Розділ «І. Природна історія»

Археологічні дослідження та пошуки походження рослинних і тваринних видів, одомашнених різними сільськогосподарськими режимами по всьому світу, змусили відмовитися від думки про виникнення одомашнення в певній точці та його всесвітнє поширення звідти. її розташовували на Середньому Сході й переміщали там за волею археологічних відкриттів. Найстаріший сільськогосподарський район, відкритий на сьогодні, знаходиться в турецькому гірському районі Тавруз, і виник він дев’ять чи десять тисяч років тому. Немає сумнівів, що хронологічно попервах мала скластися якась обставина, а саме поширення мало відбуватися чи через запозичення, чи через переміщення населення. В Європі можна простежити три шляхи проникнення хліборобства: найдавніший ішов берегами Середземного моря в середині VII тисячоліття, другий — Дунаєм і мережею річок аж до Бургундії в середині VI тисячоліття, а найнедавніший — системою Дніпра й Дністра та великою рівниною Північної Європи в середині V тисячоліття. Насправді було багато розсіяних осередкових зон, а за ними — багато дуг поширення через запозичення сусідом у сусіда або через колонізацію. Заселення могло йти тільки за рахунок мисливців-збирачів — великих споживачів простору, яких винищували фізично, витісняли в райони, які поки що не цікавили хліборобів, поневолювали чи силою привчали до нового стилю життя. Повільне й невпинне зникнення пігмеїв під час контакту з хліборобськими племенами банту вочевидь мало незчисленні аналогії впродовж тисячоліть неоліту.

Неолітизація не сталася якоюсь різкою зміною, а йшла повільно й поступово, з подоланням певних порогів і розтягнувшись на тисячоліття. Археологія дає змогу простежити цей рух через тисячоліття в одному місці, наприклад, у деяких долинах Перуанського узбережжя, на високих мексиканських плато, в Палестині та, в більш загальному плані, на висотах «Родючого Півмісяця»[1], а також у Північному Китаї. Можна виділити чотири основних рубежі та визначити чотири головних етапи. Перший і найдовший етап характеризується визначною роллю продуктів одомашнення: збирання й полювання ще дають основну частину харчування, а природа й далі гарантує запаси, потрібні, щоб уникати занадто різких коливань. Потроху частка одомашненого збільшується, ролі міняються і продукти збирання та мисливства стають додатковими. Далі перші зникають майже зовсім, а мисливство стає таким собі спортом або привілеєм. Марно було б намагатися визначити цю переміну у відсотках. Реалістичнішим і, очевидно, ближчим до фактичного стану було б визначити певний рубіж, після якого за умов зриву виробництва природні запаси стають недостатніми, щоб забезпечувати тимчасову компенсацію.

Таке безсилля природи надати допомогу людям своїми безкоштовними резервами лежить у прямій залежності від густоти населення. Якщо мисливці-збирачі при густоті населення одна особина на десять квадратних кілометрів споживають половину природного приросту, то достатньо подвоїти густоту, щоб відсотки були спожиті. Після цього вже починають проїдати капітал і стають на простий альтернативний шлях: чи густота населення залишається дуже низькою, чи ж природний капітал потрібно замінювати виробничими чинниками мірою зростання густоти населення. На цьому шляху ми бачимо два сільськогосподарські рубежі, а третій — наукове сільське господарство — виводить нас за межі традиційної історії. Метод тривалого пару встановлює своєрідний компроміс із природою. Люди розкорчовують ділянку, часто підпалюючи її — щоб розчистити землю, удобрити її та запобігти бур’янам, — обробляють її протягом двох або трьох років і повертають природі, не стільки тому, що вона вичерпала свою родючість, скільки через таке захаращення її бур’яном, що дешевше розчистити нову ділянку, ніж намагатися боротися з ним. Отже, природа повертає собі свої права на двадцять — двадцять п’ять років. Хліборобство стає пересувним на низці ділянок і проходить цикл у двадцять-три-дцять років. Людські поселення можуть пересуватися одночасно, і це дає чудову перевагу в тому, що люди залишають позаду землю, заражену нечистотами, що стала ще й небезпечною для здоров’я. Цей тип рільництва за допомогою випалювання може витримати густоти населення близько п’ятнадцяти особин на квадратний кілометр. Але ніщо не заважає збільшувати кількість років обробки землі та скорочувати роки відтворення природного рослинного покриття. Досить буде стати до роботи й періодично просапувати бур’ян.

