Розділ «II. Традиційні історії»

Чинник сили надає дворові зовсім інші функції, які випливають з логіки здійснення влади. Ця логіка, якщо взяти її в стані схеми загальної дії, є вінцем двох видів проблематики: дії взагалі та політичної дії зокрема. Перша з них — це розв’язання проблеми, тобто обрання певного заходу з кількох можливих. Щоб прийняти раціональне вирішення, ієрократ повинен зібрати всю потрібну для цього інформацію, яку слід опрацювати, зважити, відсортувати. Можливі варіанти треба виявити та порівняти один з одним. Потрібно також розглянути й оцінити стратегію і тактику під кутом зору їхніх відповідних шансів на успіх чи поразку. Урешті-решт, треба наважитися та прийняти рішення, оскільки, зважаючи на те, що дії, які стосуються майбутнього та непевного й торують собі шлях крізь завжди особливі та квазібезкінечні умови, вирішення в дії не можна ототожнити з судженням у знанні або з прикидкою на око чи з оцінкою в ході справи, попри навіть те, що ці три операції мають спільний психічний вимір: чуттєві імпульси та воля, щоб сказати: «Досить!». З цієї проблематики породжується «рада монарха», а двір визначається місцем ради. Особиста участь монарха на різних етапах прийняття рішення й у прийнятті остаточного рішення може бути дуже різною. Так, приміром, японський «імператор» (лапки тут обов’язкові через те, що традиційна Японія — не імперія, а королівство з самобутніми рисами) ніколи не приймав жодного рішення. Це — майже чистий приклад божественної монархії з виключно символічною та ідеологічною функцією, коли монарх (який вочевидь уважав свою роль такою нудною, що вже від епохи Хейян з’явилася звичка добровільно зрікатися трону через кілька років) ніколи й нічого не вирішував, а затверджував своїм сакральним статусом рішення, прийняті іншими. Інша крайність — це римський імператор, який зазвичай особисто відповідав за рішення та його підготовку, оскільки періодичні державні перевороти та крихкість імперії не давали ні часу, ні можливості доручати цю турботу й справу іншим.

Другою проблематикою є проблематика керування. Потрібно, щоб рішення виконували, а також потрібно стежити за їхнім виконанням. Потрібно контролювати виконавців і тих, хто контролює. Потрібно забезпечити єднання та зобов’язати до слухняності. Потрібно здійснювати правосуддя. Потрібно керувати відносинами між центром і провінціями. Потрібно вести трансполітійні стосунки, лаштувати експедиції, організовувати оборону, розв’язувати проблеми матеріально-технічного постачання. Починаючи з певного рівня складності, обумовленого чинниками простору й кількості, тільки одна або декілька бюрократичних структур дозволяють впоратися з проблемами керування. Таке технічне обмеження перетворює двір на центральну, адміністративну, військову, ідеологічну, фіскальну бюрократичну структуру. Ідеологічна бюрократія може збігатися з контролем церковної організації, якщо така існує. Такі приклади нам дає християнство. Імперська цезаро-папістська система прагне перетворити церкву як організацію на орган релігійних справ на службі в імперії. Чистим прикладом реалізації такої системи є Візантія. Щодо Китаю, то ідеологічні потреби, які не можна було жодним чином скоротити, змусили вигадати «культ Конфуція», який дуже б здивував його самого, перетворити його на своєрідну офіційну «релігію» та доручити керування цим культом центральному органові.

