Розділ «II. Традиційні історії»

Царство (королівство) є також політією, зв’язність і єдність якої підсилює цей статус. Царство ніколи не буває ізольованим, воно завжди існує на тлі активної трансполітії, де стикається з іншими царствами чи колективними дієвцями ще на стадії племені чи громади. Така трансполітійна діяльність перешкоджає царству стати кінцевою стадією. Кожного підхоплює рух, де одиниці часу вже рахуються не тисячоліттями, а століттями і логічним завершенням якого є імперія. Тим часом трансполітія перетворює політію на колективного дієвця, супроти якого стоять інші колективні дієвці, і це має підсилити чуття ідентичності кожного й почуття однакової долі для кожної спільноти царетворців.

Імперію не можна визначати як суперцарство і виводити з цього ототожнення зв’язність і єдність, аналогічні тим, що наявні в царстві. Як політія, імперія більше не перебуває в трансполітії — досить активній і загрозливій, щоб прищеплювати потужне почуття спільної долі. Вона є результатом завоювань, які ведуться до межі можливого, і включає строкаті групи населення, кожна з яких має довге минуле, прожите за межами імперії. Племінні елементи непримиримі. Відцентрові сили погано контролюються ненадійними інструментами та завжди недостатніми силами. Політичний режим імперії менш сприятливий для єдності, ніж режим царства. Священний чинник присутній, але сам по собі він байдужий до цієї організації. Навпаки, можна стверджувати, що цей чинник почувається зручніше й у своїй стихії в більш вузьких межах. Найчистіші приклади божественної монархії зустрічаються в племенах і громадах. Чинник сили спирається на стратегію атомізації народу. Завершена атомізація, тобто розщеплення народу на відокремлених один від одного індивідів, об’єднуваних тільки волею влади для виконання колективних робіт (трудовий або концентраційний табір — майже ідеальна модель вдалого розщеплення), було б надто дорогим у здійсненні й у керуванні. Імперія має задовольнятися стихійним розсіянням сільського населення величезною територією та утримувати народ в межах місцевої солідарності. Але вже те, що така місцева солідарність існує і функціонує — це знак того, що вона може обійтися без імперії та розквітати не гірше, ба навіть краще, у більш вузьких границях.

Можливості соціальної солідарності імперії найбільше підриває абсолютизм, і саме він дискваліфікує імперію як будову. Імперський ідеал — апарат влади, заповнений виключно його креатурами, які можна скільки завгодно замінювати. Ідеал, якщо його досягти, перериває всі органічні зв’яз-ки між соціальною елітою та народом. Розрив мусить підсилити місцеву солідарність між елементами народу, позбав-ляючи їх будь-яких імовірних зв’язків поза суто місцевим рівнем. Такий стан має контрастувати з суспільствами, де зв’язки між елітою й народом органічні, а люди існують на місцевому рівні й пов’язані з вищими рівнями інтеграції. Коли такі органічні зв’язки відсутні або ослаблені, інтеграція не може здійснюватися поза межами дуже вузького соціального відтинку. Соціальна дезінтеграція посилюється, і імперія успішно проводить свою панівну стратегію щодо апарату влади, віднімаючи в нього будь-яку можливість для об’єднання. Уявімо імперію, яка ідеально відповідає своїй моделі та своїй політичній логіці. Вона утворювала б політію з мільйонами окремих атомів, об’єднаних у функціональні спільноти, що були б самі теж розпорошені й збиралися б докупи рішеннями ззовні. У такого суспільства єднальне начало було б тільки в силі й у волі того чи тих, хто їм керує. Унаслідок технічних і економічних обмежень історичні імперії дуже далекі від їхнього ідеалу. Але саме до цього ідеалу вони прагнуть під дією власної внутрішньої логіки. Цей ідеал не дає імперії жодного начала соціальної солідарності й прирікає її покладатися тільки на силу, щоб забезпечити соціальну єдність.

