Розділ «II. Традиційні історії»

Доцентрові якості цієї системи помітні всюди й ґрунтуються на кількох видах розрахунку. Кожний базовий осередок здатний жити не в повній автаркії, а в об’єднанні з такими ж самими, як він, у набагато меншій політії і навіть, можливо, більш задовільно в скупченості громад, яка може перетворюватися чи ні на верховну супергромаду. Місцева самоорганізація може обійтися без імперії, це — факт, але так само правда й те, що ніщо не спонукає її обходитися без імперії. Інакше кажучи, базова клітина організму байдужа до його розмірів і структури. Ця початкова нейтральність ламається на користь доцентрового руху, оскільки мережі, які можуть включати базові клітини в ширші спільноти, стихійно визначаються на імперському рівні. Логічне завершення економічних мереж — інтеграція всього китайського ареалу в єдиний ринок, бо логіка економічних ринків ґрунтується на з’ясуванні порівняльних витрат. Найвищими границями такого аналізу є сама планета. Реальні границі обмежуються не економічними чинниками, а кінець кінцем політичними. Прагнучи увібрати в себе максимальний культурний ареал, імперія розширює кордони, наскільки це можливо в домодерному світі. Своєю чергою, природними межами культурних мереж є ареал, який охоплює певна цивілізація, тому що саме такі межі здатні визначати найглибші й найзмістовніші питання, бо вони найближчі до загальної людини, та примножувати найбільш блискучі та нюансовані варіації. Очевидним або уявним достоїнством імперії є те, що вона ототожнює себе з певною цивілізацією. Щодо політичних мереж і амбіцій, якими вони живляться, то вони теж прагнуть мати максимально широкі політичні межі. Саме тому імперії зрештою виринули з тисячоліть, саме тому амбіційні особистості зберігають вічну ностальгію за ними і саме тому націоналістичні ідеології вигадують для себе уявні імперські корені — «імперії» Гана, Малі, Сонгай[13]. Коли імперія існує з незапам’ятних часів, вона слугує природними границями політичних амбіцій.

Імперія має також і позитивні переваги, які повинні ще дужче посилювати доцентрові сили. Вона забезпечує мир усім. Для освічених людей вона відкриває можливість зробити дуже вигідну кар’єру в імперському апараті. Фактично робить собі кар’єру та дістає від своїх успіхів значні переваги не стільки окрема людина, скільки цілий рід. Поважні китайські родини, як і всюди, живуть не по кишені й урешті-решт розорюються. Єдиний спосіб увічнити свій рід полягає тут у тому, щоб час від часу один із його паростків успішно проходив мандаринський конкурс, а тоді вже його дипломи прислужаться всім родичам. Кожний рід зацікавлений у тому, щоб ретельно приглядатися до своїх нащадків чоловічої статі, виявляти найперспективніших і справляти на них сильний тиск, аби спонукати до плекання найвищих амбіцій. Для торговців вигода імперії в тому, що вона примножує їхні можливості одержувати зиск за рахунок самого лише розширення ринків у просторі та дії принципу порівняльних витрат. Таємні товариства стихійно рухаються в цьому руслі. Як опозиція — але опозиція не стільки політична, скільки трибунська, опозиція щодо бюрократії, — вони не мають іншого виходу як вписуватися в ті межі, де бюрократія демонструє свою шкоду. Як злочинці, вони діють на кшталт усіх злочинних товариств, ідучи твердим паралельним курсом щодо розширення економічних і соціальних границь імперії, адже в цих границях вони знаходять собі жертв і здобич.

