Розділ «І. Природна історія»

На стадії королівств або царств, зважаючи на те, що політії були окремими, внутрішнє умиротворення певним чином спрямовується, а війна стає потенційністю в зовнішньому напрямку. Отже, усе залежить від системи гри, а сама вона — від кількості гравців. Коли їх дуже багато, війна стає перманентною й дикою, адже важко запровадити правила гри й неможливо примусити до їхнього дотримання. Оскільки необхідною умовою для цього є велика кількість гравців, таке становище стосується здебільшого громад, ніж царства. Точніше кажучи, гра може відбуватися під час переходу від громади до царства. Настає етап, коли племінна сегментація достатньо розхитана, аби громади перетворювалися на політії. Гарний приклад нам дають Мадагаскар в ХVІ-ХVІІІ ст. і Давній Китай. Сеньйорії феодальної доби в Європі та Японії є також аналогами, що виникли не в контексті руху до політичного об’єднання, а під час політичного розкладу внаслідок невдалого імперського досвіду. Коли два, три або чотири царства-політії входять до однієї гри, то логіка цієї гри веде до появи одного переможця. Його можна знати тільки в ретроспективі: хто міг би ставити на остаточну перемогу династії Цинь у русі до Китайської імперії? Кожен із конкурентів може вважати, що має шанси в битві на життя чи на смерть, оскільки йдеться про виживання однієї політії за рахунок усіх інших. Ось чому кожне царство прагне мобілізувати в часі всі свої ресурси на службу війні, і ось чому війна стає найбільшим чинником мобілізації соціальних ресурсів і людської енергії. Урешті-решт, коли царства опиняються в грі, де сходяться від п’яти до семи політій, війна переходить у той стан, в якому вона перебуває в полісах, оскільки олігархічна гра визначається кількістю гравців, а не їхнім характером.

На імперській стадії весь імперіалізований простір охоплюють межі політії, де панує або прагне встановитися імперський уклад. Коли імперія ототожнюється з максимальним культурним ареалом, приборканий ареал може бути величезним і включати незчисленні народи. Імперія прагне й майже спромагається розширитися до таких меж, за якими вже нема чого завойовувати. Поза цими межами фактично немає нічого, або майже нічого, тож контакти з цим простором стають несуттєвими й навіть дріб’язковими. Відтворюється палеолітичне становище стад. Так само, як кожна етнічна група прикривається нічийною територією, так і кожна імперія прагне прикритися ніким не контрольованими зонами. Завдяки цьому війна має тенденцію до зникнення за браком політій, які були б у постійному контакті між собою, та до опускання до рівня охорони кордонів і зіткнень із племінними одиницями. Але імперія вразлива й час від часу розпадається, а це призводить до відродження війни, яка набуває більш запеклого й дикого характеру громадянської війни або війни за незалежність.

Палеолітичний поріг, від якого ця еволюційна лінія могла почати свій шлях, той самий, що й поріг політизації, оскільки феномен війни корелят політичного феномена.

