигляд щільного скупчення жителів, зазвичай обмежене захисним муром. Оселя за своїм принципом — це певна кількість житлових приміщень, розташованих навколо порожнього простору, а назовні вона виходить глухою стіною. Порожній простір — це внутрішній двір, розміри якого можна міняти і де можна здійснювати будь-які облаштування. Зовнішній простір — це вулиця у формі простого ходу сполучення. Така міська схема різко контрастує з іншим можливим варіантом, коли оселя будується навколо чимось зайнятого місця, виходить і відкривається назовні, а її центральне місце — публічна площа, оточена громадськими цивільними й релігійними будівлями. Це теж місто в соціальному розумінні, тому що воно населене не хліборобами або принаймні рільництво не основне заняття більшості мешканців. Така схема не придатна для дуже ранніх епох, коли населені пункти, які мають уже міський вигляд, займали рільники. У соціальному плані місто — це насамперед місце перебування соціальної еліти, усіх тих, хто посідають політичні, релігійні та економічні посади. Ця перевага діє в обох напрямках: місто приймає до себе еліту, а еліта мешкає в місті. Такий тісний союз відбивається в трьох головних пам’ятках міста: палаці, храмі й ринку, які фактично наявні та виконують соціальні функції. Міський народ складається з ремісників, дрібних торгівців, слуг, охоронців, усіх тих, хто прямо чи непрямо забезпечує функціонування трьох головних інституцій.
Урешті-решт, це також і місто в економічному розумінні, принаймні в домодерному економічному сенсі слова. Місто є місцем проживання феодалів, які не живуть при своїх землях, а також і місцем, де вони витрачають ренту, одержувану від землі. Власне, земля належить не тим, хто її обробляє, а політичній владі, духовенству та купцям. Хлібороби є орендарями, але їм залишається не половина їхнього продукту, а лише п’ята частина. Орендарі, які постійно перебувають на межі виживання, нездатні заощаджувати кошти, вкладати їх та впроваджувати які-небудь новації. Таке хліборобство може прогресувати технічно й економічно тільки за рахунок інвестицій із боку тих, хто володіють достатніми капіталами. Оскільки, з огляду на кліматичні умови, найвигідніше вкладати кошти в збирання, подачу, розподіл води, у дренаж, а ці гідротехнічні роботи потребують значних коштів, капітал, у принципі, може надходити тільки від політичної влади. Цей спосіб створення гідротехнічної інфраструктури за ініціативою та за фінансування державними органами різко контрастує з китайською системою, де цим опікуються еліта та місцеві об’єднання. Землевласники не живуть на селі, а задовольняються одержанням орендної плати. Це — суто рантьє й у жодному разі не сільськогосподарські підприємці. Така поведінка має своє правове й економічне обґрунтування. Земля — це власність, а права власності можна передавати та ділити. З часом це призводить до надзвичайного розпорошення власності. Коли таке розпорошення досягнуте, воно прагне увічнитися, бо це — певна перешкода будь-яким конфіскаціям, адже довелося б експропріювати надто багато людей, кожен з яких володіє надто малою площею. Економічний результат при цьому такий, що землевласники теж не мають змоги інвестувати та й не зацікавлені в цьому.
Така структурна неспроможність інвестувати в сільське господарство ще раз підкреслює роль політичної влади в цій царині. Месопотамія не була місцем, в якому виринули неолітичні зміни. Вони відбувалися протягом тисячоліть на рельєфах периферії. Долини та міжріччя Тигру, Євфрату та їхніх приток завойовувалися і трансформувалися набагато пізніше, майже за тих самих часів, коли з’являються перші документальні свідчення про Шумер, Аккад і Вавілонію. Географічні умови — надмірна посушливість, екстремальний і руйнівний водний режим річок, болотисті землі — настільки несприятливі, що їх можна перебороти тільки значними й дорогими роботами зі створення інфраструктури. Потрібно було, щоб економічні, морфологічні та політичні процеси дійшли аж до князівства й царства, аби можновладці змогли зібрати потрібні кошти.