Щоб добре зрозуміти дилему, можна протиставити два крайні приклади можливих зв’язків між народом і елітою. В індоєвропейських суспільствах ці зв’язки тісні й спираються на взаємні інтереси. Кожний аристократичний рід має у царині свого впливу цілий народ селян хліборобів і тваринників. Цей народ, за загальним правилом, не має родової структури й складається з сімей і родин невеликої генеалогічної глибини. Між тими й тими існують зв’язки клієнтар-ності та вірності. Якщо народ не володіє своїми господарствами або якщо вони охоплюють небагато земель, то він орендує землі аристократів. Аристократи захищають своїх людей від зовнішньої загрози і роблять це, спираючись на тих, кого захищають. Вони користуються також цією опорою, щоб зберегти або підсилити свої позиції стосовно своїх супер-ників-аристократів, і платять за це привілеями, якими аристократам забезпечує їхнє становище. На війні кожен аристократ очолює своїх людей, споряджених його коштом; він веде їх у бій, керує їхніми спільними походами, дозволяє їм брати трофеї з переможених. Отже, зав’язуються тисячі взаємних уз, які не лише не потребують жодного центрального органу, але й мають ставитися до нього з підозрою.

На протилежному краї подивімося на великі візантійські, османські чи іранські володіння. Це, з одного боку, фіскальні округи, що охоплюють сільськогосподарські угіддя та сільські громади, які їх обробляють. З іншого — платня членам апарату. В економіках із нерозвинутою грошовою системою, а надто там, де вартість угод завжди висока, політична влада вважає зручнішим, замість напряму стягати податки з сільськогосподарських угідь та використовувати їх для оплати своїх чиновників, надавати їм ті землі та керування ними з одержанням платні з того, що ці землі даватимуть. Але ця ж сама проблема постає й перед цими чиновниками, яким зручніше доручити вести справи управителеві та вимагати від нього сплати певної суми. Постійна стратегія імперської влади полягала в тому, щоб такі дарунки сільськогосподарських угідь не мали стійкого статусу для апарату, який, зрозуміла річ, завжди вперто намагався перетворити їх на свою остаточну власність. Цей підхід цілковито руйнує соціальну єдність. Хліборобів довільно передають воєначальникам або чиновникам, яких вони навряд чи й побачать за своє життя та які вбачають у них джерело своїх статків. Між елітою й народом не може бути жодних взаємних послуг, як не може бути між ними солідарності та вірності.

Висновок не викликає сумнівів. Для збереження єдності цілого імперія може запропонувати тільки силу. Але неможливо довго спирати людське суспільство на силу, бо така опора протиприродна. Якщо імперія не бажає розпастися одразу після народження, вона має знайти інші розв’язання. Кожна імперія повинна знайти власний підхід, компонуючи його з тих елементів, які вона розшукає у своїй історії. Немає жодних шансів, що різні імперії можуть знайти однакове розв’язання в одному й тому самому спадкові. Отже, слід проаналізувати рішення, знайдені в певних конкретних випадках. Почнімо з китайського підходу, який цілком може бути найкращим з огляду на досконалість Китайської імперії, яку ми вже розглядали в попередньому аналізі.

Китайський варіант

Історія Китаю не старіша за історію інших культурних ареалів. Усі вони виходять із кінця останнього льодовикового періоду та з початку неолітизації десять тисяч років тому. Але вона має ту особливість, що надає історикові більшу наступність у документах. Письмові пам’ятки охоплюють чотири останні тисячоліття; археологічні дані ведуть принаймні на такий самий період. Ця історія справляє враження великого безперервного процесу, який ішов потужною й спрямованою ходою. Глибинні причини його тепер мають бути очевидними. Історія Китаю утворює єдину глибу, але глиба ця складена з досить м’якої породи, бо зазнала в певному сенсі найхарактерніших подій, тому що це нормальна історія, найбільш нормальна з усіх за критеріями загальної історії. Усі частини неолітичного людства мали б прожити таку саму історію, але більшість із них більше або менше відхилилися від нормальності з причин, в яких географічні й політичні чинники вочевидь відіграли головну роль.