Практика приводить, кінець кінцем, до другого рубежу — методу короткого пару: один рік на два чи два роки на три, або ж відмови від пару завдяки використанню затоплюваних рисових плантацій, проміжних культур чи ретельної сівозміни. Допустима щільність відтак перевищує сорок особин на квадратний кілометр. Азійська та європейська схеми, де поєднуються хліборобство й тваринництво, витримують меншу сільськогосподарську щільність, ніж та, яку дозволяє китайський рис чи кукурудза індіанців. Проте не можна прямо переводити сільськогосподарську щільність у середню з огляду на значну різницю в умовах проживання на тому чи тому просторі. Так, наприклад, у Китаї найменші узвишшя залишаються незайнятими, люди оселяються тільки в долинах і на рівнинах.

Етапи та рубежі, кожен на своєму рівні узагальнення, підхожому для всіх людських спільнот неоліту, — ясні й чіткі. Яка причина могла спонукати первісне людство стати на шлях, позначений цими етапами й рубежами? Най-слушнішою причиною має бути перехід до осілого способу життя. Якщо подивитися на палеоліт і на спосіб життя полюванням і збиранням, можна зрозуміти цю причину та пояснити її поєднанням вочевидь давньої обставини — насичення простору розселенням у вигляді плям, що розпливаються, і нової обставини — потепління клімату після вюрмського зледеніння. Потепління має два наслідки для фауни й флори, які ми розглядаємо під кутом зору харчування людини. Воно менш сприятливе для великих ссавців, які населяли тундру і на яких полювали деякі групи людей. Потепління особливо сприяє урізноманітненню видів на одиницю площі. Перший наслідок обмежує переміщення мисливців, а другий робить їх непотрібними, оскільки все, що треба, можна мати там, де живеш. Це — дуже сильний стимул для спорудження домівки і для того, щоб лишатися в ній, а надто для жінок, на яких зазвичай лягав тягар переміщень. Осілість не є ознакою переходу до харчового виробництва. Вона відбувається в умовах життя способом мисливства і збирання й придатні для використання деяких типів середовища. Найпридатні-шими для осілості, вочевидь, були узгір’я в помірному кліматі, які примножують кількість мікросередовищ і ресурси в радіусі від п’яти до десяти кілометрів, який можуть покривати осілі люди. Близькосхідна дуга, що тягнеться від Загроса до Тавруза, особливо сприятлива, так само як і передгір’я Андського узбережжя. Саме там знаходять найстаріші сліди переходу до осілості.

Вторинним наслідком переходу до осілості в епоху не-

оліту — це мимовільне угноєння землі в безпосередній близькості до житла та можливість для стихійних чи свідомих занять городництвом. Можна також припустити, що найперші заняття городництвом мали на меті не харчові завдання, а слугували радше для задоволення схильності до певного шику, прикрашання житла та культових потреб, і все почалося з квітів, які вирощували жінки. Збирачі й мисливці знають усе що треба про рослини й тварини, завдяки яким вони живуть. Не потрібно ніякого технічного прориву, щоб перейти від збирання колосків пшениці до підготовленого відповідними діями збирання врожаю. Від городницької осілості до найскладнішого традиційного рільництва веде безперервна технічна й пізнавальна нитка — така ж сама, яка веде від першого каменя, обробленого іншим каменем, до складного кам’яного знаряддя. У кожній точці дієвці завжди знають про все це достатньо, щоб рухатися до наступної точки, якщо відчувають у цьому потребу.

