Розділ «II. Традиційні історії»

В Індії гори розташовані на околицях, а мусонний клімат разом із можливостями зрошення за допомогою щільної мережі штучних водойм дозволяє селянам займати весь континент. У результаті цього племінні елементи розсіюються всюди та переходять до осілого способу життя. Власне, індійські племена утворюють систему з кастами. Касти можуть легко інтегрувати в себе племена, визначаючи їх теж як касти та змушуючи дотримуватися певних звичаїв. Цілком імовірний також рух у зворотному напрямку — від касти до племені, навіть попри те, що таке повернення до «варварства», ба більше, до «дикості», брахмани не зафіксували. Кастовий уклад затримує достатньо елементів племінної будови, щоб полегшити перехід від одного стану до іншого в обох напрямках. Таке балансування означає, що племена в Індії не є чинником, який порушує спокій, і навіть не є політичним чинником, що вказує на максимальний розрив між політичним і морфологічним. Єдина тріщина в цьому моноліті знаходиться на північному заході, за Індом і в пустельних зонах з обох боків його пониззя. Рельєф місцевості та клімат сприяли збереженню племінних зон, які опираються політичній владі та індійській цивілізації. Власне, ці райони незгоди є східною сходинкою Передньої Азії і відповідають, якщо вже продовжувати цю геологічну метафору, зоні насування одного ареалу на інший. Саме нею впродовж тисячоліть проходили загарбники та завойовники Індії.

У Передній Азії географічні умови винятково сприятливі для укорінення наведеної схеми й для забезпечення зразковості пари, яку утворюють плем’я та імперія. Будова базується на містах, які контролює альянс політичної влади, релігійної верхівки та торгового багатства та які своєю чергою контролюють село та селян. У таких межах імперія — це зведення міст у мережу силою одного з них або ж силою загарбника. Всюди існують гірські райони й незрошувані випасні зони. У результаті впродовж п’яти тисяч років маємо неспокійне співіснування більш-менш потужних, великих і стійких осередків імперіалізації та племінних зон, які мешкають у стані відносно глибокої, різкої та руйнівної незгоди з імперією. Таке становище і такий подвійний характер існування зустрічаються по всьому ареалу — від Атлантики до Інду та від Центральної Азії до Індійського океану, за помітним винятком Єгипту, де надзвичайно посушливий клімат — за межами долини Нілу — не дав розміститися навіть племенам.

Рим відзначився і тут. На африканському й азійському ареалах він вступає в боротьбу з моделлю Передньої Азії та розв’язує проблеми так само погано, як його попередники й наступники. На європейському ареалі домінують рівнини, плато та середні гори, а помірний клімат усюди сприяє хліборобству й осілому способові життя. Ці умови найгірші для племен і їхньої оборонної стратегії. Навести як приклад можна хіба що кантабрійців, на підкорення яких римлянам довелося витратити роки після того, як Август в 25-27 рр. до н.е. узяв командування військами на себе, і балканські племена в зоні контакту з азійським ареалом. Між Роною і Дунаєм отаборилися, безперечно, германські племена. Становище нагадує Китай, хоча й з помітною різницею. Германці разом з кельтами, іллірійцями, греками, латинами, італіками, скандинавами, слов’янами, балтійськими народностями належать до індоєвропейської гілки. Усі вони належать також до одного й того самого світу, який лише недавно, в Іст. до н.е., навпіл розситили римські завоювання. Цей розділ реальний, але він не завадив контактам, обмінові й навіть взаємопроникненню між романізованим і германським світом. Основним наслідком зникнення Римської імперії стане інтенсифікація взаємопроникнення та закріплення зв’язків між цими «родичами». Різниця в становищі з Китаєм відчутна, адже в Європі немає такого постійного протистояння між двома відмінними людськими масами.

