Розділ «II. Традиційні історії»

У разі зіставлення цих гіпотез із історичною реальністю знову привертає до себе увагу надзвичайна нормальність китайського прикладу. Він майже точно відповідає очікуванням теорії. Pax sinica стає реальністю одразу — якщо не з першим імператором Цинь Шихуанді в 221 р. до н.е., людиною ідеологічно жорстокою, то принаймні з династією Хань із 206 р. до н.е. після двохсот п’ятдесяти років безкінечних і дедалі запекліших воєн між князівствами — претендентами на імперію. Імперія назавжди ототожнювалася з ідеєю миру. Йому весь час загрожували чужоземні племена, внутрішні інакодумці, розбійники, селянські війни. Під час змін династій і загострення суперництва між кандидатами на трон спалахували страшні громадянські війни, які тягнулися, аж доки переможець знову не встановить мир. Китайська нормальність є вираженням збереження політичної єдності, починаючи від династії Тан. У цей період відбулося реальне культурне й соціальне знецінення військового ремесла. Китайський шлях до почестей і багатства пролягає через успіх у літературі та на цивільній службі, тоді як вояків дедалі більше прирівнюють до розбійників і вони легко стають такими в періоди заворушень, перетворюючись на «сеньйорів війни». Найдивовижнішим символом цієї мирної орієнтації Китайської імперії була Велика китайська стіна. Її оборонна цінність дорівнювала цінності лінії Мажино. Але вона відбиває характерні настрої замкнення в собі та відмови від агресивних дій.

Європа знову знаходиться на протилежному полюсі, куди її заводить повне відхилення від норми. Хоч як далеко зазирнути в історичне минуле Європи, війна завжди була тут на порядку денному. Найприйнятнішим періодом для визначення початку традиційної історії Європи може бути, очевидно, середина III тисячоліття до н.е., яка відповідає індоєвропеїзації ареалу, що відбувалася через поширення культурних рис, міграції населення, а також найвірогідніше поєднанням цих двох шляхів. Відтак війна тут ніколи не кінчалася; це були війни племен, війни міст, війна за розбудову Римської імперії, війна між нею та варварами, війна між варварами, що успадкували імперію римлян, війна з сарацинами, норманами, угорцями, війна між державами, війна за завоювання всього світу й на завершення дві світові війни! Нав’язлива ідея війни — це європейське викривлення. Шлях до імперії викликав такі ж самі воєнні хвилі, як і в інших місцях, але остаточна поразка імперіалізації завадила встановленню тривалого миру. Не досягши миру імперською не-війною, Європа змушена була шукати його іншими шляхами. Цей пошук дав змогу європейцям розвинути в собі ностальгію за імперським миром, яка була тим гострішою, що вони його ніколи не знали, а отже, мусили спиратися на pax romana. Ідея Римської імперії та умиротворення імперією залишалася живучою в Європі аж до XVIII ст., доки в свідомості не виникло альтернативне вирішення, підказане історією по виході з першої Тридцятилітньої війни (1618-1648), — «згода націй», а коли й воно зазнало поразки в другій Тридцятилітній війні (1914-1945), європейці стають на шлях політичної єдності, забезпечуваної вже не за допомогою війни та імперії, а свідомою відмовою від суверенітету на користь створеної загальним розв’язанням європейської політії.

Статус війни й миру в Індії та Передній Азії щось проміжне між Китаєм та Європою. У періоди імперського об’єднання, навіть такого неповного, яким було об’єднання в Османську імперію, Азія прагнула радше до китайського прикладу — зовнішнього умиротворення через закриття кордонів і внутрішнього через придушення. Але з огляду на гео-політичне становище відносно євразійських степів і на постійну присутність племен, готових зійти з гір чи вийти з пустелі, Азію струшували головно племінні навали та вторгнення. Вони періодично повторювалися впродовж тисячоліть і постійно вводили в дію воєнну машину, проте в дуже відмінний від Європи спосіб, для якої характерними були набіги, вилазки, розорення, спустошливі напади, приховане суперництво.