Документальних свідчень дуже мало, принаймні стосовно одного моменту: до початку VII ст. і династії Тан. Цей момент — морфологія. Так, починаючи зі стадії громад, наявність широкого царського клану, згодом політизація та ієрархізація соціальної стратифікації, зрештою, відбір однорідного в культурному сенсі апарату влади привели до утворення дуже характерного соціального диморфізму між елітою й народом. Давня й класична література не дають, сказати б, жодних відомостей про більшість населення, про хліборобів. Коли в класичних книжках ідеться про «народ», треба мати на увазі, що йдеться не про народ у звичному розумінні, а про спільноту домінантних родів, щодо яких нам дають зрозуміти, що власне народ живе в залежності від них. Ігнорування стану народу таке, що ми навіть не знаємо, де жив китайський народ до династії Тан: у сільській місцевості розкиданими осередками, чи в більш-менш великих селах, чи, може, у містах? Остання гіпотеза не безглузда ні з порівняльної точки зору (в Африці відомий принаймні один добре засвідчений приклад хліборобів, що постійно мешкають в укріплених містах, за будовою полісів, — це плем’я яко в Нігерії), ні власне для Китаю, якщо говорити про набагато раніший період, можливо, ще за дві тисячі років, за династії західних Чжоу (1111-771 до н.е.). З іншого боку, щодо такого важливого моменту, як довготривалість родової структури, існує розходження між класичними книжками, які дають ясно зрозуміти, що така довготривалість притаманна правлячій еліті, а народ подрібнений на сім’ї, зайняті обробкою мікроугідь на кшталт присадибних ділянок, і реальністю останніх століть, відображеною в надійніших місцевих і чужоземних документах, де родові зв’язки простежуються більш явно, але вже давно втратили будь-який племінний морфологічний вимір.

Зважаючи на таку ситуацію з документальними свідченнями, історик упокорюється і шукає вихід у наявних документах. Будову китайського суспільства можна описати за період династії Цинь (1644-1911). Якщо дотримуватися максимально ймовірного загального рівня, то схему Цинь можна цілком правдоподібно поширити й на період Мін (1367-1644). За цими межами — то вже справа оцінки й сміливості, хоча будова, яку ми коротко наведемо далі, сумісна з тим, що нам відомо, зокрема, про структуру аграрної власності та про способи рільництва приблизно з XI ст.

Осердя та вузол системи знаходяться в нашаруванні ринків у три рівні. На найнижчому рівні маємо місцеві ринки. Вони активно діють усюди, аби бути доступними будь-якій сільській виробничій одиниці, настільки ізольованій, наскільки це можна уявити. Вони дозволяють збувати все, що не споживається безпосередньо виробниками та їхнім найближчим оточенням, і це стосується як сільськогосподарської, так і ремісничої продукції. I навпаки, рільники знаходять там усі товари й послуги, які їм потрібні та які не виробляють ані вони самі, ані їхнє оточення. На нижчому рівні соціальної інтеграції досі знаходяться села, завжди дуже згруповані. На іншому краї бачимо центральні ринки. Усі вони виконують важливі функції гуртової торгівлі та розміщуються в стратегічних точках транспортної мережі. Між місцевими й центральними ринками розташовані проміжні ринки, які відповідають цій назві за всіма критеріями, які можна до них застосувати.

Низка критеріїв дає нам ознаки, що збігаються. Переходячи від місцевого до проміжного, а від цього до центрального ринку, статистик фіксує регулярне збільшення кількості сімей, що мешкають у центрі, та постійне зменшення частки населення, яке живе з сільського господарства. Аналогічний перехід від місцевого рівня до центрального дозволяє констатувати збільшення ймовірності того, що населений пункт огороджений захисним муром і сконцентрований навколо культу якогось божества чи духу, які вже не стосуються землі, як у кожному селі, а належать місту. Усі ці ознаки свідчать про зросталу урбанізацію. Найофіційнішою ознакою є захисний мур, оскільки в Китаї, як і в Європі, місто визначається як «населений пункт з кріпосним муром», незалежно від кількості населення. Призначення муру не однакове в Європі й у Китаї. В Європі мур слугує для захисту від імовірного ворога й має воєнне і трансполітійне призначення. У Китаї він має гарантувати безпеку апарату від народних бунтів і виступів: його призначення тут поліційне та політичне.