Уможливлення розгортання цієї лінії можна виявити, розглядаючи цілі війни. У цьому питанні можливі два підходи, залежно від того, розглядати війни як конфлікти чи як політії в стані війни. Війни як конфлікти ведуть початок від джерел людської конфліктності. Одним із них може бути агресивність, спільна для виду та для частини живої природи. Деякі війни можна віднести на її рахунок. Вони ймовірніші за конкретних умов. У племінному світі на рівні сегментації, де війна близька за духом до небезпечного спорту, може бути достатньо зміни настрою, щоб розв’язати війну, бо дієвці можуть переконати себе, що її наслідки залишаться контрольованими. Аналогічний оптимізм можна констатувати й для олігополярної системи, але тут він виправданий менше, оскільки ресурси, які можна мобілізувати, набагато перевищують потреби надто різкої сварки. В умовах перманентної й стихійної війни достатньо найменшої дрібниці для її поновлення і цією дрібницею може бути сварка чи просто поганий настрій. Інше джерело конфліктів виникає безпосередньо зі свободи людей і з різниці в поглядах і виборі дій, що на ній ґрунтуються. Завжди можна розійтися в думках щодо формулювання тієї чи тієї проблеми та її вирішення, а незгода завжди може набрати форми силового конфлікту. Це джерело ймовірніше для племінних умов, коли бракує механізмів і органів для мирного врегулювання таких конфліктів. Коли вже оформилися й виокремилися політії, у кожної є свої проблеми та варіанти їхнього розв’язання, щодо яких дієвці можуть розходитися в думках, але оскільки вони живуть в політії, то, в принципі, мають можливості для арбітражу, аби уникати різких порушень нормального життя. Завжди можлива громадянська війна, але уможливлення настільки вибагливі, що й випадки її вибуху трапляються рідко. Культурна відстань між політіями може бути такою, що кожна з них уважатиме інші варварськими чи дикунськими. Така зневага або ж взаємне нерозуміння не можуть бути приводами для війни. Власне, уже від початку війни з різноманітних причин підкреслюється чужість ворога. Вперте підкреслення цього має ідеологічну функцію, яка слугує для того, щоб надавати ворогам слушні причини для боротьби один з одним. Це ідеологічне використання культури, щоб поставити її на службу війні, може торкатися будь-якого аспекту, але спрямовується здебільшого на ті чинники, які найбільше здатні мобілізувати енергію, як-от релігія чи цивілізація як спосіб гуманізації. Воюють між собою не релігії та цивілізації, а політії, представники яких можуть користуватися цими ідеологічними тавруваннями.

Третє джерело найщедріше. Людські конфлікти часто виникають навколо проблем поділу влади, авторитету та багатств. У стосунках між політіями ставкою стає сама сила або безпека проти сили, яка їм загрожує. Це — перша і єдина ставка у війні, а всі решта можуть бути лише нагодами, приводами чи вторинними чинниками. Ця причина народжується тільки між політіями і прямо залежить від руху політи-зації. Авторитет — це слава, здобута воєнною звитягою. Вона передбачає досить численні когорти шанувальників і головно шанувальниць, щоб бути переконливою: до появи племінного ладу та переходу до харчового виробництва ця умова ще не виконувалася. «Агональна» ментальність, тобто побудова образу себе та визначення правильного життя згідно з продемонстрованою зверхністю, підтвердженою в повторюваних змаганнях, ще сприятливіша. Вона має найбільше шансів народитися в умовах, які сприяють повторюваності змагань, там, де бої — це собою двобої за правилами і без наслідків. Плем’я та гроно міст-держав надають найсприятливіші умови, за яких війни повторюються без кінця, двобої є реальними, кожен справді грає на своє життя, але олігополярний заслін не загрожує вічному характерові складових елементів цілого. Ахіллес вбиває Гектора і буде вбитий у свою чергу, але в їхніх намірах наступності світу грецьких міст ніщо не загрожує. Те ж саме можна сказати й про воїнів Габону чи воїнів-вікінгів із відомих саг. Останнім благом, яке треба поділити, є багатство. Воно може стати причиною війни тільки тоді, коли існують запаси, які можна пограбувати, що передбачає зберігання продуктів і головно перехід до виробництва. Археологічні свідчення народження війни йдуть чіткою паралеллю з економічною неолітизацією. Люди можуть самі ставати економічним ресурсом; жінки — як прядильниці й ткалі або як політичні ресурси для руйнування родової системи, чоловіки — як робоча сила або як ритуальні жертви, наприклад, у ацтеків. Перетворення бранців на рабів з метою примушувати їх працювати на полях зовсім не рентабельно. Рабовласницькі суспільства в такому розумінні дуже рідкісні. Вони зустрічаються тільки в грецьких містах і Римі, на плантаціях Аббасидів у Нижній Месопотамії та в Америці. Нормою на стадії королівства та імперії є завоювання земель разом із тими, хто їх обробляє, і включення їх до обкладеної податями маси.