В Індії нестійкий характер політій і конвекційні рухи, які позначалися на їхньому утворенні, врешті-решт призвели до такого становища, коли війна стала майже винятковою справою тих, хто змагається за провідні політичні позиції. Народу ця боротьба не стосується і не зачіпає його. Грецькі пам’ятки зі здивуванням донесли до нас дивну на їхній (як європейців) погляд ситуацію, коли тоді як війська б’ються, селяни продовжують обробляти свою землю зовсім поруч, байдуже очікуючи — можна було б додати — на появу переможця, який візьметься витискати з них соки аж до межі виживання. Індія прийшла майже до повного розриву між політичною організацією й суспільством. Суспільство перебуває під опікою цілком самобутньої будови — кастового режиму, який, можна стверджувати, народився саме з неспроможності політій і дозволяє пристосовуватися настільки, що дає змогу обходитися без політій, як це було в племінній будові.

Імперія як замкнена система

Імперія — трансформація трансполітії в політію, яка супроводжується її цілеспрямованим злиттям з максимальним культурним ареалом. Оскільки ніколи не виникало планетарної імперії, то всі історичні імперії повинні були співіснувати з культурними ареалами й народами, які залишалися поза межами їхнього впливу. Але згідно з двома центральними характерними рисами імперії, зовнішні для неї масиви людства перебувають щодо неї в особливому становищі. Трансполітія імперії характеризується двома ознаками. Це — не постійна система гри, а радше суміжне існування спільнот, стихійний графік динаміки яких полягає в ігноруванні одне одного. «Не імперське» не означає тільки «поза імперське», а може бути також і «неакультурованим внутрішнім», якщо є частини і групи, які перебувають у стані майже постійної незгоди з нею.

Цілеспрямоване ототожнення ареалу, який може бути імперіалізований, з максимальним культурним ареалом робить з імперії ойкумену — всю землю, населену людьми. Відповідно, усе те, що знаходиться ззовні цих двох ареалів, слід сприймати як територію, населену істотами, які ледь чи можна вважати людськими. Звідки таке спонтанне сприйняття та поділ виду на принаймні два відмінні різновиди — Ми та Інші? Витоки цієї дихотомії сягають набагато далі, ніж епоха утворення імперій. Уже на стадії племені реального чужинця сприймають як не зовсім людину. Пояснення цього явища слід шукати в потенційності людської природи: людиною не народжуються, а стають. Оскільки стати людиною можна в різний спосіб, кожен із таких способів розвиває всі характерні риси підвиду або різновиду. Але стрибок від сприйняття культурних відмінностей між Нами й Ними до сумніву щодо належності їх до людей передбачає, що ці відмінності достатньо виражені, щоб утруднити сприйняття спільного для обох способів бути людиною. Потрібно, інакше кажучи, ураховувати культурні рівні реальності. Цивілізація найменш особливий культурний рівень, якщо не торкатися загальності людини, субзагальний рівень, де може видатися дуже слушною, принаймні в очах зацікавлених, його ідентифікація з загальністю людини. Таку оптичну ілюзію називають етноцентризмом. Він, власне кажучи, не полягає в упевненості в перевазі своєї культури над чиєюсь іншою, оскільки така претензія припускає наявність багатьох культурних способів бути людиною та поєднує їх з певною градацією способів, в якій неначе випадково свій спосіб посідає чільне місце. Етноцентризм як такий іде набагато далі — він ототожнює особливий спосіб бути людиною з людським узагалі. Етноцентризм уникає сміховинності, тільки якщо стає слушним, а найбільш слушним він стає, коли прирівнює загальнолюдське до субзагального. Саме цивілізації та — за асоціацією — імперії повинні живити найбільш слушні сумніви щодо єдності людського виду. І дійсно, позаімперсь-ке варто сприймати як незнайоме, загрозливе, дивне, гідне зневаги, нецікаве.

