Розділ «І. Природна історія»

Щодо правильного життя, то умов своєї актуалізації очікують кілька можливостей. Від стихійного етичного стилю до свідомих стилів — умова переходу вимагає появи дієвців, які справді могли б обирати між кількома стилями життя та які замислювалися б над тим, як зробити своє життя задовільним: цьому сприяють соціальна стратифікація та закріплення рефлексивної розсудливості. Втрата наївності мусить позначитися на вторинних вигодах правильного життя. Можна спрогнозувати примноження болю, страждань, нещасть і зменшення насолоди, радощів і щастя. Не буде надто сміливим прогнозувати й певне пом’якшення цього зменшення. Насолоди спадають найменше, адже повсякденне життя обов’язково їх містить, а людська винахідливість може вдаватися до різноманітних підбадьорювань і веселого реагування, попри зниження віддачі цих способів. Щастя створюється поєднанням відповідного психічного настрою та обставин. Воно завжди залишається доступним для більшості, але може бути зіпсоване відмінністю соціальних умов і можливістю робити порівняння, після яких важче буде задовольнятися тим, що ти маєш. Радощі є чудовою жертвою для такої схеми розвитку. Вони приречені на згасання, хіба що людина наважиться усамітнитися від світу та працювати задля відтворення умов появи радості. Усамітнення було невідоме на стадії палеоліту і вочевидь з’явилося в історії людства на пізнішому етапі.

Картина природної історії людського виду може виглядати достатньо точною й злагодженою, щоб прислужитися меті, яку ми для неї сформулювали: визначити вихідну точку історичного процесу людини так, аби стало можливим зрозуміти й пояснити шлях, що привів її до нинішнього проміжного етапу. У цій картині є дещо ідилічне, і вона може здаватися ретроспективною ідеологічною побудовою, одержаною за допомогою переставляння знаків того, про що ми шкодуємо в теперішньому світі. Ясна річ, ця картина може бути неправильною, і якщо хтось компетентніший зобразить її правильніше, то йому не дорікатимуть за ідеологічне відхилення. Аналіз робили під кутом зору проблем та їхніх розв’язань. Ці умови можна завжди перевірити. Ми могли помилятися, стверджуючи, що проблеми людей справді знаходять в умовах палеоліту стихійно природні розв’язання і відповідно проблеми виживання та призначення розв’язуються належним чином. Якщо помилка таки є, то її можна перевірити та виправити в напрямку істини, тоді як ідеологічний чинник змінити не можна. Навпаки, темна і зловісна картина, намальована в XIX ст., вочевидь ідеологічна. Вона випливає безпосередньо з прогресистської та еволюціоністської позиції, за якою в людській пригоді бачиться поступове виникнення Цивілізації поза межами Дикунства та Варварства. Ця ідеологічна точка зору змушує відсувати витоки на лінії еволюції то раніше, що пізніше ставиться сучасність.

Власне, ідилічну картину можна й слід малювати для всіх видів, які мешкають у своєму природному середовищі. Це — не ідилія, а сприйняття адаптації видів і твердження, що всі вони нормально розв’язують свої проблеми виживання. Це твердження перестане бути тавтологічним, а адаптація — поняттям без змісту, тільки якщо натураліст зможе «інвентаризувати» проблеми та розв’язання, які складають їхню суть, дослідити їхній генезис, їхнє створення, їхню дієвість і т.д. Ми спробували зробити це для одного виду живого світу серед усіх інших, інтегрованих у складну систему природи. Картина не ідилічна сама по собі й іще менш ідилічна для них, але вона може стати такою для нас, адже ми маємо точки порівняння та можемо впасти в ностальгію за палеолітом.

Унікальність людського виду в живій природі ставить вирішальніше й розсудливіше питання. Поза сумнівом, один і той самий вид виробив палеоліт і найекстремальнішу сучасність, тоді як усі решта замкнені в безконечному відтворенні того самого, принаймні в масштабі часу, взятому для світу людини: в часі еволюції живого немає нічого застиглого й повторюваного, усе рухається і змінюється. Якщо поставити перед живим взагалі та перед видами окремо метафізичне запитання «навіщо?», ми отримаємо два зовсім різні класи відповідей. Одні починатимуться з «тому що» і пояснюватимуть, чому існує жива природа та її представники і чому вони саме такі, як ми їх бачимо. Це — відповіді науки й наук про живу природу, в тому числі й про людський вид. Інші починатимуться з «для того» або «з метою» і зазначають, для чого сутності існують такими, як вони є. Єдина загальна можлива відповідь на це запитання про ціль полягає в тому, що живе й живі — але вона так само стосується і фізичного царства — існують для того, щоб актуалізувати якнайбільше можливих імовірностей живого: мета метелика — випробувати всі способи бути метеликом, оскільки таке випробування веде до пояснення живого.

