Розділ «II. Традиційні історії»

За такого абсолютного ієрократичного режиму міст міщани не є громадянами. Деякі — члени військового, адміністративного та ідеологічного апарату. Простий люд політично нічого не важить. Залишається ринок. А він залежить від палацу навіть у самому своєму існуванні. Поза цим їхні стосунки базуються на обміні. Палацові потрібен ринок для військового оснащення та для свого комфорту, щоб отримувати гроші через податки, надзвичайні мита та позики, щоб мати звідки набирати собі цивільних і судових чиновників, а ще поетів і артистів для двору. Зі свого боку ринок відчуває потребу в палаці, щоб забезпечувати постачання харчами та матеріалами, підтримувати порядок у місті, домагатися дотримання правил, забезпечувати гігієну та послуги загального призначення, гарантувати безпеку торгових шляхів, підтримувати стосунки з іншими правителями в торгових цілях. Зв’язок між палацом і ринком такий самий тісний, як і з храмом. Ці три функції й ці три міські групи діють спільно, а їхні узи настільки органічні й тісні, що й не видно можливості їх будь-коли розірвати. Нарешті, відсутні міські органи, хоча є інституції в місті для тієї чи тієї групи населення, приміром, для молоді. Отже, інституцій немає, але існує культурна, моральна і навіть духовна єдність, яку підсилює зацікавленість трьох сторін у добрих стосунках між собою, щоб контролювати сільську місцевість і поширити якомога далі панування міста.

Місто не політія, але воно може бути столицею. Столиця може існувати у два способи. Або вона очолює територію, що утворює політію, де вона виконує функції контролю та координації. Спершу утворюється політія, яка вже згодом обирає собі столицю. Або ж попервах утворюється місто, яке потім поширює свою владу назовні й завойовує собі політію. У Передній Азії переважає другий спосіб існування столиці. Політії тут мають форму променів, які слабшають із відстанню та через природні й людські перешкоди. Така динамічна картина дає змогу вирізняти три типи регіонів і форм домінування. На відкритих рівнинах і в річкових долинах вирощують рис, пшеницю, ростуть фінікові пальми... і розташовані плодові сади, городи й квітники. Вони перебувають під прямим контролем монарха й міської еліти. Постійні гарнізони та регулярні експедиції дозволяють запобігати появі локальних вождів. З села витискають останні соки податками, якими обкладається або земля, або врожай, а також орендною платою. До другої зони входять гори, степи, оази, які відрізняються своєю близькістю до центру, величиною надлишків, які тут утворюються, або своїм розташуванням на великих торгових шляхах. Контроль не обов’язково здійснюється безпосередньо, а ведеться через місцевих начальників, які отримують посаду в обмін на щорічну чи періодичну сплату данини. Начальників тримають у покорі загрозою каральних експедицій чи передачі місця іншому: палац править поділом. І зрештою, зона, що складається з віддаленіших і, отже, важчих для контролю гір, степів, пустель. Тут палац має задовольнятися підтриманням торгових шляхів відкритими та запобіганням заворушенням. Вождів племен контролюють погано чи й зовсім не контролюють, хіба що зіштовхують їх один з одним та грають на їхній потребі в міських продуктах. Між другим і третім типом межі непевні й несталі, адже вони змінюються залежно від сили палацу й міста та від співвідношення між рільництвом і тваринництвом, на що знову ж таки впливає ступінь посушливості клімату та зрошення.

Наведена система Передньої Азії робить неминучою перемогу відцентрових сил. У принципі, можливі дві теоретичні моделі організації, щоб охопити весь культурний ареал міською моделлю. Політична модель базується на завоюванні ареалу, виходячи з потужного ядра, і на контролі завойованого за допомогою ієрархії міст, які контролює ядро, розташоване в столиці. Друга модель полягає в тому, щоб покрити ареал інтегрованою мережею проміжних міст, відносна вага яких може коливатися в часі. Усе говорить на користь другої моделі, і її вперто нав’язували. Клімат спричиняється до нерівномірності у використанні та занятті простору. Ресурси, яких потребує політична модель, перевищують об’єктивні економічні можливості ареалу. Її складові — міста, гори, оази, кочівники, племена — не тільки добре здатні жити й виживати поза межами політичної моделі, але вони також і стихійно прагнуть до неї. Кожне місто може зазнавати нападів із боку якогось угрупування, очевидно, племінного, досить сміливого й потужного, щоб захопити владу, адже метою є палац: достатньо взяти місто і знищити династію, аби зайняти її місце. Крім цього, влада не може розраховувати на вірність чи відданість, адже вона ґрунтується на силі та договорі між групами еліти, але цей договір включає в себе палац як такий, а не того, хто його займає. За таких обставин контролювати відцентрові сили неможливо, принаймні постійно.

Найважливішим наслідком є те, що всі політичні конструкції тут ефемерні й штучні. Політії не можуть стати стабільними і чітко обмеженими. Вони передають свою нестабільність будь-якій можливій трансполітії. За таких умов завжди десь знайдеться хтось, щоб спробувати скористатися з цієї нестабільності та плинності на власну користь, адже політична авантюра є джерелом влади, авторитету, багатства. Такі авантюри полегшуються і перетворюються через уже згадуване стратегічне обмеження: несуцільність заселення сприяє здійсненню блискавичних набігів на дуже великі відстані, вражаючий приклад яких — похід Александра й арабські завоювання. Але з огляду на наявність міст і їхнього безперервного існування, політична нестабільність у Передній Азії зовсім не схожа на нестабільність в Індії. Тут вона схожа на конвекційний рух у в’язкій рідині. Там вона більше скидається на гру «Конструктор», де деталі незмінні, але їх можна складати різно, причому жодна з них не має більшого значення, ніж решта.