Але не-людське можна тлумачити і сприймати також як над-людське, так і як недолюдське. Так, приміром, у китайській літературі починаючи з «Подорожі на Захід»[5] неки-тайський світ сприймається як фантастичний простір, населений істотами з над-людськими здібностями, де з людьми трапляються дуже дивні пригоди. Хоча зовнішній світ сприймається як над— або недо-людський, він усе одно залишається не-людським, адже людське ототожнюється зі звичним субзагальним способом бути людиною. Це ставлення, притаманне цивілізаціям та імперіям, можна краще зрозуміти через порівняння з єдиним культурним ареалом і єдиною цивілізацією, яка ніколи не була імперіалізована, — з Європою. Тут починаючи від греків ми теж зустрічаємо суто етноцентристське переконання, що грецький і європейський спосіб бути людиною єдиний по-справжньому людський спосіб. Але вже з самої тієї причини, що і Греція, і Європа були не політіями, а трансполітіями, поставало запитання: в чому ж полягають ці два способи? Нелегко дати визначення греків і європейців, не плутаючи їх мимоволі з афінянами й англійцями чи зі спартанцями й французами. Якщо не бути надзвичайно вузькоглядними, то важко після певного культурного рівня не впевнитися, що може існувати кілька способів бути греком чи європейцем. Можливо, не забороняється ставити один із них вище за інші, але, незалежно від прийнятої класифікації, мається на увазі, що йдеться завжди про людей. Звідси — можна включати не-греків і не-європейців до кола людського й навіть надавати їм місце в спільній класифікації. Місце, яке стихійно виділяється чужинцеві, має знаходитися в нижній частині класифікації, але не виключено, що воно підніметься нагору. Відтак чужинець може сприйматися й подаватися як людський, а не над-людський спосіб бути більше й краще людяним. Достатньо, наприклад, уважати його наближенішим до природи й менше зіпсованим цивілізацією. Ще від часів Геродота і його опису скіфського світу спостерігається таке обернене стихійне сприйняття, але воно стане панівним у Європі з XVI ст. і з початком використання американських індіанців у ідеології. Для більш зачерствілих і менш поінформованих осіб навіть культурно найвіддаленіший чужинець сприймається як людина так само, як і всі інші люди, — ні вищим, ні нижчим, але не таким, як вони. Таке раціональне ставлення, яке можна розвинути в емпіричне чи в наукове знання, ми зустрічаємо від часів греків — од Геродота або Ксенофонта до Страбона, а в Європі — з XVI ст. в описах Західної Індії.

Така точка зору і таке ставлення невідомі іншим. В імперіях суб’єктивне сприйняття зовнішнього як нелюдського світу збігається з тим об’єктивним фактом, що цей світ важко завоювати й контролювати з причин клімату та сполучення. Цей збіг указує, що імперіалізований культурний ареал мав би замкнутися на собі самому й не цікавитися зовнішнім за умови, що він може так діяти. Цю гіпотезу слід доповнити трьома наслідками. Наслідок 1: дві або більше суміжних імперій прагнуть не битися між собою, а повернутися одна до одної спиною та ігнорувати одна одну; найкраще для них було б бути розділеними нічийною землею, щоб максимально обмежити контакти та ризик конфліктів. Наслідок 2: дві або більше імперій не утворюють, власне кажучи, трансполітію; слід вирізняти два трансполітійні стани: один, коли політії змушують одна одну до спільної гри, яку жодна з них не в змозі контролювати, і другий, коли політії існують поруч і мають між собою лише банальні контакти. Наслідок 3: імперська стадія може бути остаточним завершенням історії людини, коли планета і людство поділені на кілька цивілізацій і на стільки ж імперій, кожна з яких замкнена на собі й займається розробкою власного субзагального поля можливостей. Загальна історія зазнала докорінного повороту завдяки європейцям і модерності. Без цього повороту неможливо, звичайно, стверджувати, що колись не могла б виникнути об’єднана історія за межами розрізнених історій, але можна припустити, що її виникнення затрималося б, можливо, на тисячоліття. Цей поворот — збій у загальній історії.