Можна також подивитися на стосунки між племенами та культурними ареалами з дещо більшої висоти й загальнішим поглядом, розглянувши Центральну Азію та її відносини з рештою Євразії. Від Південної Русі й навіть від угорської пушти[7] аж до Тихого океану простяглася величезна степова зона на південь від тайги. Холодний узимку та спекотний улітку клімат не сприяє рільництву тим більше, що можливості зрошення обмежені через домінантний напрямок річок на північ. Усю цю зону займають кочові та скотарські народності. Археологія й лінгвістика дозволяють виявити їх на відтинку в п’ять тисяч років і вирізнити етнічні риси — від індоєвропейців на крайньому заході до тюрко-монголів на крайньому сході. Ці племена мають однакову соціальну структуру, за якою окремі індивіди, роди та племена діляться на аристократію, простий люд, пов’язаний з нею зв’язками клієнта, та на рабів, якими володіють у першу чергу аристократи і які потрапили до такого стану через несплачені борги або через воєнні лиха.

Від часу одомашнення коня степові племена стають небезпечними воїнами для чотирьох культурних ареалів, на кордонах яких довжиною понад десять тисяч кілометрів вони мешкають. Одомашнення коня здійснили кочові скотарські племена, які починали з того, що впрягали його у візки, щоб полегшити собі пересування. Велика зміна відбувається близько 1500 р. до н.е., коли на коня сідають озброєні вершники. Поєднання воєнної техніки вершника з морфологічною технікою племінних коаліцій дає змогу мобілізувати потужне комонне військо та спрямовувати його через степовий коридор Центральної Азії. Час від часу ці вершники знімаються з місця і можуть викликати величезні пертурбації в Євразії. Найпомітнішими подіями можна вважати експансію індоєвропейців з середини III ст. в Європу, Малу Азію, Єгипет, Месопотамію, Іран, а звідти в Індію; напади гунів з кінця І тисячоліття до н.е. до першої половини І тисячоліття н.е.; навалу монголів у ХІІ-ХІІІ ст., завоювання турків кількома хвилями з ХІ ст. — османи почали свої завоювання з балканської Європи близько 1300 р. Кочовий племінний спосіб життя протягом тисячоліть зробив їх не-контрольованими. Доведеться чекати появи нової воєнної техніки — гармат і артилерії, щоб покласти край їхнім міграціям і навалам і щоб Центральна Азія стала російським і китайським Туркестаном.

Відносини між племенами та імперіями мають також і менш войовничий і воєнний характер, якщо підкреслити їхню взаємодоповнюваність і взаємні вигоди для обох сторін. У звичайний час стосунки можуть бути взаємно вигідними, але така співпраця не стійка й може повернути на гірше будь-якої миті. Локальні торгові обміни між кочовиками й осілим населенням мають плідний характер для тих і тих, адже кожна сторона спеціалізується на тому, що може зацікавити іншу. Така взаємодоповнюваність не перешкоджає, проте, тому, щоб кочовики перетворювалися на грабіжників. Суходільну торгівлю на великі й дуже великі відстані можуть провадити кочовики (якщо вони не беруть на себе захист караванів), що не заважає їм також вести спосіб життя розбійників чи бандитів з великого шляху. Племінні елементи можуть включатися до імперського апарату починаючи з військового, оскільки вони здатні бути прекрасними воїнами й у них є та політична перевага, що вони не мають жодного соціального коріння в населенні імперії: вони, отож, сприяють примноженню воєнних державних переворотів та їхньому успіхові або ж підтримують палацові революції.

Під час заворушень, коли імперія стає більш крихкою, слабкішою, близькою до розпаду, стосунки з боку племен стають агресивними. Вони намагаються захопити частки імперії або й усю імперію, замінивши ослаблу династію но-вою. У Китаї монголи привели династію Юань, що правила в 1280-1367 рр., а маньчжури — династію Цинь, яка протрималася з 1644-го до 1911 р. В Індії вони з’являлися як завойовники перевалами Гіндукушу. В Європі германці слугували римлянам у організації захисту кордонів і в армії взагалі. Ця армія неодноразово підносила одного зі своїх воєначальників на вищий щабель влади і проголошувала його імператором. Але з найцікавішою ситуацією — не стільки з точки зору загальної історії, скільки з точки зору історії культурного ареалу — ми стикаємося в Передній Азії. Умови, що там склалися, сприяли утворенню циклу династій і політій, який чудово зрозумів і проаналізував Ібн Хальдун, причому цикл цей був далеко не мусульманським за своєю суттю, оскільки передував ісламу на декілька тисячоліть. Цикл ґрунтується на чергуванні завоювання політії племінними елементами, встановлення міцної й дієвої династії, її неминучого розкладу через поєднання влади та розм’якшувального впливу міста й цивілізації, усе більшої безгосподарності політичної влади, аж до появи нових племінних елементів, що несуть у собі нові якості, та повторного початку циклу.