І зрештою, абсолютний вимір режиму перетворює двір на в’язницю. Для контролю небезпечної еліти пропонують два види ефективної стратегії. Зібравши найнебезпечніших людей в єдиному тісному колі, можна вбити одним пострілом чотирьох зайців! Маючи всіх під рукою, легше суворіше стежити за ними. Легше також примножувати поділ на групи та сприяти інтригам так, аби вони стежили самі за собою більш прискіпливо, оскільки йдеться про інтереси кожного з них. З’являється більше можливостей змушувати їх змагатися між собою, щоб більше ніхто не міг довіряти нікому, щоб коаліції руйнувалися підозрами, а суверен залишався єдиним хазяїном гри, її правил і гравців. Таке середовище зручніше для сприяння чи руйнування кар’єри в свавільний спосіб і для підтримання постійного відчуття непевності в усіх, хто перебуває на стратегічних посадах. У брутальніший спосіб двір дозволяє також владі вимагати від впливових осіб, яких вона не може не посилати в провінцію чи на кордони, залишати за себе заручників. Цей спосіб контролю може набувати відкритої й цинічної форми через обов’язок знаходитися при дворі для членів знатних сімей або ж прихованої й лицемірної форми через звичай надавати дітям освіту за межами їхніх сімей.

Загалом двір — це такий собі ілюзіон, рада, робочий кабінет і золота клітка. Це також і місце для ігор, бо треба ж десь розважатися. Ця остання функція похідна від попередніх: не розрядка створює двір, але дворові вона потрібна. Вона може мати важливі наслідки для культурного виробництва, адже двір потребує такої продукції, має високу платоспроможність і часто буває дуже освіченим і дуже вишуканим у своїх запитах.

Видатки імперії

Бюджет імперії можна уявити за умови, якщо розглядати тільки основні обсяги його коштів і не вимагати цифр. Ми доходимо висновку, що він зазвичай повинен мати дефіцит. За загальним правилом, державним бюджетом не можна керувати як приватним бюджетом. Приватна особа не може жити інакше, як тільки за рахунок тих коштів, які вона має, і це змушує її пристосовувати витрати до ресурсів, бо інакше вона розориться. У державі, навпаки, перше місце посідають витрати, оскільки в їхньому ідеальному визначенні вони означають ресурси, потрібні для спільного блага. Оскільки це спільне благо є умовою можливості всіх індивідуальних благ, громадяни зацікавлені надавати ресурси, які вимагає ця умова. Навіть у змодельованому прикладі державні витрати важко утримувати на заздалегідь визначеному рівні, бо не існує апріорного визначення колективного блага та способів його досягнення, а це унеможливлює розрахунок його вартості в ресурсах. Державні витрати завжди прагнуть досягти максимально високого рівня. Ця можливість залежить від двох основних параметрів. Один із них — це абсолютний обсяг ресурсів, які виробляє політія. Витрати не можуть, ясна річ, перевищувати цей обсяг, вони навіть далеко не досягають його, адже потрібно, щоб платник податків залишався з достатньою часткою того, що він продукує. Другим параметром є політичний режим і засоби, які має влада, щоб примусити громадян сплачувати податки. Таких засобів найбільше в демократії, бо політики можуть легше переконувати своїх виборців, що передбачені видатки спрямовані на колективне благо, і знаходити собі політичну підтримку, купуючи її, обіцяючи субсидії, звільнюючи від податків, надаючи захисту. Демократія — це зазвичай податковий прес, але від банкрутства її рятує більш висока економічна ефективність і наявність у громадян законних способів протестувати.

Абсолютна ієрократія взагалі й імперська зокрема перебувають у делікатнішому становищі щодо податків. Видатки в них не піддаються контролю не лише в загальному розумінні, коли державні витрати за своєю природою вирізняються невизначеністю, але й у конкретнішому розумінні, коли витрати стають результатом змагань і конкуренції, контроль за якими виходить з-під рук імперської влади. Так, приміром, військові витрати залежать від ворогів, яких потрібно стримувати, відкидати чи розбивати. Навіть якщо не враховувати труднощі з оцінкою реального рівня загрози та зацікавленості декого в її перебільшенні, константою є те, що саме ворог визначає небезпеку й виклики, які треба приймати, адже нападає ворог, а імперія захищається. Саме ворог фактично визначає рівень військових витрат, включно з тими, які походять від непевної оцінки загрози та від шахрайства. Велика китайська стіна, воєнне й стратегічне значення якої завжди було нульовим, вочевидь результат нерозумних розрахунків і чималого розкрадання ресурсів на користь людей, які обіймали високі посади. Хоча треба було, щоб реальні племена становили реальну загрозу для Китайської імперії!

