Розділ «І. Природна історія»

Дійсно, жоден конфлікт не може вибухнути в етносі як такому: спорідненість обмежена і не відіграє жодної ідеологічної ролі, а отже, жоден з подружжя чи споріднених особин не може мобілізувати проти інших своїх родичів; через свою плинність клан не здатний сформувати групу, ворожу до іншої групи. Якщо мати трішки уяви, то можна було б помістити політію на рівень клану. Конфлікти на цьому рівні можливі й реальні, але вони врегульовуються в гіршому з випадків розпадом і переформуванням клану з новими членами. Те ж саме відбувається і в сім’ї, де безнадійні конфлікти врегульовуються розлученням.

Виключається, щоб хтось міг монополізувати використання сили, адже союзи в бійках безкоштовні й забезпечують перемогу над можливим тираном. Авторитет присутній, коли він закріплюється за тим, хто виявляється кращим у різних видах діяльності, але він не надає жодної влади над іншими й не може накопичуватися та передаватися. Влада як здатність нав’язувати свою волю іншим за браком опори на силу чи на поклоніння може спиратися тільки на корисні та сприятливі для інших прояви. Режим, в якому влада віддається тим, кого слухняні обирають за їхню гадану здатність вершити колективні справи, зветься демократією. Власне, можна стверджувати, що ці малесенькі суспільства є майже чистими та досконалими демократіями, в яких можна одразу побачити кілька істотних рис цього ладу.

Будь-яку владну позицію завжди хтось посідає в результаті тимчасового, чітко обмеженого і зворотного делегування, на яке погоджуються слухняні для сприяння успіхові спільної справи: керувати полюванням на великих звірів, правити за посередника чи арбітра в конфлікті між подружжям чи сім’ями, вигадати чи розвинути якийсь міф, розказувати щось на ніч, організувати ритуальні танці тощо. Наявна відмінність між приватним і публічним: знаряддя завжди привласнюють особини, які їх виготовили чи отримали в подарунок, у кожної сім’ї є власний реманент, плоди збирання та полювання розподіляють, а розподілені частки привласнюють: «первісного комунізму» тут немає навіть у чорновому вигляді. Якщо поглянути в зворотному напрямку, то можна бачити танці, церемонії, спільні свята, а етнос має свою спільну територію. Гарантуються свободи, і такі з них, як свобода думки, слова, ініціативи, повні й цілковиті, як ніде більше, бо ніхто не зміг би виступити проти них. Свобода об’єднання повна, бо будь-хто може одружитися з будь-ким і увійти в клан до будь-кого. Свобода не входити до якоїсь групи та виходити з неї проявляється в тому, як створюються і розходяться пари, у плинності кланів і в практичних діях з роїння.

Чистота демократії досягає досконалості через характер конфліктів, які доводиться врегульовувати. Оскільки немає ні влади, ні авторитету, ні багатства, які треба було б ділити, а розбіжності неймовірні щодо вирішення тієї чи тієї проблеми, бо єдине справжнє джерело конфліктів — це агресивність. Вона характеризує вид не стільки як людський, скільки як тваринний. Її не можна втихомирити остаточно. Тому мета політики — не ліквідація конфліктів, а їхнє розв’язання без використання насильства. Люди палеоліту стихійно дотримуються такого правила, бо конфлікти розв’язуються завдяки посередництву чи індивідуальному або колективному арбітражу шляхом виходу, розселення, а отже, застосування фізичного насильства майже завжди щастить уникнути.

Таке первісне політичне розв’язання природне, оскільки воно відповідає вимогам вільного й раціонального виду істот і дозволяє втихомирювати правосуддям, поважаючи дуже розвинену індивідуацію. Люди палеоліту зовсім не нікчемні особистості чи соціальні зомбі, — вони відповідають за власну долю з дуже раннього віку, вони вільні й здатні водночас розвивати найрізноманітніші особисті якості. Індивідуація є природним станом представників виду, станом, який щонайкраще відповідає його особливостям і за який вони тримаються чи до якого повертаються, коли ніщо цьому не перешкоджає. Зменшення та обмеження індивідуації мають вторинний характер, і їх слід пояснювати появою обставин, що заважають людським істотам бути такими, як того вимагає їхня природа.