Розділ IV. Ієрократії

Розглядаючи попередні етапи історії людства, ми стверджували, що за епохи палеоліту природним режимом людства в його природній історії була демократія, а інші можливі режими виходили на арену один за одним мірою просування неоліту, який надавав умови для їхнього встановлення. Ми визначили кінцем цього політичного розвитку імперію та ієрократичний режим у його абсолютному вираженні. Цікаво докладніше дослідити гіпотезу, за якою природним режимом імперій є ієрократія, а також перевірити, чи вона дозволяє зрозуміти та пояснити визначні риси імперського політичного ладу.

Природний режим імперії

Недостатньо констатувати, що історичними імперіями керували режими, керманичі яких мали священний статус і посідали щодо влади монопольне становище. Потрібно ще й спробувати показати, чому було саме так, інакше неможливо буде з певністю вирізняти те, що в історії людства належить до випадкового, і те, що треба відносити до необхідного. Аби довести, що абсолютна ієрократія — це природний режим імперій, можливі два шляхи. Позитивний шлях полягає в доведенні виняткової доцільності варіанта, зафіксованого в емпіричний спосіб: абсолютна ієрократія прекрасно розв’язує політичні проблеми, які ставить імперія. Негативний показує, що всі інші можливі режими погано або зовсім не розв’язують проблем, що постають.

Безглуздою може видатися гіпотеза демократичної імперії, оскільки імперія є результатом послідовних завоювань аж до включення до єдиної політії цілого культурного ареалу. Щодо демократії, то вона базується щонайменше на бажанні жити разом, а це навряд чи може суміщатися з нав’язаним ззовні та пережитим завоюванням. Проте всі утворення, що вийшли з неолітизації, є прямими або непрямими продуктами воєнних подій, які виникали всередині транс-політійних систем. Під цим кутом зору імперія — це лише нормальне завершення нормальної політизації, і стосовно демократичного досвіду це демонструє її ні в гіршому, ні в кращому за будь-яку іншу політію вигляді. Історія дозволяє наводити приклади політій, завойованих силою, які врешті-решт побудували для себе демократичні режими. Це стосується всіх політій Європи, починаючи з Франції, яка стала результатом упертих вікових завоювань постійної в своїх починаннях династії.

Чому імперія має бути несумісною з олігархічним режимом, в якому джерела влади, що делегується фахівцям, — це багаті як такі? Цей режим так добре підходить для полісів, що всі вони — як сільські, так і суто міські — стихійно встановлюють його для себе. Ця стихійність випливає з розрахунку, за яким еліті вигідно займатися спільними справами і вона має для цього можливості, а народ таких можливостей не має і йому вигідно покласти ці справи на багатих за умови, що він, народ, справлятиме на них постійний тиск і змушуватиме до розсудливо ефективного керування. Ця умова забезпечується в малесенькому універсумі полісу, де витрати на об’єднання майже нульові. Безперечно, олігархічний поліс може завоювати імперію, як це робили Афіни, Рим і Венеція. Однак або ця імперія складається з якихось часток і шматків і схожа радше на строкатий альянс, де домінує якийсь один полюс, а не на політію як таку на кшталт Афін чи Венеції, або ж імперські потреби призводять до зміни режиму, як у Римі.

Аристократичний режим, де джерела влади — представники певних родів чи сімей, має демократичний варіант, який подеколи спостерігається в племенах і полісах, і варіант ієрократичний, пристосований до громад і царств. Але він є протилежним імперії, для якої одна з головних проблем — стримування відцентрових сил, які її підривають. Аристократи, які за визначенням посідають позиції влади, авторитету й багатства, незалежні від центрального владного апарату, — постійна загроза для єдності імперії. Тож, імперія повинна їх усунути чи приборкати, щоб ліквідувати їхню самостійну владну позицію.

Союз імперії та автократії видається більш слушним і плідним. Насправді ж його легше зробити недієздатним. Автократія існує в чотирьох основних варіантах. Деспотизм — у точному грецькому сенсі цього поняття — означає правління автократа, який порядкує політією як своєю приватною власністю. І він то краще керуватиме нею, що більше у цьому зацікавлений. Деспотизм радше історична дивина, переконливі приклади якої навести важко і яка в будь-якому разі вимагає, щоб відповідна політія була достатньо малою, аби нею можна було й справді керувати як приватними володіннями.