Так само не піддаються контролю й ідеологічні витрати. Абсолют і пошук благодаті потребують, зрештою, тільки внутрішнього відчуження, а воно вимагає усамітнення — в окремому приміщенні, в пустелі, в горах або в лісі. Майже всі релігійні атрибути та відповідні витрати слід відносити на рахунок різноманітних видів паразитизму, предметом якого є релігійний чинник. Головний вид паразитизму — це паразитизм політичний. Ми не бачимо способів довести, що Бог, чи Аллах, чи Вішну хоча б якоюсь мірою були зацікавлені в розкоші собору, мечеті чи храму, а зацікавленість у цьому короля, султана чи магараджі очевидна. Тут проявляється їхній інтерес до марнославства, пихи, харизми, яку треба підтримувати, суперництва з іншими монархами, і цей інтерес легко зрозуміти з політичної точки зору, хоча він матиме неоднозначні наслідки: ніщо не може бути занадто красиве для богів, а треба мати щось красивіше, ніж у сусіди чи в попередника. Хоч як це парадоксально, але народ зазвичай схвалює такі витрати на вихваляння та на підвищення авторитету, бо вони дають йому змогу мріяти та бути символічно причетним до цієї розкоші. Це народне схвалення завжди має під собою раціональне підґрунтя, як завжди, коли якесь людське явище загальне, якщо не інваріантне. Якщо, коли слухатися Шекспіра і здорового глузду, людство визначається також і розкішшю, то розумний розрахунок має привести до висновку, що зважаючи на наявні ресурси на душу населення в середньому, кожен має кошти на таку нікудишню розкіш, яка навряд чи буде розкішшю, але якщо кожен покладе в спільну шапку свою нікчемну частку розкоші, то всі зможуть побачити прекрасний феєрверк, сліпучий палац, вражаючий храм... Людська уява дозволяє навіть знаходити реальне задоволення в упевненості, що твій монарх живе в більшій розкоші, ніж сусідні, навіть якщо народ нічого такого не бачить. Ця ідеологічна логіка витрат мала найщасливіші наслідки для людства, але з економічної точки зору вона означає паралельне зменшення заощаджень та інвестицій, а також застій чи навіть регрес розвитку, якщо належно не забезпечується відшкодування. З точки зору бюджету витрати на ідеологічні потреби не підлягають жодному контролю.

Бюрократичні витрати можна, як видається, легше контролювати за допомогою реалістичнішої оцінки потреб. Здоровий глузд легко переконати, що можна встановлювати розумну кількість потрібних правителів за кількістю провінцій, передбачати необхідних кожному з правителів помічників і т.д. Здоровий глузд мав би вже давно тверезо ставитися до досвіду, відомого в усіх кутках світу, який всюди демонструє здатність бюрократії до розбухання та її схильність до марнотратства, коли в неї монопольне становище. Бюрократії завжди потрібно чимраз більше бюрократів, аби щільніше заповнювати дедалі численніші департаменти й кабінети. Цей закон безкінечного розширення обумовлений не законом найменших зусиль, який, як уважається, встановлюється рівнянням кожного бюрократа на найменш активного на кшталт того, як виробнича лінія має орієнтуватися на най-повільнішого працівника, а стратегією, яку проводять дієвці бюрократії, щоб долати її сходинки чи не бути скинутим з них. Кожен зацікавлений у тому, щоб збільшувати сили для своєї підтримки та примножувати свідчення своєї активності та активності свого підрозділу, збільшуючи в цьому русі кількість кабінетів і бюрократів. Таке поширення бюрократичної субстанції не має жодного внутрішнього автоматичного запобіжника. Його можна контролювати тільки об’єктивною нестачею ресурсів і конкуренцією. У державної монополії конкурентів немає. Експансію державної бюрократії контролювати неможливо.