Інший підхід виходить із того, що війни є політичними конфліктами. Це можна розуміти і як конфлікти між політіями. Сварки, суперництво за славу, набіги з метою пограбування достатні, щоб спровокувати війну. Війна, проте, сприймається як силове змагання чоловіків. Становище ускладнюється і стає трагічнішим, коли війна відображає конфлікт між політіями. Війну можна поставити на службу стратегії врівноваження та обмежених цілей. Або ж головним питанням може бути виживання самих політій, і тоді війна сягає своєї крайності — битви на смерть. Перехід войовничої фази чітко помітний між громадою й царством, і цей перехід залежить від ступеня політизації.

Війна потребує воїнів. Відсутність браку в них можна почасти пояснити психологією війни, яка несе задоволення та піднесення, які чоловіки можуть відчувати, коли б’ються між собою й перемагають. У жінок становище складніше: заміжні жінки, а надто матері залюбки б обходилися без цього, тоді як дівчата можуть закохуватися в героїв. Винагорода, яку обіцяє війна, а саме владу, авторитет й багатство, настільки значна, що в збільшенні кількості кандидатів не має жодної загадки. Це збільшення ще зрозуміліше, якщо дивитися не стільки на абсолютну винагороду, скільки на суперництво та змагання. Людська комедія, а більшою мірою соціальна, штовхає людей на те, щоб мати більше або щоб не мати менше, щоб бути кимсь більшим або не бути меншим за решту. Картина доповнюється певними невблаганними умовами, які виникають мірою утвердження політій. Для них програти у війні значить ризикувати втратити все. За винятком олігопо-лярного стану, який є надзвичайно рідкісним і трапляється на племінній стадії, війна стає грою «або пан, або пропав», коли вам не залишають права не грати. За таких умов у людей просто немає можливості не брати участі в грі. Залишається тільки переконати себе в безпосередніших і слушніших матеріальних та ідеологічних причинах, щоб ризикувати своїм життям у війні.

Соціальна стратифікація та ієрархія

Потрібно відрізняти ці дві реалії. Соціальна стратифікація — це рангування індивідів і груп населення на шкалі, градуйованій у таких величинах, як влада, багатство і авторитет. Соціальна ієрархія — це законне й ідеологічне затвердження стратифікації. Кінцевий традиційний стан не викликає жодних дискусій щодо великих ареалів, які можуть бути чи вже були імперіалізовані. У всіх них існує ієрархія, яка поділяє все населення ойкумени на три класи, чи стани, чи основні розряди. Ієрархія діє в ойкумені, тобто щодо населення культурного ареалу, як система, інкорпорована в реальну чи потенційну політію. З культурної точки зору, немає сенсу розподіляти людей на три основні стани. Із загальнолюдської точки зору, не існує будь-якої видимої причини поділу населення. Соціальна ієрархія — суто політичний феномен, пов’язаний з ієрократичним ладом. «Групи населення» — це спільноти, елементи яких визначають одна чи кілька спільних рис. Ці риси — соціальні функції, що дозволяють відрізняти ратаїв, священиків, ремісників, торговців тощо. Отже, усі жителі відповідного, з політичної точки зору, ареалу розподіляються на функціональні класи, а класи розташовуються на шкалі звань, яка робить їх нерівними. При такому розподілі повністю ігноруються особисті якості індивідів, які ніколи не враховуються в цій системі, але можуть ураховуватися і враховуються в межах інших опорних систем.