Щоб довести картину реальності до межі ідеалу, слід зазначити, що ніщо не спонукає китайців піддаватися відцентровим силам. Культурне єднання здобуте ще кілька тисячоліть тому; його підтримує в неперервному стані місцева еліта, яка перебуває в контакті з основними культурними осередками; воно поглиблюється через повну відсутність будь-якої альтернативи. З цього випливають культурне просочування, яке межує з гомогенізацією, і за логічною допов-нюваністю реальність і свідомість максимальної неоднорідності щодо всього некитайського. Почуття китайської самобутності підноситься до найвищого рівня інтенсивності самим тим фактом, що її ознаки й зміст можна легко виразити, і цю можливість безкоштовно здобувають тривалі імперські єднання спільного культурного ареалу. У границях імперії люди поділяють культурні риси, які можна вирізнити й підсумувати, тоді як європейцеві важко було б пояснити, що саме визначає його як європейця, якщо довго й дуже серйозно не поміркувати над цим. Хай там як, але якби в когось у голові зароювалася дивна думка, яка сприймається як протиприродна в такому споконвічному й наповненому китайському світі, який автохтони мають ототожнювати з природою, про те, щоб повалити імперію й поділити її на незалежні політії, то йому важко було б точно сказати, на що можна було б оперти такий рух до незалежності. Історичних прикладів цьому небагато, оскільки політичне минуле було минулим громад і супергромад з непевним визначенням політій. Тільки на останній стадії Царств, що воюють (489-221 рр. до н.е.), окреслюються князівства, але вони не мають часу створити собі кожне окрему біографію. Розподілити китайський ареал на тривалу трансполітію можна було б за ознаками клімату, рельєфу та гідрографії та обмежити її приблизно вісімнадцятьма традиційними провінціями, але в них немає політичного минулого.

Підсумовуючи, можна зазначити, що імперія добре розмістилася в Китаї, їй мало хто загрожує ззовні, вона стихійно самоорганізується в цих межах, і її мало чи зовсім не заперечують як таку. Єдине слабке місцем — це сам центр, приречений рано чи пізно розкластися, позбавлений можливості реформуватися зсередини. Розклад стає неминучим через дурість правителів уже від третього покоління і через паралізуючі інтриги двору. Реформу проводити неможливо, бо довелося б починати з реформування самих реформаторів. Єдиним виходом є періодична зміна династії — кожні два чи три століття, згідно з емпіричними даними. Конфуціанська ідеологія точно відповідає фактичному становищу, і це допомагає розуміти силу її переконання і те, що вона протрималася (з урахуванням нетривалого буддійського впливу за династії Тан з початку VII ст. до 750 р.) упродовж двох з половиною тисяч років. Хороший імператор той, хто нічого не робить, бо старанно дотримуючись ритуалів, він забезпечує космічну й соціальну гармонію, з якої випливають мир, справедливість, процвітання, безпека. Відтак ані імператорові, ані апаратові не потрібно втручатися у справи людей. Вони йдуть своїм порядком, який, аби мати змогу стихійно встановлюватися, вимагає тільки того, щоб бути всередині загального укладу, забезпечуваного політикою, що відповідає власній раціональності. Мета політики полягає не стільки в тому, щоб робити, скільки в тому, щоб давати змогу робити.

Індійський варіант

Індійським морфологічним варіантом є система каст. Цей термін, прийнятий на Заході, має ту істотну ваду, що він відбиває дві реальності там, де в санскриті використовують два окремих терміни. Термін «варна», який можна перекласти як «колір» (без будь-якого расового забарвлення), для символічних цілей, щоб позначити певну класифікацію, означає чотири «стани» або «уклади», у тому розумінні, в якому у Франції колись говорили про стан дворян чи духовенства. «Брахмани» відповідають за священне. «Кшатрії» — фахівці з політичної влади та війни. «Вайшії» об’єднують хліборобів, тваринників, ремісників, торгівців. «Шудри» — це служники перших трьох станів. Наведена класифікація є індійською версією соціальної ієрархії, яка існує поруч із ієрократичними політичними режимами ще з племінної стадії і полягає в політико-ідеологічному обґрунтуванні соціальної стратифікації. Для ієрархії природно класифікувати за укладом достоїнства, і також нормально, що ідеологія походить від релігії, а паразитована релігія використовує спеціалістів священного, і ці знаходяться на верхніх щаблях наявних звань. Але в історії людства немає нічого однакового, і все по-своєму самобутнє. Особливістю індійської ієрархії є архаїчні риси, виражені в тому, з якою наполегливістю стани відокремлюються один від одного заборонами, що формулюються вказівками на чисте й нечисте і стосуються особливо всього, що належить до харчування. Така суворість трапляється в багатьох племінних суспільствах і громадах, де чітко ієрархізовані роди і підкреслюється ієратичний вимір влади. Цей стан зовсім не сумісний із системою, що прагне до абсолюту, де соціальна ієрархія повинна також бути функціональною і де ймовірна соціальна мобільність, оскільки апарат влади має забезпечувати низку функцій. Індійська архаїчність, ясна річ, не ознака культурної відсталості або, якщо можна так сказати, еволюційної некомпетентності, а вочевидь пов’язана зі становищем політики в традиційній Індії.