Але буває й гірше. Завдяки тому, що бюрократія державна, вона забезпечує якщо не всіх своїх членів, то принаймні найкраще влаштованих стратегічними позиціями, які дають їм змогу розбазарювати державні кошти, грабувати державну скарбницю, красти державні гроші. Чиновникам легше за будь-кого чинити такі порушення та приховувати їх. їм також легше й зазіхати на приватні кошти, адже вони мають майже безмежні можливості надавати привілеї за хабарі, контракти й дозволи за частку в прибутках, безкарно грабувати, виступаючи водночас суддею й стороною в суді. Звісна річ, політичній владі відомо про всі ці види корупції, і вона знає, що вони її підривають, але вдіяти нічого не може. Най-свідоміший своїх обов’язків суверен, оточений найчеснішими радниками й міністрами, не може піти далі, ніж більш або менш свавільно покарати за найскандальніші зловживання. Він не може зробити нічого кращого, адже йому потрібна ця бюрократія, щоб керувати імперією, а ця державна бюрократія має виняткову монополію в абсолютній ієрократії.

Урешті-решт, витрати двору теж вислизають із-під будь-якого контролю. Розкіш і пишнота не знають жодного внутрішнього обмеження. Вільність тут іще більша, ніж в ієрократичних витратах, оскільки до помпезності й суперництва додаються ще й пересиченість і нудьга, від яких можна втекти тільки в напрямку до «ще більшого»: більш красивого, великого, рідкісного, дорогого, вишуканого... У більш тонкому сенсі двір — це соціальна оаза і зачарований острів. Ізоляція сприяє втраті відчуття реалій і здійсненню екстравагантних заходів щодо ощадливого порядкування невеликими ресурсами. Кажучи цинічніше, корупція — це також спосіб контролю апарату. Винагорода може бути жестом подяки за надані послуги, але зазвичай це спосіб купувати людей, за якими треба стежити та яких треба зіштовхувати один з одним, дозуючи винагороду та розподіляючи її навмисно в довільний спосіб.

З огляду на неконтрольовувані й і контрольовувані видатки, доходи виявляються ще обмеженішими. Вони такі об’єктивно й остаточно, зважаючи на технологію, яка використовується в економіці. Вона змушує до низького виробництва і не дозволяє запобігати сильним коливанням. Невідпорним наслідком цього є те, що наявний надлишок невеликий і змінюється після вирахування потрібних ресурсів для утримання та відтворення чинників виробництва, зокрема праці. Це обмеження, пов’язане з низькою продуктивністю, до початку сучасної науково-технічної революції, постійне для всіх традиційних суспільств, які вийшли з неолітичної переміни. Кожен виробляє мало, а споживає багато з того, що виробляє. З огляду на неможливість збільшити надлишок через підвищення продуктивності, єдиний вихід — це примноження її абсолютних результатів через збільшення кількості виробників. Через неможливість інтенсивного приросту доводиться вдаватися до екстенсивного. У цьому полягає глибинна причина витрат на інфраструктуру, які здійснювали імперії для посилення виробництва. Ці витрати полягали переважно в розширенні сільськогосподарських угідь, у збільшенні кількості населення та в інвестиціях в облаштування земель. Найвизначнішими з таких інвестицій були іригаційні роботи, здійснені імперіями. Вони стали приводом до безглуздих тверджень, що, мовляв, люди свідомо підкорялися східному деспотизмові, щоб отримати вигоду з розвитку водного господарства. Реальність насправді простіша й банальніша, оскільки інвестиції у водне господарство — це дієвий спосіб примножити розширювану податкову базу. Ця реальність залишила нам найдовершеніший приклад водного суспільства з найменш деспотичним режимом — Голландію! І знову ж таки саме Китай досягав найбільш постійно приросту в екстенсивному розвиткові, який завжди оплачувався збільшенням кількості населення та погіршенням довкілля.