Три зазначених стани одразу можна виявити за їхніми функціями. На вершині знаходяться групи населення, які мають ієрократичні функції, що визначаються їхнім зв’яз-ком із політичною владою в її трьох видах авторитету, сили та керівництва. Ці функції достатньо відмінні, щоб уможливити роздвоєння між визначенням одного-єдиного класу, класу «дворян», які б забезпечували всі три функції, та визначенням двох підкласів — «воїнів» і «жерців». Китай обрав для себе перший варіант, тоді як Індія, Передня Азія та Європа віддали перевагу другому. Наведені розходження не довільні, а свідчать про важливі політичні процеси. Проміжний стан об’єднує найчисленніші групи населення, які виконують економічні функції. Як і належить, в аграрній економіці більшість із них — хлібороби, які завжди стоять вище за тваринників, ремісників і торговців. Торговців систематично ставлять останніми, імовірно, тому, що вони виступають посередниками, а отже, мають у собі щось догідливе, і їхній внесок у виробництво стає видимим тільки в сучасній економічній науці. Останній стан вміщує в себе групи населення з прислужницькими функціями в тому сенсі, що вони слугують іншим, або з брудними функціями, бо їх уважають принизливими.

Зафіксована всюди соціальна стратифікація розподіляє людей і населення по трьох основних стратах. Статистична меншість складається з тих, на кого припадає (в обчисленні на душу) «значна» частка влади, авторитету та багатства. Більшість складають ті, на кого припадає «пристойна» частка. Далі йде меншість, яка має тільки «незначну» частку. Для конкретного визначення відповідних часток слід користуватися критерієм визначення «пристойного». Це — нейтральний стан, в якому люди не багаті й не нужденні, не сильні й не пригноблені, ними не захоплюються та їх і не зневажають. Поняття «значне» і «незначне» відбивають, відповідно, стани, вищий і нижчий стосовно нейтрального. Кожна страта складається з послідовності більш або менш великої кількості підстрат, оскільки розмір частки може мінятися до нескінченості. На переході між стратами і підстратами можна бачити більш або менш глибокі розриви в складі часток: багаті можуть не бути авторитетними й сильними, і навпаки.

Ієрархія та стратифікація значною мірою сходяться, і їхнє збігання дозволяє вживати спільну для них термінологію. Можна умовно назвати «елітою» всіх дієвців, чиї частки у владі, авторитеті та багатстві закріплені законом та ідеологією; «народом» — дієвців, які є джерелом усілякої влади, усілякого авторитету й усілякого багатства, але які самі володіють дуже малою часткою всього цього; «людцями» — дієвців безсилих, зневажених, яким залишаються тільки крихти. Проте, якщо два зазначені феномени явно перетинаються, вони не зливаються один з одним. Якщо ніколи не буває ієрархії без стратифікації, то стратифікація може прекрасно обійтися без ієрархії, і це норма в сучасному світі.

Щоб розібратися, якими етапами і з яких причин людство дійшло до цього імперського вінця, слід визначити вихідну точку і виявити в ній зародки еволюції. Далі досить буде накласти на них розглянуті вище процеси, щоб вийти на кінцевий результат. У палеолітичному світі багатство присутнє як таке, що складається з ресурсів, але в його розподілі немає жодної нерівності. Продукти збирання відповідають висловленим потребам, і це пропорційно вирівнює їх (чоловіки споживають у середньому більше жінок, а дорослі — більше дітей) і забезпечує їхнє негайне споживання. Продукти полювання ділять на рівні частки, оскільки мисливці мають рівні права при домовлянні. Нерівність багатства базується, отже, на двох умовах: появі не спожитих ресурсів, тобто заощадження, і нерівних прав тих, хто домовляються, при розподілі. Влада теж існує, але вона виявляється насамперед у способі керівництва, коли люди зацікавлені підкорятися тим, кого вважають обізнаними. Влада здійснюється виключно персонально: немає жодної різниці між функцією та тим, хто її виконує, а обізнаними є ті, кого такими вважають покірні. Це ж саме стосується й авторитету. Шанувальники захоплюються тими, ким можна захоплюватися з огляду на цілі людини. У цьому полягає вираження здатності людини до вдосконалення та стихійного прагнення мети, хоча воно й замкнене в суто особистих межах, коли захоплюються особою, яку вважають гідною особистого захоплення, а не роллю чи тим, хто її виконує.