За ідеократії до влади приводять ідеологію з утопічними претензіями, яка всіма способами прагне, щоб дійсність збігалася з мріями дієвців при владі. Зазвичай ідеократія — це модерний і пов’язаний з модернізацією режим, хоча і в домодерному періоді історії можна виявити ідеократичні прояви. Спроба Аменхотепа IV Ехнатона (1365-1353 до н.е.) силою запровадити нову релігію дуже на це схожа, так само як і спроба першого китайського імператора, який пройшов імперією вогнем і мечем, триматися вчення школи легістів, або ще спроба китайського узурпатора-егалітариста Ван Мана, який прийшов до влади в період між ранніми й пізніми Ханями (9-23), чи навіть спроба імператорів-іконоборців у Візантії в 717-775 рр. і 813-842 рр. Але все це лише спроби та туманні плани.

Тиранічний варіант автократії, коли, за грецьким визначенням, певний дієвець захоплює владу й використовує її для задоволення власних пристрастей, хоч якими вони були, протиприродний і в жодному контексті не може трансформуватися в сталий і міцний режим. Це — завжди можливе відхилення, здатність якого завдавати шкоди може бути дуже високою, але час якого завжди лічений.

Залишається авторитарний режим, за якого певна меншість захоплює владу в силовий спосіб і монопольно користується нею, хоча й не претендує на надання політії сильної ідеології та не втручається в інтереси й життя людей. Оскільки ця меншість здебільшого складається з військових, через те що вони мають найбільші можливості для успішного проведення переворотів, цей режим мав би пасувати імперії, адже вона базується на війні та завоюваннях. Але це не так. Якби влада спиралася виключно на силу, то це спонукало б до повторюваних воєнних заколотів. Цей варіант режиму може виникати за особливих обставин, як-от здійснений у Римській імперії, але його не обирають свідомо або з якихось позитивних причин. Володар імперської влади, знаючи з власного досвіду, що влада здобувається і зберігається силою, явно зацікавлений у тому, щоб ніхто інший більше не вдавався до таких дій, і закріплює свою владу на таких засадах, які запобігали б небажаним обставинам.

Зважаючи на те, що інші режими не придатні, доводиться вдаватися до ієрократичного ладу, але це робиться не за браком інших можливостей, а тому що абсолютний варіант ієрократії надає дуже задовільне рішення. Священний характер влади забезпечує масу покірних, які підкоряються з безсилля, вагомими причинами гнути спину, тішачи себе ілюзією — або вдаючи втіху, — буцімто вони підкоряються не володареві й страхові, який вселяє володар, а певному доброчесному принципові та його доброчинному втілювачу. Свя-щенність вигідна також і тим, хто панує, бо вона зменшує вартість влади, оскільки підданих не примушено до покори однозначним вибором між бунтом і покірністю. Вимір «кратія» надає цьому режимові незначну перевагу не тільки щодо монополії на владу, але й щодо її найвищої концентрації, і ця перевага максимізує його шанси на завершення своїх завоювань, на стримування своїх зовнішніх ворогів і на запобігання бунтам і внутрішнім розколам. Зрештою, абсолютний характер режиму забезпечує йому ліквідацію будь-яких проявів контрвлади, здатних обмежувати й контролювати його владу, і це разом із перевагами незаперечува-ного становища має давати змогу мобілізувати якнайбільше засобів для реалізації імперських планів і мінімізувати вартість збереження влади.

Абсолютний ієрократичний режим найбільше пасує імперії, і саме до цього режиму стихійно прагне імперія, якщо він ще не встановлений внаслідок політичних процесів, які передували імперіалізації. Цей режим, звичайно, не демократичний, але він і не автократичний. Якщо автократію можна вважати протилежним полюсом демократії, то ієрок-ратія не є протилежним полюсом жодного політичного режиму. Абсолютний характер ієрократії схиляє її до автократії, але її священний характер має стримувати її від надто сильного нахилу в цей бік, оскільки жодним священним принципом не можна обґрунтувати опору влади на насильство та страх.