Другим санскритським словом є «джаті» Цаґі], що значить «вид, порода, ранг, шляхетство». Існує чотири «варни» і тисячі «джаті». «Джаті» — це морфологічна система, прийнята в Індії, єдине й ексклюзивне розв’язання, настільки самобутнє і незвичайне, що воно потребує уважного розгляду. Кожна людина входить до певної «джаті», за винятком невеличкої частини «відмовників», які наблизилися до найвищого звільнення — «мокши» [шокБа] і більше вже не відродяться — коренем є дієслово «народжуватися». «Джаті» визначається трьома основними рисами. Це — замкнена в усіх відношеннях група. У «джаті» народжуються, до неї не можна ввійти, і не можна з неї вийти: вона суто спадкова. Вона також суворо ендогамна: неможливо одружуватися за межами своєї «джаті»; не всі шлюби можливі в цих межах, адже вони регулюються, зокрема, правилами спорідненості між родами, які звуться «ґотра» ^оіга]. Замкненість доповнюється харчовими та іншими табу, які відділяють «джаті» одну від одної, забороняючи їхнім членам будь-які людські контакти, які не мають договірного чи офіційного характеру. Ще одна їхня риса виражена не так сильно. У принципі, кожна «джаті» спеціалізується на якомусь ремеслі. Але в аграрній економіці значна більшість людей обов’язково зайнята рільництвом. Професійної спеціалізації легше дотримуватися в ремісництві й у сфері послуг, зокрема, в послугах з «низьким» ритуальним значенням — перукар, праля, сміттяр, гробар...

І зрештою, «джаті» ієрархізовані. Усі вони розташовані одна стосовно іншої на шкалі, кожний щабель якої визначається критерієм чистоти й нечистоти. «Джаті» брахманів завжди знаходяться на вершині шкали, але можуть бути і є ієрархізованими між собою. Особливе становище брахманів у обох класифікаціях дозволяє провести сполучення між «джаті» і «варна» та створює ілюзію, буцімто вони з’єднані невідомим структурним зв’язком, тоді як вони — два незалежних явища, пов’язані суто історичною випадковістю. Ієрархія характеризується більш-менш суворим дотриманням табу та встановленням таких особливих правил, як шлюбний вік або можливість повторного одруження вдів, певної мірою близьких до брахманських правил. Вона виражається ступенем осквернення, який визначається в разі порушення табу: що вище знаходиться опоганений, то більше осквернення. Правила можуть бути ясними й точними, а їхнє застосування, як і в будь-якій іншій системі дії правил, делікатнішим. Воно може призводити до конфліктів із питань першості, які легко перероджуються в криваві сутички. Місце «джаті» на шкалі ніколи не встановлюється назавжди. Вони можуть спускатися, якщо доля змушує їх посісти місце, що вважається менш чистим. Вони можуть також підніматися, накопичуючи політичні та/або економічні переваги за необхідності впродовж кількох поколінь і підкоряючись тіснішим і суворішим прикметам вищих «джаті».