Місто, про яке йдеться, з усіх точок зору глибоко відірване від сільської місцевості, яка його оточує, є також і ринком, але ринком дуже особливого типу. Місто не є, як в Європі, ринком для села, соціальним простором, де хлібороби продають свої надлишки від рільництва та продукти своєї праці в міжсезоння. Це насамперед ринок для міщан, не тільки для мешканців цього міста, а й для міщан узагалі, тобто для верств соціальної еліти всюди, де її можна досягти. Призначення міського ринку полягає в тому, щоб бути проміжним пунктом у набагато ширшій торговій мережі. Залежно від свого розташування та величини, місто входить у мережу торгівлі на більшу або меншу відстань. Цей статус відбиває і підкреслює характер міста як оази, але оази караванної. У місті стан і значення великих купців прямо залежить від становища та важливості міста, до якого вони належать. А оскільки ієрархія міст своєю чергою також залежить від майже виключно політичних чинників, таких як сфера впливу палацу (правителя) та економічний потенціал його ареалу домінування, то висновок цілком очевидний: торгова діяльність прямо залежить від успіху зброї та від поширення політичної могутності. Вінець цього висновку — запопадливість ринку перед палацом.
Місто Передньої Азії — це не поселення-держава під жодним кутом зору. Різниця між ними починається вже з розміру. Поселення може бути малесеньким і ніколи не буває величезним, тоді як місто може стати гігантським і вражати домодерну уяву. Вавілон, Дамаск, Багдад, Стамбул викликали захоплення століттями й тисячоліттями. Ясна річ, більшість міст маленькі ба навіть малесенькі, але ця малість — результат і фактичний стан, а не структурна вимога, як у випадку з полісами. Поліс прагне до однорідності та стирання границь між міщанами й селянами: ці відмінності, які мають свої слушні соціальні й культурні підстави, не мають жодного морфологічного і політичного обґрунтування. Тут же, навпаки, селян зневажають і експлуатують міщани; ті й ті мешкають у двох різних світах. Важливішим з морфологічної точки зору є контраст між політичним суверенітетом полісу і міста, яке може бути столицею політії, але може так само бути й частиною політії, столиця якої знаходиться в іншому місці. Місто не має політичного статусу як таке, він визначається для нього можновладцями ззовні. І навпаки, будь-яке місто може отримати політичний статус столиці від якоїсь сили. Оскільки владі притаманно мати багато ступенів, а кожному ступеневі відповідає політія певних розмірів, то можна припустити, що кожне місто Передньої Азії є фактичною або ймовірною столицею громади, князівства, царства чи імперії.
Поліс сприяє в односторонньому порядку демократичному режимові в його аристократичному, а надто олігархічному варіанті. Для міста притаманний — від тих часів, які нам дозволяють осягнути документальні свідчення, тобто аж до шумерів, — ієрократичний режим як абсолютний варіант. Під цим кутом зору фінікійські та іонійські поліси зовсім не вписуються в Передню Азію. Режим виражає і пояснює багато характерних рис політичного життя. Влада завойовується силою і належить найсильнішому; ніхто цьому не суперечить і не ображається на це. Але будь-яка влада після свого зміцнення й утвердження має бути узаконена. Для цього існує храм, який забезпечує ідеологічне узаконення та підтримує легітимність, постійно нагадуючи про правління, яке хазяїн палацу здійснює іменем вищого начала. До виникнення релігій загального значення, таких як зороаст-ризм-маздеїзм, християнство та іслам, цим началом був бог міста, де знаходиться палац і де в бога є свій храм. Бога вихваляють і підносять вище всіх інших, але ця монополія поширюється в просторі й у часі цілком паралельно політичній силі. Ідеологічне паразитування релігійного й релігії настільки цілісне й постійне, що викликає в суто релігійних душах потребу автентичності, яку можна задовольнити тільки за межами офіційної релігії та в більш-менш сильно виражених підпільних умовах стосовно політичної влади. Передня Азія — рай для сект, таємничих культів, магів, монахів, суфіїв і колиска всіх тлумачень і одкровень Абсолюту в його трансцендентній версії.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Нарис загальної історії» автора Маричев Євгеній на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „II. Традиційні історії“ на сторінці 10. Приємного читання.