Друге обмеження пов’язане з тим, що тільки частина цього надлишку доходить до імперських скринь. Відомі два джерела витоку. Виробникам вигідно якомога краще приховувати свій надлишок і перебільшувати свої злидні. Між виробниками та імперськими скринями не оминути можливостей відбирання посередниками, і ці можливості надто спокусливі, щоб ними не скористатися. Згадуване обмеження тим більш жорстке, що обидва з названих джерел обернено пропорційні. Що пильніше стежити за виробниками, то менше вони зможуть приховати й більше буде посередників, які заробляють на вилучених ресурсах, і навпаки: що менше буде накладених одне на одного кіл стягання, то більше народ зможе приховувати. Хоч яким буде проміжне рішення, у програші завжди лишатимуться імперські скрині.

Досить порівняти доходи з витратами, щоб побачити, що імперію нестримно підштовхують до того, щоб вона жила невідповідно до своїх достатків. Але ж дефіцит ставить проблему життя й смерті, адже на імперію діють відцентрові сили. Потрібно знаходити вихід із бюджетного глухого кута, але й цей вихід може бути тільки тимчасовим паліативом, адже проблему породили не некомпетентність чи недбалість, а об’єктивні умови. Хитрощі можуть мати серйозні економічні наслідки. Такі хитрощі можна поділити на чотири класи. Можна з легкістю примножити стягання з усього, що в обігу, збільшуючи кількість внутрішніх митниць, видів дорожнього, міського ввізного мита, мита за місце на ринку, але за це доводиться платити зменшенням торгівлі або в той чи той спосіб скороченням виробництва та інвестицій. Можна вдатися до грошових махінацій, щоб розорити кредиторів і обікрасти постачальників, але це призводить до інфляції та до зникнення твердої валюти й обов’язково негативно позначиться на господарській діяльності. Податкова система може бути винахідливою та надокучливою і тим самим сприяти ухилянню від сплати податків, зменшенню інвестицій та ініціативності. Зрештою, можна встановити державну монополію на всі товари, які можуть бути монополізовані, починаючи з солі, місця добування якої завжди достатньо сконцентровані, щоб підлягати ефективному контролю. Але оскільки монополія і, більш загально, усе непряме оподаткування утруднюють споживання, то зростають ціни та заохочується контрабанда.

Зазначені хитрощі завжди мають негативні, а інколи тяжкі мікро- та макроекономічні наслідки. Загальний висновок полягає в тому, що імперія завжди не така квітуча, як це може бути технічно й економічно можливим: вона утримує населення в субоптимальному стані. Спостерігачі не переставали захоплюватися процвітанням імперій тільки через оптичну ілюзію. Вони затримували погляд на витратах на розкіш і відвертали його від етапів глибокого занепаду, спричиненого розбалансуванням і вивертами. Зазначена субопти-мальність імперій — це наслідок політичного режиму, а не технічного й наукового рівня. Маючи однакові домодерні можливості в цьому плані, ліберальніший, поміркованіший або суто демократичний режим завжди досягав кращих результатів, і свідчення тому — середньовічні міста Італії, Нідерландів, Ганзеї, Сполучених Провінцій та Англії в XVII ст. Але, маючи сучасне оснащення, навіть Російська імперія могла досягати кращих результатів ніж домодерна економіка, хоча чинний у ній режим прирікав її на вічне наздоганяння європейських політій і здійснювання марних спроб зрівнятися з ними.