Можна перевірити слушність гіпотези та її наслідків. Третій наслідок підтверджує — наскільки такі історичні питання можна підтвердити — Монгольська імперія ХІІІ ст. Нещодавно об’єднані племена своїми стрімкими завоюваннями створили імперію з двох культурних ареалів — Китаю та Середньої Азії — і мало не долучили до неї європейський ареал. Щодо Індії, то вона в усі часи залежала від милості войовничих армій, як це можна бачити на прикладі нащадків Чингізхана, яких вигнали на початку XVI ст. Тож, можна припустити, що вся Євразія могла б бути об’єднана в єдину імперію. Ця можливість не спростовує наслідок 3. Монгольська імперія в тому вигляді, в якому вона існувала та якою могла б стати, утворилася не в результаті завоювання кількох імперій якось іншою імперією, а в результаті майже одночасного завоювання кількох імперій одними й тими самими племінними утвореннями. Завоювання тієї чи тієї імперії одним племенем або об’єднанням племен — річ банальна. А те, що дві імперії одночасно визріли для завоювання, видається вже менш банальним, а навернуті в іслам араби скористалися такою ситуацією, щоб досягти дуже малоймовірного успіху в захопленні всієї чи майже всієї Передньої Азії, подолавши Перську імперію Сасанідів і чималу частку Візантійської імперії. Монголи могли б дістати вигоду з іще менш імовірної, але можливої комбінації обставин. Однак ми можемо сумніватися, що така імперія, об’єднана тільки на рівні панівної верхівки, утрималася б надовго. Створена імперія розвалилася невдовзі після завоювання, і кожний ареал повернувся до своєї самостійної історії.

Між Китаєм та Індією могли відбуватися дуже значні культурні запозичення, починаючи з буддизму, який приходить у Китай на початку нашої ери і відіграє реальну й визначну роль з початку IV ст. Ці запозичення йшли караванними шляхами Центральної Азії, і їхніми носіями були караванники, купці та проповідники. Щодо політичних і воєнних контактів, то вони залишалися потенційними. Між Індією й Близьким Сходом запозичення були більшими за кількістю та постійнішими в обох напрямках, але ніколи не було серйозних спроб політичного об’єднання цих двох ареалів. Коли Александр Македонський дійшов до Інду, він, можливо, і хотів би піти далі, але його відмовили воєначальники. Індію ж, навпаки, періодично захоплювали загарбники з Середньої Азії, що надходили з північного заходу, але ці завоювання відбивають проблематику пересування правлячих еліт в ареалі, а не проблеми політичного об’єднання ареалів. І врешті-решт, культурні запозичення між Близьким Сходом й Китаєм постійно відбувалися протягом тисячоліть Великим шовковим шляхом і степами Середньої Азії, але ці контакти ніколи не були прямими, воєнними та політичними. Коридором євразійських степів скористалися монголи й турки, періодично навалюючись зі сходу на захід аж до Близького Сходу, а китайці ніколи цим шляхом не йшли. Вони тихенько сиділи в себе й, зрештою, надали історикові показове підтвердження його гіпотези. У цьому питанні приклад Китаю зразковий, він постає як ідеал імперії. Монгольську династію Юань у 1367 р. замінює китайська династія Мін. Упродовж першої половини її правління аж до кінця XV — початку XVI ст. Китай виявляє незвичний інтерес до зовнішнього світу. Створюється морський флот, і купці наважуються вирушати аж до Індійського океану й берегів Африки. Але немовби налякані власною сміливістю та небезпекою для себе з огляду на відкриття назовні Мін запроваджують жорстку ізоляцію, яку зроблять для себе ще більш глухою століттям пізніше їхні японські імітатори з сьогунату Токугава.

Незнання імперіями зовнішнього світу настільки глибоке, що його можна пояснити тільки відсутністю контактів, помноженою на брак цікавості. Так, наприклад, величезний брахманський літературний спадок не містить нічого про щось не індійське. Китайська література майже нічого не розказує про те, що не є китайським або ж губиться в легендах і казках. «Подорож на Захід» розповідає, як видається, про подорож до Індії в VI ст. китайського буддійського монаха, який вирушив туди на пошуки священних текстів своєї віри. Цей монах справді існував і дійсно переклав і привіз пожовклі писання. Проте найобізнанішому ерудитові дуже важко було б знайти в цьому романі хоч якісь відомості про Індію. Більш дивний і більш показовий приклад мусульманських мандрівників, географів та істориків з Близького Сходу. Серед них є приємні винятки, найпомітнішим з яких можна вважати аль-Біруні, який у своєму трактаті про Індію наводить численні гідні віри відомості. Але такий гігант XIV ст., як Ібн Хальдун, дуже поінформований і дуже точний в усьому, що стосується його власного світу, як на диво, нічого не знає про світ християнський — як латинський, так і візантійський. У тому ж столітті найвизначніший мандрівник Ібн Баттута в своїх надзвичайно тривалих подорожах бачить тільки все мусульманське. Така замкненість і сліпота різко контрастують з відкритістю та гостротою зору грецьких і європейських авторів і спостерігачів.