Яка потреба була в тих дієвців рухатися за ниткою, навіть якщо це не коштувало їм жодного пізнавального чи технічного зусилля? Спершу слід упевнитися в очевидному: кожна точка, досягнута на лінії, що веде від чистого збиральництва й мисливства до виключно виробництва, діє як стопор і запобігає будь-якому поверненню назад з демографічних причин. Кожний крок уперед по цій лінії виражається у збільшенні густоти населення, а будь-який відступ — у великих утратах. Стопори особливо міцні на рівні основних рубежів. Людство могло, очевидно, і не ставати на цей шлях і, можливо, зробило це через необачність, але коли процес хоч трішки почався, відступати воно вже не мало змоги. Утім, коли б навіть у нього й була така можливість, малоймовірно, що воно обрало б шлях назад.

Рухаючись від одного етапу до іншого, дієвці можуть з урахуванням окремих напрямків розвитку підбивати підсумок позитивних результатів. У племінній будові, яка базується на рівновазі між сегментами та об’єднаннями сегментів, важливо мати якомога більше дітей, щоб забезпечувати врівноважувальну здатність власного сегмента. І навпаки, сегменти, що втрачають темп, потрапляють у несприятливе становище й можуть або загинути, або бути поглинутими. Діти є також джерелом авторитету, робочою силою, коли праця стає виробничим чинником, і пенсійною касою. Вони коштують недорого, бо освіта обмежена і передається прямим спілкуванням, і можуть допомагати власному втриманню з наймолодшого віку, пасучи гусей чи відганяючи птахів від полів. Мати якнайбільше дітей — хороший розрахунок, який стає то кращим, що далі люди просуваються шляхом виробництва. Міжплемінні війни, попри те що вони найчастіше маловбивчі, так чи так обертаються на користь численнішої сторони. Коротко кажучи, відбувається загальний тиск у бік демографічної експансії. Вона аж ніяк і на жодному рівні не є мимовільним і засуджуваним наслідком осудної поведінки та непередбачливості сімей, вона є результатом поєднання дуже розважливих розрахунків. Зважаючи на те, що треба годувати додаткові роти, а безкоштовної природи вже не вистачає для цього, починаючи з найменшої густоти населення, єдиним виходом є поширення та інтенсифікація рільництва.

Окремі меншини створюють власний додатковий баланс. Ті, хто посідають або жадають посісти владні й авторитетні позиції, змушені збирати ресурси для здійснення своїх стратегічних задумів і збирати їх трішки більше, ніж їхні прямі конкуренти. Оскільки кожен робить один і той самий розрахунок, потреби в накопичуваних багатствах зростають до нескінченості. Основне джерело багатства — це оброблювана земля. Що більше землі, яка краще обробляється, то більше засобів мають наймогутніші та найавторитетніші особи. Стає вигідним завойовувати землі, використовувати їх, збільшувати кількість робочої сили. Але чому робочі люди піддаються цьому — адже їх більшість? Лише тому, що вони не можуть діяти інакше, а такі умови їм нав’язують. Можна виявити ще більш особливі й гострі результати та стратегічні задуми. Розвиток культів з жертвопринесенням, які обслуговують жерці, вимагає відповідних ресурсів. їх можуть надавати вірні, змагаючись навіть із сусідами за те, щоб мати більш розкішне місце культу та вражаючі жертви. Мережі месопотамських та індіанських храмів і всюди розкидані римські церкви наводять на думку про ефективне сільське господарство та про те, що народи погоджувалися нарощувати свої зусилля для підвищення його ефективності. Деякі дослідники переконливо доводили, що одомашнення бика (Bos taurus) на Близькому Сході відбулося за два тисячоліття до того, як його почали використовувати як продукт харчування, і це одомашнення, очевидно, пов’язане з потребами в жертовних тваринах для місячного бога та з символічним ототожненням півмісяця з рогом бика.