Політичне розв’язання має також еволюційний характер, оскільки воно включає кілька можливостей, яким притаманно якщо не прагнути актуалізації, то принаймні піддаватися їй, коли умови для цього стають сприятливими. Імовірна політія може актуалізуватися на різних рівнях інтеграції. Бажання могутності та амбіції не в змозі створити позицію, що дає змогу здійснювати узурповану владу над іншими, але така позиція може з’явитися з окремих причин і давати змогу амбіціям і бажанню влади стрімко розгортатися. Авторитет є суто персональним і базується на водночас реальних і чітко окреслених заслугах, але він може легко належати й якійсь владній функції. Такі й інші процеси легко уявити, і вони дуже можливі, але неможливий стихійний перехід від гаданості до реальності. Потрібно, щоб десь сталося щось, що приводить у дію політичний чинник і схиляє його до актуалізації.

Релігійний чинник

Релігійний чинник ще більше загострює проблему джерел. Якщо розглядати пізній палеоліт і останні тридцять п’ять тисячоліть, то можна побачити, що основні свідчення про релігійні інтереси — вже штучні зображення, а не природні образи, які обирають за їхню сугестивну форму, як це спостерігається в давніші епохи. Ці артефакти — переносні статуетки або наскельні зображення тварин, людських істот, тваринолюдей. Це вочевидь символи, але символи чого? Неможливо дати тверду відповідь, бо знак сам по собі майже німий щодо того, що він означає. Тут майже немає різниці з письмом, ключі до якого втрачені. Якщо спиратися на етнографію, то слід остерігатися проектувати на далеке минуле набагато пізнішу ситуацію, мається на увазі — неолітичні процеси. Необхідно брати ті релігійні дані найпервісніші з первісних, дані первісних людей, які живуть стадом.

Первісний стан показують, можливо, вірування та обряди пігмеїв Центральної Африки. Тут можна виділити три основних висновки. Вірування зосереджуються на єдиній і персоналізованій Силі, що відповідає за Порядок речей. На її честь організують й проводять церемонії й ритуали — колективно, в особливій формі молитов, співів і танців. Ці люди вірять у життя після смерті, яке уподібнюють до продовження людського стану, позбавленого всіх прикростей земного життя; смерть супроводжують ритуали. Певну оригінальність можна вбачати у відсутності жертвоприношення, яке в подальшому посідатиме головне місце. Вони не знали обряду жертвоприношення, або принаймні здійснювали його, не залишивши слідів.

Перший висновок несподіваний, якщо зважити на те, чого йому бракує в порівнянні з подальшими процесами. З одного боку, маємо єдину Силу, а з другого — поділ цієї Сили на локальні й спеціалізовані сили. Перша Сила персоніфікована, а друга — радше розсіяна та повсюдна. Одне слово, ми не бачимо ні політеїзму, ні анімізму, якщо вдаватися до звичних термінів. Точні стосунки між Силою й Природою залишаються розпливчастими й, очевидно, відбивають поняття порядку й безладу чи космосу та хаосу. Сила сприймається як Розпорядник сущого, яке без нього було б безладним.

В умовах палеоліту людський вид інтегрований у природу і є частиною природного порядку речей як один живий вид серед багатьох інших. У нього немає хижаків, він живе в достатку, здатний знаходити задовільні рішення для всіх своїх проблем виживання і веде такий спосіб життя, який забезпечує йому — ми це далі спробуємо показати — задовільну кількість насолоди, радості та щастя. Зважаючи на ці обставини, можна наважитися стверджувати, що метафізичні концепції мають виходити з того постулату, що панує Порядок. З цього твердження можна розвинути дві концепції. Або Порядок від самого початку впорядкував Безлад, і це — остаточний здобуток, за який йому слід дякувати. Або ж Порядок упорядковує Безлад постійно, і ми, за що йому слід дякувати, можемо бути впевнені в тривалості такої благодійності. Етнографічні пам’ятки, схоже, підтверджують першу концепцію.

Щоб завершити нарис потрібен іще один, останній, штрих. Порядок може відображатися в абстрактний або в конкретний спосіб. Можна говорити, що абстрактну характеристику не можна висловити спочатку, а випливає вона з абстрагування, адже людський розум влаштований таким чином, що він завжди виходить з досвіду окремих сутностей. Перше сприйняття Порядку в конкретних рисах дає радше Розпорядника, ніж розпорядну Силу. Щодо зображень Розпорядника, то вони можуть бути дуже різними: тварина, людина чоловічої статі, самка, андроген, людино-тварина тощо.