Якщо застосувати цю відповідь до людського виду, то ми дійдемо небайдужого висновку. Ця відповідь дає призначенням виду випробувати всі можливі види гуманізації, а кожному з його представників — випробувати найзавершенішу гуманізацію в межах цього досвіду. Проте цей вид і його представники наділені здатністю мислити. До гуманізації включена здатність відбивати в людській свідомості всі види фізичної та живої актуалізації. До різновидів призначення людини входить обернення «в-собі» на «для-себе». Цей обов’язок людського стану може слугувати двом вищим цілям. Або таке обернення є для себе самого своєю метою та своєю винагородою, а найвищим призначенням людини стає захоплене споглядання величі реальності — величі, завжди таємничої, бо пояснення ніколи не знає кінця. Або ж реальність поклала на людство завдання віддавати шану Творцеві за велич його Творіння. Якщо ці умоглядні побудови мають якусь цінність, то адаптація періоду палеоліту відвертала людство від його власного призначення, заважаючи йому сконцентруватися на дослідженні поля можливостей, відкритого для його пошуків, так само як Одисей зрадив своїй долі та своєму призначенню, залишившись у полоні зачарованої ідилії, яку йому навіяла Каліпсо.

Якщо треба ідентифікувати ідилію й адаптацію, то незручне запитання адресуватиметься вже не філософу, а історику й соціологу. Чому людство покинуло цей свій стан, який був задовільним з усіх боків, крім його найвищого призначення? Таку недостатність не могли усвідомити ці люди, адже їхній горизонт розуміння виключав проекції на майбутнє. З іншого боку, призначення виду може бути прийняте тільки незначною меншістю. Величезна більшість цим абсолютно не цікавиться і дає себе тягнути чи штовхати зовсім іншими засобами. Призначення людини не є чимось «дивним, що притягує», що витягло б людство з його природної історії всупереч йому самому. Єдиний вихід у тому, щоб знайти в самому цьому світі, який має зникнути, незважаючи на свою досконалість, один чи два розриви, здатні розвиватися аж до його руйнування.

Досконалість адаптації була зруйнована, але це руйнування живило ностальгію за палеолітом. Міф про земний рай — це пряме вираження цього та нагадування про втрачену реальність. Дуже малоймовірно, щоб спогади могли передаватися через тисячоліття. Більш слушним було б уважати, що картина була реконструйована через обертання навпаки нинішніх прикрих ситуацій. Таке обертання змусило мобілізувати певну розумову схему — схему «випадання за межі», що дуже широко використовують у міфах, ідеологіях і утопіях. Схемам притаманне те, що вони самі по собі не істинні й не хибні, а стають такими залежно від їхнього застосування. Нам доведеться випробувати один із най-делікатніших видів застосування, прагнучи пояснити вихід людства з його природної історії та його випадіння в традиційну історію.

Розділ II. Неолітичне перетворення

Неолітичне перетворення забезпечує перехід від природної історії виду до його культурної історії. Природна історія стосується первісних і природних способів прояву людини як такої в різних укладах людської діяльності. Культурна історія — це різні способи прояву людини, розвинені на великих культурних ареалах Китаю, Індії, Близького Сходу, Європи та Центральної Америки. Зазначений перехід ставить запитання: як і чому людство перейшло від першої стадії до другої? Щодо першого запитання, то раціональний підхід вимагає визначити кінцеву точку, великі культурні ареали, які можуть «імперіалізуватися» та показати, як до них дійшли культурно диференційовані частки людства. У кінцевій точці центри ваги планети визначаються трьома основоположними рисами:

— кожний ареал охоплює простір десь у п’ять мільйонів квадратних кілометрів із десятками чи сотнями мільйонів людей на ньому;

— ці простори й кількості входять до імперської політії або до спільної трансполітії;

— кожна політія чи трансполітія лежить у спільній цивілізації, часовий діапазон якої становить близько п’яти тисяч років.