Залишається виявити й уточнити уможливлення цього процесу. Вони є переважно кліматичними, оскільки фауна і флора залежать від клімату. Увагу, безперечно, слід звернути на великі кліматичні зони. Арктичні зони віддаляються, і в цьому полягає вирішальне значення потепління в голоце-нову епоху, оскільки в цей період звільнилися від льодовиків великі площі Євразії та Америки і гостиннішими для життя стали ще більш широкі прильодовикові території. Сухі тропічні зони — це або пустельні, або ж із дуже малою і неперіодичною кількістю опадів. Вони дають можливість вибирати лише між випасною економікою і зрошувальним рільництвом. Таке рільництво вимагає багато води та величезні трудові інвестиції. Вологі тропічні зони надто лісисті для палеолітичного знаряддя: для їхнього освоєння доведеться чекати появи технології обробки заліза, а це вже справжній технологічний стрибок, через що неолітизація Африки на південь від Сахари затрималася не менше як на п’ять тисячоліть. Зони з помірним кліматом, зумовленим широтою, висотою над рівнем моря чи впливом моря, знаходяться у найвигіднішому становищі, бо коливання тут найменш різкі й ці зони вимагають найменших інвестицій. Власне, вони аж ніяк не потребують технічних чи організаційних стрибків для здійснення будь-якої аграрної інновації: природа завжди позитивно відповідає на всі запити, звернені до неї.

Висновок цілком очевидний. Сприятливими є дві зони: помірна зона і суха тропічна зрошувана зона. У південній півкулі мало таких земель, і ще менше таких земель у згаданих зонах. У північній півкулі таким землям відповідають великі культурні ареали: Передня Азія, Індія, Китай — саме з цих районів почалася неолітизація. Вона також взяла самостійний старт на мексиканському плато та в долинах і на плато Анд, де клімат пом’якшили висота та зрошування. Європа як сприятлива зона з’являється кількома тисячоліттями пізніше, оскільки її більшою мірою торкнулося зледеніння та його наслідки.

Політизація

Загальна й абстрактна еволюційна лінія йде від племені до об’єднання племен, королівства, імперії. Під племенем слід розуміти вузол стихійних об’єднань між сегментами, які потрібні для того, щоб отримати рівновагу на всіх рівнях інтеграції. Логіку цієї структури можна краще зрозуміти за допомогою схеми:

А + В — спільнота в усіх її найширших вимірах. Ця спільнота може інтегруватися вгору зі спільнотою ще більших розмірів, з конфедерацією племен, яка завжди утворюється з конкретною метою, не має жодних постійних інститутів і дуже тимчасова. У нижній частині І1 і І2 — відповідно певна об’єднана в групу рідня з генеалогічною глибиною в три-чотири покоління. У1, У2, X, У, А, В — стихійні коаліції однакових розмірів, утворені між сегментами нижчого рівня та проти коаліцій таких самих розмірів. Кількість рівнів коаліцій — чотири або п’ять. Зібраних у такий спосіб особин може бути від кількох тисяч до кількох сотень тисяч.

Цей загальний принцип організації має безліч варіацій і нюансів континентального, регіонального та локального характеру. їх не повинно розглядати в межах загальної історії, за винятком хіба що трьох із них, які можуть мати деякі еволюційні наслідки. Найохоплюючу спільноту — назвемо її для зручності «плем’я» — можна вважати такою, що походить від спільного пращура, і це перетворює плем’я на велику родину, яка входить до ланки спільної генеалогії. Або ж у спільноті перебувають поруч один з одним і співіснують окремі генеалогічні блоки. Культурна однорідність племінної спільноти може бути дуже високою і простягатися далеко за неї, аж до включення інших окремих племен у спільному культурному ареалі. Або ж спостерігається повна неоднорідність, коли в одній і тій самій племінній структурі знаходяться сегменти, які не розмовляють однією мовою. Може спостерігатися точнісіньке перекриття територіальних і родових сегментацій, коли кожному генеалогічному сегментові відповідає чітка територія, або ж — повне розходження, коли поєднані сегменти різної належності. Плем’я — це соціальний світ із надзвичайно високою плинністю. Дієвці завжди прагнуть поєднуватися в групи. Такі групи-дієвці мають змінні розміри. Одна утверджується проти іншої, панують змагання, конкуренція та суперництво. Незалежність і об’єднання перебувають у постійному діалектичному зв’язку. Домінує діалектика Єдиного і Множинного, Одного й того самого та Іншого.