Етичний чинник

Етичний чинник — це порядок останніх цілей, метою якого є мета всіх інших цілей. З одного боку, етика приписує те, що слід робити людським істотам, і вимагає якнайкраще сприяти досягненню цілей людини. Вона окреслює сферу обов’язків людину щодо стану та правильного життя. Іншою сферою є правильне життя, яке варто прожити. Вона базується на архітектоніці цілей і вказує, до якої мети прагне людське життя. Релігійне життя є можливим правильним життям серед решти його видів, а релігія — імовірним елементом етичного. Археологічні джерела розповідають про питання етики ще менше, ніж про релігійні. Це цілковите мовчання не результат дії випадкових чинників зберігання пам’яток: етичне не залишає жодних матеріальних слідів, адже воно є майже суто дією, якій не потрібно щось робити, аби виражатися. У недавніші часи, краще задокументовані писемно, ми знаходимо етичні кодекси і роздуми про сенс життя, але це — документи, які нічого не кажуть про фактичне етичне життя людей. Отже, слід брати етнографічні джерела? На жаль, етичне дуже мало й дуже погано пробле-матизоване, а це позбавляє дослідника легкого в користуванні запитальника і перешкоджає фіксації таких фактів. Аналітик змушений брати за основу такі етнографічні ознаки, які можуть тлумачитися як вираження етичного в обох його вимірах, і доводити їх до належного рівня узагальнення, щоб підтвердити їхню наявність у дуже віддалені часи, навіть попри те, що жоден документ не може це довести.

Дуже непевні ознаки дозволяють стверджувати, що обов’язки стану виконуються дуже добре, що батьки виховують і навчають своїх дітей, мисливці полюють, а збирачі збирають, що люди розважаються, коли випадає слушна нагода, і т.д. Можна навіть стверджувати, що кожен робить те, що йому належить робити, і в найкращий спосіб у всіх справах. Порушення трапляються рідко, злочинів скоюють мало, особливо тяжких, і вони торкаються головно сфери статевих стосунків. Нам цікаво знайти причини такої звичної правильної поведінки. Страх поліції виключений через відсутність поліції. Зображення первісних людей як маріонеток, якими править своєрідне колективне «над-я», вже не придатне. Залишається зацікавленість і доброчесність. Немає сумніву в цьому випадку, як і в інших, що зацікавленість відіграє визначальну роль у тих обох напрямках, в яких вона проявляється: діяти в певний спосіб вигідно або ж, якщо не діяти як слід, це може надто дорого коштувати. Але можна також виявити ознаки доброчесності. Наприклад, ті, що ґрунтуються на володінні собою. Попри те що словесні сварки відбуваються часто, майже щоденно, вони рідко переходять у бійку, хоча нестриманість може легко призвести до них. У цьому можна бачити ознаки спорідненостей і розважальних товариств, чия роль як запобіжного клапану під час соціальної напруги певна й ефективна. Достоїнства індивіду-ації ширші за інтерес особи до того, щоб взяти свою долю у власні руки, адже ніхто не зробить це замість неї, оскільки особисті ідіосинкразії водночас явні і вимогливі. Зрештою, відданість перевищує рівень, якого можна очікувати від членів товариства взаємодопомоги, де кожен віддає себе з огляду на віддачу решти: взаємодопомога може бути також спонтанною та щедрою. Ці люди є, за загальним правилом, пристойними людськими істотами, а набута ними пристойність стає постійним станом душі, а не чимось, що вноситься зовнішнім примусом — як суспільним, так і таким, що може випливати з невідомо якого первісного стану.

Етичний вимір правильного життя можна осягнути з великою певністю, адже етнографічні свідчення щодо нього одностайні. Повсякденна атмосфера, в якій мешкають ці маленькі людства, водночас агресивна й весела. Усі роботи виконують із легкістю та веселістю. Наявні також і всі лиха: хвороби, смерть, смуток, ревнощі, заздрість тощо, але з ними ефективно справляються. Дозвілля багате і воно витрачається на ігри, танці, бесіди, вечорниці, тож, нудьга людям невідома. Безліч ознак свідчать про життя, наповнене втіхами, радістю й щастям. Ба більше, це життя є задовільним не так, як може бути задовільним життя худоби на пасовиську; це — індивідуалізоване людське життя, в якому є біль, нещастя, страждання. Але загальний висновок щодо життя позитивний для більшості особин, не виключаючи при цьому засвідчені випадки депресії та норовливості.