Винятком з усіх точок зору є Рим. Римська імперія загнуздала три культурних ареали, один з яких, утім, надто знесилений Сахарою, щоб відігравати важливу роль. Становище Римської імперії характеризується невпинними метаннями між двома головними ареалами, і ці метання беруть гору з IV ст. і остаточно перемагають з VI ст. Характерно також те, що імперія включає тільки частки ареалів: вона закінчується на Рейні й Дунаї в Європі, на Євфраті в Азії, де не охоплює Центральної Азії та Ірану. І навіть у Північній Африці фактична влада імперії не поширюється далі Східного Алжиру, а отже, мавританці на схід від Константини[6] залишаються майже незалежними, а в південному напрямку кордони імперії не відходять далеко від прибережних зон. З огляду на такий ненормальний стан і таку незавершеність, Римові доводиться стикатися з цілком реальними ворогами на своїх кордонах: персами, арабами, нубійцями, берберами, германцями, піктами. Він змушений відряджати експедиції та воювати. Отже, Рим — воєнна імперія, де армія й війна посідають чільне місце. Непомірно зросла роль армії сприяла частим воєнним переворотам. Війна збільшила вартість імперського апарату настільки, що податковий тиск став манією, яка мала шкідливі економічні, соціальні й демографічні наслідки. В очі впадає різкий і показовий контраст із Китаєм — водночас мирним, антимілітаристським, стабільним, з мінімальним і гнучким владним апаратом.

Зазначена аномалія закінчується з розпадом Римської імперії наприкінці V ст. Грецька імперія, яка стала Візантійською, повертається до азійського ареалу і живе однією з ним долею аж до свого зникнення в 1453 р. Зазвичай вона житиме так, як живуть імперії, і не цікавитиметься Європою. Європа, яка не була імперіалізована, або якщо й була імперіалізована Каролінгами, то настільки ефемерно і поверхнево, що це можна не брати до уваги, відкриється назовні в приголомшливий спосіб. Неімперіалізація та відсутність pax europeana роблять із неї таку собі «енергетичну станцію», яку періодично струшують напади агресивності, спрямовані за її межі. Ці напади зазнають трьох кульмінаційних моментів: хрестові походи XII ст. і XIII ст., Великі географічні відкриття в XV ст. і XVI ст., колонізація в другій половині XIX ст. Згадані кульмінаційні моменти дедалі більше сприяли поступовому об’єднанню традиційних історій в історію модерну.

Внутрішні межі імперіалізації

Повернімося до визначення імперії як активної транс-політії, перетворюваної на політію війною та завоюваннями. З цього визначення можна вивести ще одне відхилення, за яким імперія вважається більш або менш однорідним чи неоднорідним цілим, складові елементи якого можуть дуже довго зберігати пам’ять по свою знищену незалежність і живитися надією відновити її. З іншого боку, імперія — це політія, яка перебуває під постійною загрозою повернення до транс-політійного стану, якщо контроль із боку центру знизиться і гору візьмуть відцентрові сили. Усі ці риси імперії дають підстави припускати наявність зони проміжних проблем між тими, що стосуються єдності та міцності імперської політії, та тими, що народжуються від її стосунків із зовнішніми політіями. У цій проміжній зоні імперія перебуває в контакті з елементами, включеними до ареалу її панування, але які повністю чи частково виходять з-під її реального контролю і постійно загрожують імперській владі. Це — племінні елементи. !мперія може включати також багато народів, які опираються асиміляції та довічно зберігають свої звичаї. Такі меншини цікаво вивчати самі по собі або щоб підкреслити їхню барвистість, проте вони мало цікавлять загальну історію, бо є пережитками й музейними рідкостями, які сприятливі обставини чи загадкова впертість заморозили на якомусь етапі неолітичної лінії еволюції та увічнили в зовсім новому контексті. їхні здатності до об’єднання та до заподіяння шкоди майже нульові й сприяють їхньому увічненню через поблажливість, з якою імперська влада їх терпить.