Об’єднання племен аналогічна структура, але відрізняється від племені тим, що кожним сегментом керують родові зв’язки — і цим така будова зв’язується зі стратифікацією та ієрархізацією — за двома загальними типами керування. Так, наприклад, один і той самий рід розподіляє складові лінії свого потомства так, аби завжди посідати керівне становище на всіх рівнях сегментації. Маємо, отже, ієрархію вождів — від вождя села чи навіть частини села аж до вищого вождя спільноти, яку зберігають для утворення іншої спільноти. Що більшою є спільнота, то більше це вище становище має символічне значення і то менш реальна пов’язана з ним влада. Або ж, наприклад, різні роди розміщуються в різних точках сегментації; голови цих родів, знаходяться в стратегічних точках, можуть мати реальну владу.

Царство (королівство) вводить докорінну зміну структури, коли спільнота має гору над складниками. Визначається конкретна спільнота, яка ділить соціальний простір на внутрішню й зовнішню частини. У внутрішньому просторі спостерігається тенденція до стирання чи послаблення всіх поділів, здатних підірвати єдність спільноти. Поділи, що допускаються, мають бути функціональними з точки зору спільноти, наприклад, поділ на адміністративні, податкові чи релігійні одиниці. Жодна коаліція будь-яких складових елементів не повинна загрожувати спільноті. Стосовно зовнішньої сфери спільнота прагне перетворитися на колективного суб’єкта та сприйматися таким усіма, хто населяє зовнішній простір.

Імперія — це царство (королівство), яке спромоглося поширити свою владу назовні та забезпечити своє панування над простором змінних розмірів.

Наведених визначень достатньо, щоб накреслити еволюційну лінію та виявити істотний фазовий перехід між об’єднанням племен і царством. Субстанцією такого переходу є політизація в розумінні політій, які відповідають просторам і чітко окресленим і стабільним, принаймні під кутом зору тенденцій, групам населення. Якщо визначити політію як соціальний простір умиротворення, спрямованого всередину, і ймовірної війни, спрямованої назовні, то перехід відбиває два полярні політичні розв’язання. «Сегментарне розв’язання» в границях племені та об’єднання племен забезпечує керування миром і правосуддям на всіх рівнях сегментації за допомогою створення стихійних і збалансованих коаліцій, які або знаходять мирне вирішення через переговори, або ж битимуться, доки проблема не буде розв’язана. Такий спосіб керування робить умиротворення чимраз імовірнішим, мірою того як ми наближаємося до сегментів і базових одиниць, а війну дедалі менш контрольованою, мірою того як ми підіймаємося рівнями сегментації й досягаємо простору, зайнятого фактичним чужинцем. Уважний розгляд прикладів, які постачають історіографія та етнографія, показує, що завжди існує певний упривілейований рівень сегментації, а саме той, де проблеми найчастіше і найшвидше розв’язуються мирно. На цьому рівні вже склалися постійні органи, і вони, за загальним правилом, зосереджені на зборах старійшин. Розв’язання проблеми базується на розкладі політії на складові сегменти спільноти, але без чіткого розриву з не-по-літією. На іншому краї можливостей лежить «унітарне розв’язання», яким політія визначається як однорідна спільнота, відмінна від не-політії. Вирішальним наслідком такого розв’язання є необхідність покладати керування миром і правосуддям на механізми чи процедури, спільні для спільноти як такої.