«Джаті» — це група, якщо брати це слово в прямому розумінні спільноти людей, здатної діяти як колективний дієвець. Аби домогтися такого обернення індивідуального на колективне, групі потрібна організація та інституції. У «джаті» є три органи. Загальні збори, в принципі, відкриті для всіх. Справи вирішуються щоденно так званим панчая-том [рапсауаЦ. За своєю етимологією це слово вказує на комітет із п’яти осіб, але цифра тут має радше символічне значення. У «джаті» є вождь — обраний або спадковий, який має почесний статус і є символом єдності. «Джаті» як група — це жива реальність. Її органи займаються всіма питаннями, що стосуються інтересів, репутації та прикмет «джаті». Вони накладають покарання на винних у порушенні правил у вигляді штрафів, очищувальних покаянь і тимчасового або остаточного виключення. Засудження громадською думкою та бойкот виглядають набагато дієвішими засобами тиску в тісному й замкненому середовищі, ніж ті, які можуть застосовувати спеціалізовані каральні органи.

Група організує індивідуальну енергію в колективному дієвці, щоб досягти мети через об’єднання засобів. Для досягнення якої мети утворюється «джаті»? Відповідь визначає характер проблем, якими мають перейматися її органи: метою «джаті» є «джаті» і система всіх «джаті», її мета морфологічна, а не політична, релігійна чи економічна. Однак після утворення групи для певної мети вона може змінити свою задачу відповідно до обставин і згідно з особистими розрахунками декотрих з її членів. «Джаті» може також повернутися обличчям до релігійних цілей, до політичних амбіцій або, як, приміром, за теперішніх часів, перетворитися на групу тиску на демократичному політичному ринку.

Оскільки вища мета «джаті» — її власне увічнення через збереження духу «джаті», ця система самоорганізована, са-мокоригована і самовідтворювана. Вона може функціонувати безкінечно без жодного зовнішнього втручання і незалежно від будь-якої політичної влади. Така здатність до повної морфологічної автономії не є привілеєм каст. Ми знаходимо її вже в племінній будові. «Джаті» і племена мають насправді спільні аспекти, але також і відрізняються в головному — ієрархізації. У племені теж вистачає стратифікації та ієрархізації, але вони торкаються і позначають сегменти в їхньому внутрішньому складі, а не стосовно їхніх взаємин один з одним. І навпаки, кожна «джаті» соціально однорідна і не санкціонує жодної нерівності, у неї є ідеал рівності, тоді як різні «джаті» суворо стратифіковані та ієрархізовані між собою. Така повна інверсія порівняно з ситуацією в племенах можлива тільки в єдиній політичній системі, здатній розташувати за рангом сегментовані групи населення в єдиній ієрархії. Отже, оригінальність прикладу Індії постає в усій своїй красі. Цей варіант передбачає наявність однорідного культурного ареалу та унітарної політичної системи, причому, спираючись на деякі культурні чинники з ідеологічною метою, він може цілковито обходитися без політичних границь. Просте й елегантне вирішення парадоксу та слушне розв’язання загадки про походження каст у Індії можуть полягати в тому, що ця система є імпровізованим морфологічним розв’язанням за допомогою різноманітних елементів проблеми тривалої нестійкості політій.