Яке місце посідають ці ринки як суто економічне явище стосовно адміністративних центрів як виключно політичних утворень? Адміністративні центри згадуються в письмових пам’ятках, принаймні від епохи західних Чжоу. У весь цей період місто не лише прикрите мурами, але є також місцем знаходження адміністрації. Те, що цей факт можна встановити щонайменше на стику II і І тисячоліть до н.е., є ознакою політичного злиття в Китаї. Стадія громад і супергромад уже подолана, і виникають князівства чи царства з політичними кордонами, урбанізовані, оснащені окремим апаратом влади й на шляху до абсолютизації. Архаїчна риса — наявність «імперської» династії, власне, роду, який дає правителів якщо не всім князівствам, то принаймні більшості з них. Цей архаїзм буде не усунений, а дискваліфікований за східних Чжоу, які, обмежившись суто «ієратичною» роллю, провіщають майбутній статус «імператора» в Японії, що дасть їм змогу вижити аж до заснування імперії у 221р. до н.е. Імперія — це також захоплення сакральності з боку сильної особи, останнього переможця у вічному змаганні, принца з династії Цинь, який зможе нав’язати від самого початку існування імперії дуже абсолютний варіант ієрократії. Цей варіант, навіяний ідеологічною школою легістів та її переконанням, що людина зла за своєю природою, і порядок може утворитися тільки за суворого й невблаганного дотримання закону, виявиться настільки кривавим і тиранічним, що вже наступного правління спалахне повстання, династію Цинь замінить династія Хань, яка пристане до менш жорсткої та більш відповідної ідеології — конфуціанства, виведеної з учення, яке приписують Конфуцію. Адміністративна структура залишалася незмінною аж до революції 1911р. Вона мала три рівні: «ксен», або район, «фу», або префектура, і «шен», або провінція, — за порядком зростання значення. Основним моментом є те, що місцеві ринки ніколи не збігалися з жодним із трьох адміністративних рівнів, що тільки менша частина проміжних ринків і більша частина центральних спромоглися досягти цього. Момент цей є дуже важливим, оскільки він вказує на те, що апарат влади стає видимим і фізично присутнім тільки на останніх рівнях інтеграції. Усі нижчі рівні спроможні досягти стихійної інтеграції, не маючи потреби звертатися з якихось питань до імперської влади.

Цю стихійну інтеграцію китайського суспільства можна подати у формі спіралі. Ця форма досить добре підтверджує давню гіпотезу Кристеллера про стихійно шестикутну структуру мереж проживання. Кожний місцевий ринок оточений першим колом із шести сіл, яке своєю чергою оточене другим колом із дванадцяти сіл. У кожного ринку близько вісімнадцяти сіл-сателітів. Села, що розташовані на межі між двома шестикутниками, підтримують стосунки тільки з одним ринком. Така односторонність відбиває те, що кожний шестикутник утворює дискретну одиницю, автаркія якої ламається тільки за допомогою її ринку. На вищому рівні відмічається, що кожний проміжний ринок оточений загалом шістьма місцевими ринками. Але кожний сателіт розташований на межі й підтримує стосунки з двома-трьома проміжними ринками, а не тільки з проміжним ринком свого шестикутника. Аналогічний багатосторонній характер спостерігається на рівні центральних ринків, де кожний проміжний ринок, який належить до системи центрального, теж пов’язаний з одним або двома іншими центральними ринками. Шестикутна геометрична структура важлива не так, як реальність, яку вона відбиває, а саме, що традиційне китайське суспільство організоване з великої кількості інтегрованих мереж і всі вони відкриті одна до одної. Ніщо не мало б перешкодити стихійному виникненню найвищої мережі, яка охоплювала б своєю інтегруючою мережею весь Китай. Досить було б мати єдину економічну столицю, що збігалася б або не збігалася з політичною столицею, таку економічну столицю, куди сходилися б усі продукти з Китаю та з інших місць, які можна було б вивозити за межі Китаю чи перерозподіляти в усьому Китаї. Такої столиці не було аж до початку XX ст. з тієї вирішальної причини, що економічні потоки були надто слабкі, щоб стати підставою для її існування. Можна також сказати, що відсутність такої столиці та згадана слабкість економічних потоків означають, що економічний Китай був радше сумою економічних вузлів, а не єдиним інтегрованим ринком.