Варто дослідити субоптимальність імперій на конкретних прикладах. З такого аналізу вийшло б, що Китай мав би отримати пальму першості за найнижчу субоптимальність через надзвичайну легкість апарату влади. Розглянемо лише один приклад: основну частку коштів, що виділялися за династій Мін і Цин для розширення та навіть інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, перехоплювали місцеві достойники та об’єднання землевласників. Диплом за найбільшу субоптимальність мав би бути присуджений Моголам, які розорили Індію, а їхнім шляхом згодом пішли мусульманські імперії, що спромоглися висмоктати Передню Азію ще приблизно з X ст. Римська імперія в ІІІ—V ст. до н.е. потрапила в кліщі через термінові військові витрати та через здирницьку податкову систему. Одним зі згубних наслідків стала втеча римської еліти з міст до своїх сільських володінь. Ця втеча перемістила центр ваги суспільства та імперії, що, імовірно, і стало глибинною причиною падіння Римської імперії.

Розділ V. Суспільства

Потрібно розуміти «суспільство» в сенсі соціального інстинкту, принципів єдності та зв’язності, які утримують разом індивідів, групи, населення, мережі, з яких складається суспільство. Ми назвали «морфологією» різні форми соціалізації і зустріли на нашому шляху декілька їхніх видів: стадо, плем’я, поліс, громада. Ми побачили, що «нормальний» розвиток у масштабі тисячоліть вів людство від стада до племені, згодом до громади, далі до царства чи королівства і нарешті до імперії. Якою є будова імперії? Ось у чому питання, хіба що формулювати його треба в інший спосіб: що таке імперія, коли розглядати її як будову?

Проблема

Оскільки імперія еволюційно заступає царство (за прикметного винятку Римської імперії, яка була створена містом), то, можливо, ми знайдемо підказки, виходячи з тієї гіпотези, що імперія — це суперцарство. Царство своєю чергою це — супергромада, яка спромоглася оволодіти громадами, перетворити їх на адміністративні одиниці та стерти родову сегментацію як принцип соціальної єдності. Це — політія, яка прагне до соціальної однорідності: у ній усюди можна бачити майже однакові основні інгредієнти, що майже однаково комбінуються між собою. Така однорідність є спадщиною від минулого громад, які ділили між собою один і той самий культурний ареал і дотримувалися однакової моделі будови. Політією-царством керує династія, яку легітимізує інспірована релігією ідеологія і яку контролюють незалежні суспільні сили. Її політичний уклад — поміркована ієрократія. Проте поміркованість нестримно схиляється до абсолютизму й досягає його усуненням або принаймні прирученням суспільних сил. Цими силами є роди. На стадії громади всі групи населення, за винятком рабів, розподілені на роди, один з яких постачає вождів. За цією переважно родовою структурою, громада мала б прив’язуватися до племені, якщо б вона не відрізнялася від нього чіткішим визначенням політії. У царстві роди народу або були зруйновні, або ж мають тільки приватне чи локальне значення. Соціальна еліта, навпаки, за загальним правилом, зберігає свою родову організацію, що зменшує її вартість об’єднання і підвищує її здатність контролювати царську (королівську) владу. Але наступність цієї можливості контролю забезпечується тільки там, де роди посідають незалежні від центру позиції щодо влади, авторитету та багатства. Визначені в такий спосіб роди утворюють аристократію. Ієрократія царства може бути поміркованою тривалий час, тільки якщо її підтримує й контролює аристократія. І навпаки, соціальна еліта, єдиним козирем якої є те, що вона поділена на роди, наражається на величезну небезпеку бути розтоптаною під час абсолютизації. Коли почали приходити європейські колонізатори, Африка вже продукувала царства з абсолютною ієрократією — Дагомея[11] та Уганда або ж Нґуні в Наталі з його вождем Шакою[12], яке тоді вже вийшло на останню фазу утворення. У зовсім іншому контексті в тайських краях можна було спостерігати всі стадії — від громади до царства, які зберігалися одночасно в різних зонах регіону, і зробити з цього висновок, що доімперський Китай вочевидь був близький до цієї моделі. Можна стверджувати, що зв’язність і єдність царства базуються на культурній однорідності, на ідеології, на визнанні влади, яка вважається легітимною, на узах солідарності, що з’єднують, з одного боку, верстви соціальної еліти між собою, а з другого — її різні складові з групами народу зв’язками клієнтарності та вірності.