Ця цілком ясна ситуація містить різні варіанти розвитку в потенційному стані. Заощадження можуть виникати, якщо вироблені ресурси споживають не одразу або якщо накопичуються хай навіть і скромні запаси. Розподіл може виявитися нерівним, якщо хтось із його учасників претендуватиме — законно чи ні — на більшу частку. Керівництво може захопити авторитет і/або силу. Можуть бути визначені й стати постійними владні позиції, а до них можуть бути прив’язані ролі, покликані забезпечувати компетентність, харизму, силу, і на ці ролі призначають осіб, яких добирають за їхню індивідуальну чи соціальну кваліфікацію, тобто таку, яка збігається з їхнім становищем у соціальній стратифікації та ієрархії. Звідси можна виявити кілька ймовірних ліній розвитку: багаті стають авторитетними й сильними; авторитетні збагачуються і стають сильними; сильні збагачуються і стають авторитетними. Добре поміркувавши, можна виділити одну лінію з трьох можливих. Результат нам відомий: багаті й авторитетні сильні особи, ієрократи й ті, хто від них залежить, як-от писці, солдати й жерці. Відома нам і вихідна точка. У ній ще не накопичене жодне багатство, але перехід до накопичення вимагає тільки можливості створювати запаси, хай навіть це будуть запаси жолудів чи копченого лосося: перехід між обома станами не потребує жодного стрибка. Авторитет є виключно особистим, але досить ідеологізувати стосунки, щоб перейти від особистого до інституційного: і тут так само не потрібен жоден стрибок. Силу в стаді втримують і контролюють індивіди, а в племені — сегменти: для того щоб успішно монополізувати силу та зберегти цю монополію, потрібен стрибок. Ми змушені, отже, висунути гіпотезу, що ймовірні еволюційні лінії рангуються в одну-єдину, послідовні етапи якої знаходяться під вивіскою багатства, потім авторитету, потім влади, а на фініші питання багатства й авторитету вирішує влада.

Уможливленням розкручування цієї еволюційної лінії є процеси, які ми вже розглядали раніше. Якщо брати їх у хронологічному порядку появи, ми дістанемо, можливо, не дуже чітку, але правильну історичну картину. Перехід до виробництва та його зростаюча інтенсифікація визначають чинники виробництва, які вже не надає безкоштовно природа. Отже, вони рідкісні, а значить, діляться, і діляться відповідно на нерівні частки. Немає потреби в будь-якій узурпації, щоб забезпечити нерівність часток. Оскільки чинники обмінюються, достатньо, аби один із учасників обміну міг запропонувати на крихту більше, щоб отримати більше і щоб ці «більше» можна було скласти разом. Із цього цілком механічно випливає вже за кілька поколінь соціальна стратифікація, здатна бути скріпленою печаткою ієрархізації. Етнографія виявила майже чисті випадки, що відповідають цьому процесові, у каліфорнійських індіанців, які накопичували жолуді, та в індіанців північно-західного узбережжя, які складували лососину, а також у меланезійських громадах, де багатство накопичувалося у вигляді свиней, а стратифікація базувалася на володінні ними.