Досі ми розглядали «джаті» в статичному стані. Динамічна точка зору дає змогу просунутися в розумінні цих екзотичних реалій. «Джаті» зовсім не застиглі структури, а перебувають у вічному русі розщеплення та появи нового. Ця система може видаватися жорсткою й нерухомою, оскільки її структура та правила побудови відтворюються нескінченно через постійні зміни, які торкаються складу, рангу та занять «джаті». Розщеплення може відбуватися з різних причин. Найзвичніша — це міграція якоїсь частини на надто велику відстань, щоб можна було зберегти спільну організацію. Або ж якійсь частині економічно поталанило, і це підвищило її добробут. Значніші засоби використовуються, щоб піднятися в ієрархії, а це вимагає починати з того, щоб відрізнитися від тих, хто залишатиметься позаду. Розмноження діленням полегшується тим, що його здійснюють не окремі індивіди, а роди, і це надає йому від самого початку вираженого колективного характеру, попри те що, звичайно, ініціатива завжди й обов’язково індивідуальна. Можуть спостерігатися також відокремлення на релігійному ґрунті, які легко відбуваються в умовах індуїстського політеїзму, причому настільки легко, що будь-яка досить глибока незгода може знайти зручне ідеологічне вираження в різних позиціях. Деякі випадки відокремлення не просто відбивають незгоду, а вказують на невдоволення власне соціальним укладом. Навернення до ісламу, буддизму та християнства часто було наслідком протесту проти системи каст. Але ця система настільки міцна своєю морфологічною раціональністю, що такі спроби вийти з неї приводили зазвичай до створення нових «джаті», інтегрованих у систему! Ще одна, банальніша, причина розщеплення — нова професійна спеціалізація, набута якоюсь частиною. Може статися також, що потужну чи впливову особу в межах «джаті» піддають остракізмові. Таку особу зовсім не виштовхують в соціальне небуття, вона забирає з собою частину людей і утворює разом із ними нову «джаті». Нові «джаті» можуть виникати також не внаслідок розщеплення старих. До цього може вести тривале й добре життя в сусідстві. Або, скажімо, хтось авторитетний запроваджує нову звичку, яка здобуває достатньо прихильників, аби створити навколо цієї людини нову «джаті». У такий самий спосіб створюються секти.

Дві інші можливості мають відмінний характер і пов’язані зі здатністю асиміляції в систему. Зазвичай у цей спосіб індійська культура кінець кінцем поглинула загарбників: вони утворюють нові «джаті» й інтегруються в систему, яка терпить всі різноманітності, якщо вони відповідають основоположним правилам замкненості та ієрархізації. Племінні елементи, які постійно співіснували з мажоритарним індуїзмом на субконтиненті, можуть вирішити долучитися до панівної культури та перейти до індуїзму, при цьому вони трансформуються в «джаті». Тисячолітнє існування племен та їхня не менш постійна інтеграція в панівну культуру викликає думку й про рух у зворотному напрямку: перехід «джаті» або їхніх частин, які прагнуть вирватися з цієї системи, до племінної будови. Але таке скочування до варварства настільки огидне брахманам, що в пам’яті зберігається та фіксується тільки піднесення від племені до «джаті».

Визначення місцезнаходження «джаті» відкриває нові перспективи. В якому соціальному просторі вони не лише мисляться, а й проживаються? Просторове поширення може бути різним залежно від «варна» та місця певної «джаті» в ієрархії. «Джаті» брахманів переходять за межі царства, але жодна з них не має імперського поширення, щоб покривати весь ареал і ареали, які імперія може захопити. «Джаті» «кшатріїв» займають ареали, які входять до царств і громад. Усі інші «джаті» обмежені тісними межами громади з сотні сіл. Така обмеженість перспективи для величезної більшості населення, за винятком керівних «джаті», відбивається в дуже типовому способі суспільних відносин. Усі відносини, що зав’язуються всередині «джаті» і які стосуються шлюбів, звичаїв та організації, відбуваються переважно в межах громади. І навпаки, усі відносини між «джаті» встановлюються тільки в границях села і торкаються не цілих «джаті», а їхніх сегментів. Така оригінальна схема утворює місцеві стосунки — стосунки повсякденного життя та всього життя більшості — особливого типу. Кожний сегмент «джаті» має свою ідентичність і знаходить власну соціальну ідентичність за межами села. Кожний сегмент має лише периферійні та дотичні контакти з іншими сегментами, з якими він стикається щодня. З огляду на всі інші основні аграрні традиції, де село завжди становить сильну спільноту, результат приголомшує: в Індії немає сільської спільноти.