Племінний елемент, навпаки, становить постійну загрозу. З його точки зору, бути в імперії чи поза нею — не має жодного значення. Між внутрішніми й зовнішніми племенами неможливо провести чіткий вододіл. Таке поняття, як «імперія і племінний уклад», краще відповідає нестійкій і змінній за своєю природою реальності. Загроза, яку становить племінний уклад стосовно імперії, виникає з того, що племінна будова спонтанно вписується в логіку «малої війни», або партизанської війни, за визначенням Клаузевіця, або «затягнутої війни», теоретичні засади якої сформулював Мао Цзедун. Її логіка спирається на два основних правила: розсіюватися, коли ворог наступає великими силами; спрямувати на розосередженого ворога переважаючі сили. Плем’я базується на механізмах злиття й розділення, які призвичаюють його до коаліцій на різних рівнях інтеграції. У разі крайнього тиску розділення може дійти до рівня сім’ї як одиниці, ще здатної опиратися й вижити в очікуванні сприятливіших обставин. Зі свого боку, імперська армія може зосередити сили, які переважають будь-яку мислиму племінну коаліцію, але щоб окупувати й контролювати певну територію, вона змушена розпорошувати ці сили по гарнізонах. Щоб зберегти свою перевагу та компенсувати свої слабкі місця, армія повинна зв’язати гарнізони один з одним за допомогою максимально швидких комунікацій. Швидкість залежить від технічних можливостей, яких не існувало в домодерну епоху.

Отже, армія та плем’я стихійно опиняються в двох протилежних станах, які з точністю відповідають двом правилам партизанської війни. Їхнє застосування дає змогу племенам без кінця-краю віддаляти поразку, а не перемогти імперію лобовим наступом на сконцентровані армійські сили або поступовим захопленням позицій. Племена можуть перемогти один раз масованим ударом, але вони не здобудуть остаточної перемоги; рано чи пізно їх розіб’ють, оскільки імперія має ресурси, об’єктивно більші за ресурси племен. Вони можуть знищити кілька гарнізонів, але не всі, адже дороги насправді дозволяють сконцентрувати сили на стратегічних точках. Одне слово, племена можуть не зазнавати поразки й виживати нескінченно, але вони не можуть і перемогти, хіба що імперія ослабне. Таке становище має для них два ймовірних виходи. У разі розпаду імперії племена можуть святкувати перемогу. У разі ослаблення центру вони можуть завоювати його та надати йому нової сили. У першому випадку вони сприятимуть затримці реставрації імперського ладу. У другому — забезпечують оновлення імперської сили.

Загальне становище має цілком асиметричний вигляд, оскільки племена повинні й можуть задовольнятися тільки виживанням і очікуванням сприятливого моменту, який рано чи пізно обов’язково настане, а в імперії є тільки один вибір: знищити племена або ж нейтралізувати їх. З точки зору стратегії племена захищаються, а імперія наступає. Ця асиметрія дозволяє виявити об’єктивні чинники, які підсилюють один одного. Вирішальну перевагу імперії в плані можливості концентрації сил і зменшення вартості контролю надають міста, рівнини, долини, осіле населення, висока його густота. Племенам сприяють гори, райони посушливого клімату, кочовий спосіб життя, великі незаповнені простори, усе те, що змушує дробити сили та збільшує витрати. У прямий спосіб або через економічні й технічні чинники рельєф місцевості та клімат слід вочевидь сприймати як вирішальні чинники, які впливають на стосунки між племенами та імперією.

Отже, ми знаходимо просте й слушне пояснення різних ситуацій, які їх можна виявити на історичному тлі. У Китаї племена розташовані на західній, північно-західній та північній окраїнах, оскільки в «країні вісімнадцяти провінцій» обмаль посушливих зон, а гори чітко поділені на кряжі природною ортогональною сіткою. У принципі, гори таки слугують опорними зонами для непокірних, але це не племена, а розбійники, тобто елементи, які вийшли з самого китайського суспільства. Розбійники й бандити можуть бути неприємним шкідливим явищем, але вони не в змозі загрожувати імперській владі.