Ідеологізація та ієрархізація племен і громад на пізнішому етапі ведуть до розподілу авторитету між родами та до їхньої ієрархізації. Критерієм розподілу виступає генеалогічне становище щодо спільного пращура та до першого покоління його дітей: нащадки старшого мають більшу вагу, ніж нащадки другого, і так далі. Достатньо дотримуватися розподілу залежно від порядку народження в кожному поколінні, щоб дійти до ієрархічних тонкощів, для обрахунку яких потрібно чимало вільного часу! Коли не всі мешканці вважаються такими, що походять від єдиного пращура, а розподіляються по окремих кланах і родах, ієрархія ставить один клан у ієрократичне становище, а інших відносить до функціональних виробників. Підневільними є зазвичай особи, що мають борги, або бранці, соціальною плямою для яких є те, що їх тримають за таких, які не належать до родової системи. Етнографія й тут пропонує дуже чисті приклади — в Африці й Полінезії. Вона дає змогу підтвердити, що спершу з’являється багатство, а за ним — ієрархізація. На атолах з їхніми обмеженими ресурсами ієрархізація відсутня або знаходиться в зародковому стані, проте вона розквітає на островах вулканічного походження з набагато вищим економічним потенціалом. Так, на Гаваях еволюція виявила всі свої достоїнства і завела трохи далі, ніж поріг останнього етапу.

На цій стадії саме ієрархізація визначає значною мірою стратифікацію. Частки рідкісних благ обумовлюються родовою позицією, бо вона дає чи не дає змоги посідати заздалегідь визначені владні позиції і встановлює складну схему обігу благ і послуг у формі повинності тих, хто стоїть нижче, щодо тих, хто стоїть вище. Безперечно, повинності призводять до контрповинності — обіг можна ототожнити, говорячи економічною мовою, з системою оподаткування, яка базується на обкладанні й результатом якої стають громадські витрати та перерозподіл, — але отримання повинності та її компенсація контрповинністю, можливо, анулюються з точки зору обліку, але не анулюються з точки зору соціального стану.

На останньому етапі політизація та автократизація царств та імперій уможливили стрибок, завдяки якому політична влада стала основним, якщо не виключним, джерелом і авторитету, і багатства. За таких умов стратифікація й ієрархізація прагнуть до злиття, оскільки мають спільну точку походження в особі політичної влади. Це — нормальне становище в традиційній історії та на великих культурних ареалах.

Релігійний чинник

Ситуацію, яка спостерігається на великих культурних ареалах, можна резюмувати в такий спосіб. Європейський ареал майже виключно християнський. Іслам домінує майже повністю в Передній Азії. Індія тотожна індуїзму. На китайському ареалі ситуація складніша, і її важче зрозуміти. Народ дотримується вірувань і обрядів — культ предків, духів, неба, Землі тощо, — які можна віднести до даосизму. Еліта відійшла від вірувань і релігійних обрядів, обійнявши світську етику, конфуціанство та філософський даосизм. Народ і еліта сповідують також, між іншим, індивідуально чи в більш або менш численних угрупованнях, залежно від епохи, буддизм. Зміст доктрин різних релігій на різних ареалах веде до двох висновків. Чіткі доктринальні писання посідають (у першому розподілі) місце між тими, які не можна вважати за релігійні закони, але слід розглядати як рефлексивні й етичні правила: грецька філософія, брахманізм упанішад, конфуціанство, філософський даосизм і ті, що виникають у УНІ—УІ ст. до н.е., і тими, що стали результатом історичного одкровення, яке персонально приписується певній особі: Мойсей (бл. 1250 р. до н.е.), Заратустра (бл. 1200 р. до н.е.), Будда (УІст. до н.е.), Ісус Христос (4 до н.е. — 29 н.е.), Магомет (570-632). Що ж до одкровень, то за однією класифікацією відділяються одкровення, які вказують на Творця, — зороастризм, юдаїзм, християнство, іслам, і ті, які на речі дивляться з точки зору походження та зникнення, — буддизм. Там, де виникли і закріпилися не релігійні зведення правил, відмічається прискорене і потужне повернення релігійного чинника, який, урешті-решт, включає їх до релігії одкровення: грецька філософія входить до християнства, індійська філософія — до буддизму та індуїзму (який не був персональним одкровенням), китайська філософія в буддизм і в містичний даосизм.