У чому природність цих первісних свідчень? Палеолітична пристойність не природна в тому сенсі, в якому дієвці мають природно дотримуватися своїх обов’язків, бо це значило б заперечувати свободу та віртуальність людини. Обов’язки повинні вводитися тією самою мотивацією, яка зустрічається в пізніших епохах людства. Присутній і страх, але не страх поліції, а страх реакції інших: людські почуття сорому й вини вже активовані. Відіграє свою роль інтерес, оскільки кожен може розраховувати тільки на самого себе та на свій внесок у колективні справи, якщо він бажає, щоб вирішувалися людські проблеми виживання та призначення. Кожен зацікавлений у розвитку необхідного вміння та якостей. Діють також і звичаї, які постають як своєрідний кодекс, яким вказується, що можна робити, а що ні. У цих закритих суспільствах відсутність контактів із зовнішнім світом запобігає протестам і прирівнює звичаї до природи речей. Щодо доброчесності, то неможливо виявити й важко уявити свідомі заклики до доброчесного життя, хоча здатність мислити уможливлює й їх від самого початку з боку деяких виняткових індивідів, своєрідних сократів палеоліту. Найві-рогіднішим є притягальна сила відчуття добробуту, що супроводжує та винагороджує за пристойне людське життя. Добробут і доброчесність стихійно підтримують одне одного в наївності. Загалом, можна стверджувати, а не доводити, що в період палеоліту сором і винуватість слугують опорою звичаям і дозволяють уникати небезпечних відхилень. Звичаї стоять на варті зацікавленості, оскільки те, що робиться, є тим, що діє, і навпаки. Інтерес стоїть на варті наївності, оскільки те, що діє і робиться, приносить повне задоволення.

Наївність впливає на правильне життя, оскільки вона визначає стихійний етичний стиль, який полягає лише у тому, щоб якнайкраще виконувати повсякденну роботу. Можна стверджувати без великого ризику помилитися, що наївність сприяє продовженню втіх, якими супроводжується діяльність, виконувана за природою, вибуху радості, яка збуджує чутливість, яку несе в собі відчуття вдалої гуманізації, а також станові щастя, який відповідає загальній психічній рівновазі. Але природа і становище людини такі, що, з одного боку, в них завжди вдосталь болю, страждань, лиха, а з іншого — люди неоднаково обдаровані природою, як щоб насолоджуватися позитивним, так і щоб відчувати негативне. Слушніше було б стверджувати, що наївність гарантує мінімізацію негативного та максимізацію позитивного для всіх, а вирішальною є ідіосинкразія.

Первісне й природне розв’язання може змінюватися. Досить статися змінам у загальних умовах, щоб відбулися стихійні подальші зміни. І ця стихійність важлива, адже вона дає змогу уникнути якогось перетворення в людській природі. Природа людини залишається однаковою від самих витоків і аж донині та буде такою, доки її не порушать природні чи спровоковані генетичні мутації, тому що ця природа записана в геномі виду. Але зміни в умовах, якими по-рядкується те, що можна актуалізувати, і те, що має залишатися імовірним скільки треба, дозволяють пояснити те, що одна й та сама людська природа дає в результаті найрізноманітніші історії. Якщо йти за цією аргументацією, то одразу видно, що схильність берегтися від пороку може розвиватися двома шляхами. Сором і винуватість мають глибоко засвоюватися, мірою того як суспільне коло розширюється і стає анонімним, а отже, можна прогнозувати психічну шкоду та зниження виховних якостей цих чинників через зникнення поблажливості та легкого пробачення, на які люди можуть очікувати з боку своїх близьких. Коли з’являється жандарм із кийком у вигляді влади, озброєної силою, зростає ймовірність того, що порок розперезається, коли зникне загроза, і що таку загрозу намагатимуться обходити: саме лише існування жандарма збільшує шанси пороку.

Звичаї можуть розвиватися в двох напрямках. Вони можуть стати порочними або через появу людей, для яких виживання вимагає порочних способів пристосування (раби, волоцюги, жебраки, бандити тощо), або через інтеграцію в звичаї поведінки, спричиненої страхом жандарма. Звичаї можуть також бути дестабілізовані контактами між спільнотами, що знаходяться на різних шарах соціальної стратифікації, об’єднуються через політичні перипетії або розхитані війнами. Доброчесність, або радше відсутність зацікавленості в пороку, можна зруйнувати примноженням випадків, коли порок стає вигідним. Порок з інтересу супроводжує завоювання владних позицій, авторитету, багатства, оскільки переможці уникають покарання, а надто коли вони можновладні. Порок процвітає на догоду сильним і щоб кори-статися їхніми перевагами. Він використовує справжню чи ілюзорну можливість безкарно шахрувати, коли зникла небезпека розв’язання конфліктів кулаками. З огляду на прагнення досконалішої гуманізації доброчесність підривається «людською комедією» й надто «комедією соціальною». Вона стає радше вадою, ніж перевагою, тож, обрання шляху доброчесності вимагає також обрати й усамітнення: кількість претендентів повинна зменшуватися, бо усамітнення потребує високих духовних сил. З іншого боку, за таких умов шлях доброчесності стає свідомим вибором, який через самий лише цей факт має опиратися спокусі відмовитися від нього: цим активується людська слабкість до гріха.