Якщо дотримуватися загальних аспектів, що діють для окремого виду й ігнорувати деталі регіонального розвитку, можна відповісти на запитання «як?», виходячи з еволюційних розв’язань, висвітлених у попередньому розділі, та показавши, як початок таких змін логічно веде до констатованого завершення: існування ойкумен, що можуть імперіалі-зуватися.

Запитання «чому?» набагато тонше. Потрібно знайти пояснення, яке ніколи не відхиляється від історичності людства, від її пояснюваної випадковості, і водночас ураховує відсутність будь-яких причин — позитивних чи негативних — для виходу з палеоліту, адаптивний характер якого підкреслювався вище. Ці дві умови задовольняє гіпотеза, за якою трапилися одна чи декілька зовнішніх для палеоліту подій, і ці події привели до нової ситуації, позначеної позитивними або негативними рисами. Відтак одразу формується проста, зв’язна і, можливо, плідна проблематика, що складається з чотирьох основних моментів. Необхідно встановити межу, під час перетинання якої відкриваються нові можливості та нові варіанти актуалізації. Перетинання межі — це відкриття поля можливостей, безпосередньо доступних дієвцям, яке дозволяло уникати всіляких гіпотез про порушення становища людським чинником. Другим моментом є чинник тяжіння, що визначається як точка логічного завершення, який можна встановити в кінцевій ситуації та який може привести до неї шляхом проб, невдач і відбору. Кожний чинник тяжіння має бути таким, щоб його можна було ділити на невизначене число субчинників тяжіння так, аби передбачити ймовірність проміжних етапів, кожен з яких позначається локальним завершенням. Такі жорсткі умови потрібні, щоб пояснити варіанти розвитку та ситуації, які не призвели до ареалів, що можуть імперіалізуватися, і щоб мати змогу встановити ситуації, які відхиляються від нормального напрямку розвитку й багаті на можливі похідні. Третім є момент дієвців, яких потрібно спонукати до дій, до пізнання та до роботи в напрямку, який сприяв би притягальності чинника тяжіння з причин, які можуть бути негативними (якщо вони не роблять нічого або не рухаються в напрямку до чинника тяжіння, їм це дорого обходиться) чи позитивними (правильний напрямок забезпечує їм вигоду). Четвертий і останній момент — це умови можливості, які дозволяють дієвцям виробляти стратегію і навіть уникати витрат чи отримувати прибуток. Особливістю таких умов є те, що їх не створюють дієвці за бажанням, бо інакше вони б завжди були наявні. Вони повинні поставати перед дієвцями як обмеження.

Залишається виділити предмети, до яких застосовується ця проблематика. Критерій відбору задається кінцевою точкою — ареалами імперіалізації. Мільйони квадратних кілометрів, населені десятками й сотнями мільйонів людей, стосуються перш за все економічного укладу. Кожний ареал об’єднаний в політію або в трансполітію, і це вже предмет укладу політичного, хоча торкається також і морфологічного укладу, щоб можна було розглядати ці гігантські масиви вкупі. Кожний ареал збігається з цивілізацією, яка належить у першу чергу до релігійного та етичного укладів. В історичному матеріалі, який відкладався тисячоліттями й примножувався дедалі ширшими документальними даними, потрібно виявити досить багаті й складні явища, щоб можна було сподіватися вивести з їхнього аналізу відповіді на запитання: як і чому відбувалися політичні, економічні, морфологічні, релігійні, етичні зрушення, які привели людство за п’ять чи сім тисяч років від природної до традиційної історії? Ми виокремили шість нових явищ, які дають змогу торкнутися всіх потрібних моментів і обіцяють відповісти на поставлене запитання. Це харчове виробництво, перехід від племені до імперії, ієрократизація, війна, соціальна стратифікація, релігійний чинник.

Харчове виробництво

Перехід від збиральництва і полювання до виробництва продуктів харчування — це найвизначніше явище, яке притягає найбільшу увагу. Цей перехід докорінно змінює способи життя. На початковому етапі люди живуть з відсотків капіталу, який безкоштовно надає їм природа. У кінцевій точці їхнє існування ґрунтується на свідомому поєднанні виробничих чинників, двома головними з яких є праця й земля. Перший чинник означає, що людство перейшло від стану суспільства дозвілля до такого стану, де для значної більшості довгі години виснажливої й нудної праці протягом усього життя становлять єдиний спосіб не вмерти з голоду. Другий чинник перетворює землю на економічну цінність, яку можна не тільки передавати, а й головно накопичувати й завойовувати.