Тепер спробуємо точніше окреслити базову одиницю цієї конструкції. Найвищою одиницею є не село, а кущ сіл, зосереджений навколо свого місцевого ринку. Саме ця спільнота утворює цеглину, з якої побудований дім китайського суспільства. У кожної цеглини однаковий паспорт: район десь у п’ятдесят квадратних кілометрів, тобто з радіусом чотири або п’ять кілометрів, вісім тисяч жителів, що мешкають у півтори тисячі хатинок, розподілених по вісімнадцяти селах. З одного боку, спільнота досить невелика, і її члени зустрічаються досить часто завдяки ринкові-центру, а отже, усі знають одне одного. З іншого боку, досягнуті цифри дискваліфікують її як тісну спільноту, згуртовану активними емоційними стосунками. Такі тісні й активні стосунки зустрічаються на рівні села. У ньому мешкають кілька сотень людей, усі мають між собою родинні зв’язки й походять з одного роду, який своєю чергою походить від близького батьківського роду. Вирішальним атомом є не окрема людина. Звичайно, з фізичної точки зору існують тільки індивіди, але вони мають соціальну істотність тільки як представники груп. Головною групою є моногамна сім’я, чоловік, жінка, їхні діти в своїй хаті, зі своїм городом, власниками якого вони рідко бувають. Кожна сім’я своєю чергою — це осередок у рідні, яка зберегла свою єдність і здатність до інтеграції та продовжує прадавній культ пращурів. Родова система живе, зберігаючи релігійні функції та забезпечуючи свою роль служби взаємодопомоги та рятівного канату, але вона втрачає будь-яку морфологічну слушність: племінна сегментація та її стихійні механізми злиття в пошуках рівноваги подолані ще кілька тисячоліть тому. Наслідком утримання родових зв’язків є те, що в нижній цеглині всі мешканці більш-менш споріднені між собою. Але базова одиниця — це не родина, усі члени якої стояли б на одній дошці. Стратифікація виявляється тут у вигляді одного чи декількох поколінь — локальних паростків більш широкого роду, які посідають місця достойників, що базуються на власності на землю, яку здають в оренду сім’ям і яку вони обробляють.

Базова одиниця виконує всі функції і має всі реалії майже автаркійного мікрокосму. У цих межах забезпечуються всі види послуг. Тут є повитуха, лихвар, кравець, найманий працівник, а ще сваха, бо це — одиниця ендогамна, де кожен повинен знайти собі подружжя. У мікрокосму є своя релігійна реальність. Його спільне святилище знаходиться в головному храмі місцевого центру. У цьому храмі, присвяченому предковічному божеству, порядкують благочестиві люди центру та набожні достойники сусідніх сіл: тут немає священиків і духовенства в будь-якій формі. Щороку спеціальний комітет, до якого входять основні торгівці та найвпли-вовіші представники місцевої еліти, влаштовує велике свято. Божество, на честь якого його влаштовують, «діє» на всій території одиниці й об’єднує навколо себе всіх мешканців. Щоб забезпечити порядок у такому стихійному скупченні кількох тисяч осіб, створюється поліція з добровольців цього маленького району. У цих межах створюють також професійні об’єднання та спілки, що опікуються місцевими інтересами: тваринники, теслярі, мулярі тощо; ведуть роботи з іригації: прокладають і утримують у належному стані канали, будують греблі, водогони. На цьому рівні, а не в селах, організуються колективні розваги: казкарі, мандрівні театральні трупи, азартні ігри, кулачні двобої, виступи фокусників. Урешті-решт, «соціальна цеглина» — також і фізична опора для культурних особливостей, релігійного фольклору, діалектів, системи мір і вагів.

Усе сприяє тому, щоб цю базову одиницю сприймати як інтегроване ціле. Вона є такою ще й тому, що в ній діє самоврядування. У села немає адміністрації як такої, оскільки воно ідентифікується як рід: спільні справи ведуть сімейні ради та старійшини. У місцевому центрі так само немає адміністрації. Щоб правильно зрозуміти, як ведуться місцеві справи, треба звернутися до стосунків між елітою й народом. Визначення та критерій належності до еліти дуже простий: потрібно бути землевласником, неробою (а це означає, що землі віддають народові в оренду чи в половинщину) і освіченим. У жодному селі немає представників еліти, але в кожному місцевому центрі є кілька таких сімей. Вони постачають місцевих достойників, які дбають про все. Вони тримають свій «двір» при чайному домі, який є фактично центром суспільного життя. Саме тут до достойників звертаються, щоб розв’язати суперечки між селами чи між власниками та їхніми орендарями. Вони отримують, фільтрують і адаптують накази від імперії. Вони користуються товарами й послугами, які надходять з інших місць, і водночас поширюють їх на більші кола. Вони є вмістилищем елементів великої культурної традиції та ідеології еліти, які просотуються, отож, аж до місцевого рівня. Вони відіграють основну роль у поширенні й збереженні спільної китайської цивілізації, маючи своє коріння в місцевому ґрунті й підтримуючи родові зв’язки з зовнішнім світом. Інші соціальні елементи також виконують аналогічну функцію посередників і буферів між місцевим суспільством і зовнішнім світом. Це становище між рільниками та великими купцями обіймають дрібні торгівці та їхні об’єднання. Щодо місцевої ложі таємних товариств, то вона стоїть між суспільством та імперською бюрократією. Ці таємні товариства дуже давня самобутня риса китайського суспільства. їх можна тлумачити як стихійні захисні засоби суспільства, що потерпає від свавілля бюрократії, над якою немає інституційного контролю, проте такі захисні засоби можуть обернутися на звичайну злочинність.