У границях села — уже сама схема якого, між іншим, відбиває відсутність спільноти через відсутність спільних будинків і через розташування окремими впорядкованими ділянками від центру, який обіймають панівні сегменти, до периферії, де знаходяться недоторкані, — стосунки між сегментами «джаті» регулюються системою «джаджмані» [^ш-апі]. Він прекрасно відображає дух усієї схеми й елегантно підкоряється всім її вимогам. Принцип базується на тому, що всі види робіт, потрібних для життя людини, що здійснюється у впорядкованому людському суспільстві, розподіляються між фахівцями, які втілюються через «джаті». Фахівці надають свої послуги сегментам «джаті» згідно зі спадковими стосунками. Кожна сім’я відповідно до своєї «джаті» має право на послуги сім’ї фахівців, яка належить до іншої «джаті», щодо всілякої спеціалізованої роботи. Послуги фахівців надають право на контрпослуги зазвичай у натуральному вигляді й не за кожний раз, а в певні періоди року — головно в сезон збирання врожаю — або в певних випадках — релігійне свято, весілля. Суми визначаються звичаєм, а не домовленістю на ринку, але звичай не може не відбивати більш-менш точно відносний дефіцит того чи того. Урешті-решт, товарообмін, що, як і будь-який обмін, стосується, в принципі, рівних речей, здійснюється між нерівними, оскільки вся система ієрархізована. У масштабі села ця нерівність виражається практично в розподілі населення на землевласників, які мають право на послуги, і фахівців, які обмінюють свої послуги на частку багатства, яке виробляють і контролюють перші.

Саме тут і проявляється жорстка стратифікація в своєму ідеологічному вбранні й у морфологічних схемах. Сільська еліта — це землевласники. Вони утворюють сегменти домінантних «джаті». Для них відношення між «джаті» та професійним фахом є чимось неясним або ненаявним. Усе населення поділено на залежні «джаті». Найчисленніші «джаті» ратаїв, які обробляють землю домінантних «джаті». Далі йдуть «джаті» власне професійних фахівців. Деякі з них почесні, починаючи з брахманів, які мають виключну монополію на відправу всіх релігійних обрядів. Жодна церемонія і жодний релігійний обряд не відбуваються на селі й для села як такого: вони торкаються тільки сімей і сегментів «джаті». Село в жодному разі не є аналогом європейської парафії. Інші професії — ганебні, бо позначені релігійною нечистотою. До цього класу належать розбирачі туш, кожум’яки, сміттярі, пралі, ті, хто займається кремацією мертвих. Усі професійні «джаті» — почесні чи ні — можуть також обробляти землю: або кожен неповний робочий день, або деякі на засадах повного робочого дня. Ця можливість лише відображає обмеження малопродуктивної аграрної економіки, де праця разом із землею — основний виробничий чинник.

Ми повернулися до загального потрійного поділу соціальної стратифікації на еліту, народ і набрід. Цей поділ виявився з такою очевидністю і з такою вагою, що він перевернув догори ногами соціальну ієрархію. Розподіл населення на чотири «варни» має, очевидно, історичне підтвердження, але головно книжну реальність. Так, брахманські трактати про «дхарму» ЩЬагта], про законний порядок речей, починаючи з найвідомішого — «Трактату про Ману», описують добре впорядковане суспільство. Реальність уже багато віків більше йде в бік стратифікації, вирізняючи три класи: брахманів, «шудрів» і недоторканих, яких уважають такими, що знаходяться ззовні системи та соціального укладу, що цілковито відповідає загальному визначенню наброду, так само як «шудри» завдяки розмаїттю їхніх занять відповідають народові. Брахмани — єдині, хто найкраще зберегли своє первісне визначення як фахівці священного. І хоча в них більше соціальних шансів, ніж у інших, посісти місце серед еліти, вони не мають монополії на елітне становище, відкрите для більш широкого соціального змагання.