Новою економічною формулою, яка панує на великих ареалах, стає рільництво. З економічної точки зору формула тваринництва залишається маргінальною та застосовується в периферійних районах, де посушливий клімат створює несприятливі умови для рослинництва. Це означає, що випасна економіка посідає також вторинне місце й у хронологічному плані: суспільства тваринників, історична вага яких з воєнної точки зору може бути великою, йдуть після аграрних. Майже дивацькою системою є рибальство. Рільництво на великих ареалах характеризується як спільними рисами, так і відмінностями. Кожна така економіка спеціалізується на дуже малій кількості рослин, які становлять основу харчування. Одноманітність рослин частково компенсується розмаїттям страв, які з них готують. На Близькому Сході основна культура — пшениця, в Китаї — просо й рис, в Індії — пшениця й рис, в Америці — кукурудза, квасоля, гарбуз. Китай і Америка живуть майже виключно рослинництвом, тоді як у Європі й Азії воно поєднується з тваринництвом, а в Індії тваринництво має другорядне харчове значення. Китай більше розвиває городництво, коли на маленьких полях доглядають чи не за кожною рослиною окремо. Близький Схід, а за ним і Європа займається вже власне рільництвом, коли обробляються поля, а рослини вирощуються комплексно. І в тому, і в тому випадку характерним є регулярне чергування активної мобілізації праці для підготовки полів, посіву чи посадки, збирання врожаю і періодів простою: співвідношення складає близько двох третин активних робіт до третини «мертвого» сезону в хліборобстві й однієї третини до двох третин в городництві. Оскільки кількість робочих рук обумовлюється потребами в сезон активних робіт, величезна кількість праці вивільняється для ремісництва та гончарства, прядіння та ткацтва, металургії тощо. Продукція має різне призначення, власне, місцеве, регіональне споживання або — для продукції з високою додатковою вартістю — споживання в дуже віддалених місцях. Імовірні й можуть поєднуватися дві схеми: чи поділ часу кожного між хліборобством і ремісництвом, чи спеціалізоване ремісництво, яке оплачується продуктами землі.

Демографічні аспекти вказують на повний переворот. Густота населення в сотні разів перевищує колишні значення й збільшується від одного жителя на десять квадратних кілометрів до п’ятнадцяти на один квадратний кілометр для хліборобських районів із тривалим паром, потім до сорока для районів із коротким паром і навіть до кількох сотень для рисових плантацій. На просторах нинішньої Франції після останнього льодовикового періоду мешкало близько п’ятдесяти тисяч мисливців-збирачів, а в ХVІ-ХVІІ ст. налічувалося від двадцяти до двадцяти восьми мільйонів осіб. З огляду на низьку продуктивність праці, попри такі-сякі технічні успіхи, досягнуті впродовж тисячоліть, не менше 80% цієї людської маси мобілізується для виконання праці, необхідної, щоб утримувати всіх. Якщо до цього додати працю міського ремісництва та послуги, то тільки невеличку меншість населення звільнено від безпосередньо продуктивної праці й вона може присвятити свою діяльність іншим видам виробництва, а не лише тим, що потрібні для виживання. Чисельність людей зазнає масових коливань, які можуть сягати подвоєння або скорочення наполовину. До історії людей входять неврожаї та голод. Сільськогосподарське виробництво коливається залежно від погодних умов, але також від поширення паразитів, воєн і різних заворушень. В Європі на один урожайний рік припадає один неврожайний і два посередніх. Коливання виробництва компенсуються погано, оскільки запаси обмежуються низьким рівнем продуктивності, надто високою вартістю перевезення вантажів суходолом, політичними та податковими перепонами для торгівлі зерном.

Коливання залежать ще від однієї новини — епідемій. їм сприяє занепад гігієни через скупчення людських мас і відходів; збільшення густоти населення, яким примножується кількість заражених; активізація переміщень і контактів, чим полегшується передання мікробів. Голод і епідемії спільно нищать людей, бо ослаблені організми гірше опираються інфекціям. Хвороби б’ють у першу чергу по немовлятах і дітях. Розмови про перенаселення — це міф, за винятком хіба що окремих місць, бо сім’ї мають приблизно стільки дітей, скільки вони можуть виростити з урахуванням усіх чинників, включно з перспективою того, що ці діти зможуть взяти участь у заселенні нових земель. Так, в архаїчній Греції заселення Середземноморського та Чорноморського узбережжя викликане не стільки демографічним тиском, скільки можливістю колонізувати знайомі райони, які підтримують демографічну активність.