Наведена система відповідає оптимальному варіантові з імперської точки зору, і на це є декілька причин. Витрати імперії в такий спосіб надзвичайно скорочуються. Щоб міцно контролювати все, потрібно й достатньо тримати три вищі рівні адміністративних і міських центрів. Для цього достатньо оточити їх мурами і розмістити там гарнізони. Немає потреби, щоб вони були дуже високої якості. Вони майже так само непотрібні, як Велика китайська стіна, зведена проти зовнішніх племен. Доки імперія стверджується через добробут і авторитет центру, племена тримаються спокійно і рільники теж. Вторгнення загрожують, коли центр помітно слабшає. Аналогічно народний бунт може спалахнути на локальному рівні будь-де, через природне лихо чи кричущу несправедливість влади. Він урешті-решт припиняється сам собою, або його придушують без надто великих зусиль, поки він не вийшов за локальні межі. Ситуація ускладнюється, коли бунти й повстання поширюються і стають загальними.

Стихійна інтеграція суспільства в пов’язані одна з одною мережі сприяє такому поширенню, але несуть її не селяни, а достойники й таємні товариства. Для того щоб ці чинники почали протестувати, потрібно, щоб у них виникло відчуття, що центр переживає кризу і ця криза може мати неприємні наслідки щодо становища місцевої еліти. Це — визначення революційної ситуації в Китаї: пасивна, а згодом і активна зрада еліти, коли вона розрахує, що їй більше невигідно підтримувати правлячу династію. Якщо така ситуація настане і центр хитатиметься дедалі більше, укріплені міста вже не слугуватимуть для чогось серйозного, хіба що їх використовуватимуть як опорні бази «сеньйори війни», щоб грабувати навколишню місцевість або щоб воювати між собою та вирушити на завоювання влади.

За звичайних обставин народ організується стихійно, практично аж до того рівня, де починається адміністративна організація. Кожна базова одиниця самоорганізована і не потребує апарату влади ні для чого. Після базової одиниці самоорганізація здійснюється через інтегровані мережі ринків, через родові зв’язки достойників і через таємні товариства. Це — громадянське суспільство, яке функціонує саме собою та нічого не коштує політичній владі. Навіть більше, суспільство не задовольняється самоорганізацією, а ще й спромагається само себе контролювати. Контроль над народом, який живе в майже повній соціальній автаркії в своїй базовій одиниці, досягається стихійно, а це означає, що вартість об’єднання між одиницями для рільників дуже висока. А для достойників і таємних товариств вона дуже низька, але ні ті, ні ті зовсім не зацікавлені в тому, аби заперечувати владу. Фактично доля місцевої еліти пов’язана не з тією чи тією династією, а з абсолютизмом ієрократії, адже еліта входить — на цей час або потенційно, а також у культурному та ідеологічному плані — до апарату влади. Вона контролює народ, урегульовуючи проблеми і сприяючи спільному благу, вдаючись навіть до послуг зовнішньої сили, коли справи погіршуються, якщо тільки вона не готується до зміни володаря в крайніх випадках. Усі ці обов’язки достойники виконують безкоштовно. Вони нічого не одержують від адміністрації, окрім перспектив підвищення свого стану, і живуть з ренти за свої землі: їхні послуги не безкоштовні, їх оплачують селяни.