Система «джаті» має відчутні наслідки для соціальної мобілізації, а вона виглядає такою ж самою самобутньою та особливою, як і сама система. Конфлікт може виникнути між двома «джаті», але не між двома сегментами «джаті», бо «джаті» має організацію, якої немає в сегмента. У результаті майже або зовсім не буває соціальних конфліктів на селі, і народ рільників можна гнобити майже або зовсім безкарно. Це гноблення може бути тим глибшим тому, що перша ланка ланцюга тих, хто живе з праці рільників, знаходиться в самому селі, — це домінантні сегменти землевласників. Оскільки вони мешкають на місці, то можуть жорстко контролювати працю, продукцію та частку, яка їм належить, на відміну від ситуації в Європі, де збирач податків знаходиться за межами сільської громади та може захищатися, приховуючи вироблене. Ця перша ланка ланцюга має й сама зобов’язання щодо вищої ланки, яка теж повинна ділитися частиною виручки, і т.д. Здійснюється каскад дільби, починаючи з села і закінчуючи імператором, якщо він є. Стрижка народу тотальна, але в Індії вона досягла крайньої радикальності через відсутність сільської спільноти та присутність стригалів на місці. Чорні злидні індійського народу — це його давній стан, нічим не пов’язаний з природою, людьми, з релігією, а тільки з морфологією. Конфлікти можуть також вибухати між громадами і між царствами, але їх провокують, проводять і здійснюють домінантними «джаті» кожної політії. Народу це майже або зовсім не стосується. Відсутність сільської спільноти виключає мобілізацію села і мобілізацію по спіралі інших сіл: історична хроніка не залишила жодної згадки про селянські війни. Народні шари сегментовано в «джаті», кожна з яких замкнена на самій собі. Індійське суспільство було найбільш чуже будь-якій «класовій свідомості» і ще більше далеке від будь-якої «класової боротьби». Домінантна «джаті» на селі й у громаді немає нічого спільного з укоріненою й міцною аристократією. Це група, яка об’єднала засоби для успішного завоювання тимчасової владної позиції та яка змінюється під час перерозподілу економічних і політичних можливостей. Її укорінення неглибоке, і це перешкоджає утворенню зв’язків клієнтарності й вірності між елітою й народом.

В Індії, як і всюди, почуття упослідження, сподівання, розчарування, протести обов’язково виникали з огляду на людську природу та умови людського існування, переведені в це культурне середовище. Як усе це могло виражатися? Очевидно, мали існувати два основних способи. Один із них був знайдений у релігійному укладі й виявлявся в нескінченному народженні незліченних сект. Другий проявлявся у брутальному й різкому спалахові між групами равноцінного значення, між «джаті» або групами «джаті». Цей спосіб відповідав розрядці соціальної енергії, яка могла сягати дуже великого насильства, але була мало здатна змінити будь-що, оскільки в учасників не було потрібних можливостей. Такі розрядки сприяли радше безкінечному відтворенню одного й того самого, даючи змогу людям висловлювати своє почуття упослідження. Історію на індійському субконтиненті творила не соціальна боротьба.

Індійський варіант указує на дуже визначний приклад докорінного роз’єднання між морфологією та політією. З одного боку, індійське суспільство здатне вічно відтворюватися, стихійно всотувати всі зміни, належним чином забезпечувати всі соціальні функції, безкінечно зберігати свою зв’язність і єдність, жодного разу не вдаючись до створення політії чи спеціалізованих політичних органів. З іншого боку, такі політії й органи таки існують, але перші з них весь час змінюються та підпадають під вплив конвективного руху з різною довжиною хвилі, а другі невпинно міняють своїх керівників з огляду на інвазії та ресурси, які можуть мобілізувати ті чи ті. Цей конвективний рух і чергування відбуваються в майже сталих межах, які вміщують у себе весь субконтинент як одиницю з чотирма рівнями. Найлока-льніший і найстабільніший за своїм визначенням рівень — це громада, яка виглядає цеглиною в індійському домі та середовищем, де функціонують більшість «джаті». Вище — менш стабільні князівства сперечаються між собою за контроль над громадами. Те чи те князівство завойовує та утворює на певний час царство. І нарешті, у рідкісних випадках певне царство чи завойовник домагається об’єднання всього ареалу в імперії. Історія донесла до нас чотири приклади імперіалізації — всі ефемерні — або п’ять, якщо включити англійську колонізацію.