Розділ «І. Природна історія»

Існує і може бути виявлена в історичній реальності ще одна форма політизації. Сегменти племінної спільноти можуть трансформуватися в політії на певному рівні сегментації. Так само об’єднання племен можуть припинити зливатися в спільноті та набувати власної незалежності, проте не всі, а ті, що стоять на стратегічному рівні сегментації. Можна спостерігати також фазовий перехід між сегментацією й політизацією, але результати будуть зовсім різні, оскільки це — поліс. Дуже важливо точно визначити й ухопити обидва види переходу, оскільки вони ведуть до різних шляхів історичного розвитку, декотрі з яких можуть бути вирішальними для загальної історії. З одного боку, перехід між племінним об’єднанням і царством; спільнота, яка зазвичай характеризується культурною однорідністю, перетворюється на політію і стирає у внутрішньому напрямку всі попередні поділи сегментарного типу. З іншого боку, в спільноті племен чи їхніх об’єднань сегменти рівня X стають політіями. У цьому процесі спільнота перетворюється на культурний ареал. Отже, вона змушує кожний сегмент-політію стерти у внутрішньому напрямку всі політичні поділи сегментарного типу. Як і в царстві, відмінність виникає між спільним і окремим, але вона починає діяти в набагато менших і навіть крихітних спільнотах. Сільські поселення можуть об’єднувати лише кількасот осіб, але це — незалежні й суверенні політії. Проблеми організації та контролю влади — з огляду на таку скупченість — цілковито відрізняються від тих, які виникають у царстві. Різниця проявляється дуже показово в політичних режимах. Поліс сприяє в односторонньому порядку олігархічному режимові, тоді як царство вимагає ієрократичного режиму.

Притягальний чинник неоліту не імперія, а політизація або фазовий перехід між осілістю та політією. Проте перехід цей неможливий! Річ у тім, що племінна структура та структура громад ґрунтуються на принципі рівноваги через протистояння рівних коаліцій. Цей принцип запобігає тому, щоб якась коаліція могла коли-небудь остаточно взяти гору над іншою. Політизація через поліси — не вихід, адже вони входять до культурного ареалу й перетворюють його на олігопо-лярну трансполітію. У ній рівновага постійно відновлюється змінними коаліціями між полісами-політіями, жодна з яких не є досить могутньою, щоб перемогти коаліцію інших. Така взаємна безсилість обумовлена тим, що всі вони є результатом трансформації одного й того самого рівня сегментації на поліси, тобто вийшли з племінних коаліцій чи громад однакового типу. Неможливість фазового переходу емпірично визначається тим, що знадобилося від п’яти до семи тисяч років, щоб він таки стався. Адже цей перехід, урешті-решт, відбувся на територіях, які стануть великими культурними ареалами. Питання, отже, полягає в тому, щоб зрозуміти, як і чому неможливе стало можливим. Відповіді нам не дають ані порогові межі, ані дієвці. Її слід шукати в уможливленні та у випадковому збігу випадкових чинників.

Поріг, який пропонує палеоліт, — це перехід від стада до племені внаслідок демографічного насичення. Цей перехід мав відбуватися незчисленну кількість разів протягом десятків тисячоліть, не призводячи при цьому до змін, здатних вивести за межі палеолітичного поля. Нині ми знаємо, чому так було. Перешкода стоїть не між стадом і племенем і не між племенем і громадою, а між племенем, громадою і полісом, з одного боку, і царством, з іншого. Проблема, яку треба розв’язати, досить проста для того, щоб можна було уявити одне чи кілька розв’язань та перевірити їх історичними фактами. Проблему можна сформулювати в такий спосіб: як прибрати олігополярну перешкоду? Неможливо уявити й перевірити стихійне та свідоме передання влади від різних сегментів спільній інстанції. Це був би приклад стихійної або свідомої політизації. Проте остаточне розв’язання в організаційному плані виглядає складнішим, ніж сегментарне. Крім того, воно буде невигідним для всіх учасників за винятком тих кількох осіб, які обіймуть спільні владні позиції. Щоправда, удвох випадках цей розрахунок може помінятися на зворотний. Якщо з’являється зовнішня загроза, усі можуть програти і кожен зацікавлений у тому, щоб передати достатньо влади спільному центрові, аби відбити напади. І навпаки, сприятлива можливість для зовнішніх завоювань обіцяє вигоду кожному за умови концентрації потуги, потрібної для завоювання. Ці дві дуже реалістичні гіпотези виводять нас зі схеми, оскільки ми знаходимося на самому початку, коли немає ні зовнішньої загрози, ні планованих завоювань. З іншого боку, альтернативне розв’язання є набагато задовільнішим, і полягає воно у створенні тимчасової племінної або міжплемінної коаліції, яка дає змогу об’єднувати потугу, не втрачаючи власну. Саме до такого розв’язання вдаватимуться племена аж до наших днів.

З огляду на те, що мирний стихійний або свідомий шлях закритий, залишається тільки одна можливість: війна, але війна, результатом якої буде накопичення вигод на користь якогось одного полюсу. Для того щоб встановити такий кумулятивний дисбаланс, потрібно й достатньо припинення племінної олігополярності. Тут можливі два теоретичні варіанти. Або олігополярність скочується до стану системи гри з численними дієвцями, в якій важко виробити правила й неможливо забезпечити їхнього дотримання. Наслідком буде вічна дика війна, з якої по черзі виходитимуть переможці й переможені та з якої колись має вийти останній переможець. Перетворення внутрішньо врівноваженої гри у внутрішньо нестійку гру вимагає здійснення двох умов. Треба, щоб зіткнулися кілька племінних олігополярностей. Зіткнення базується на здешевленні сполучення та на збільшенні наявних ресурсів: цю умову врешті-решт забезпечує економічний розвиток. Потрібно також, щоб деякі з воюючих знаходилися в становищі, вигіднішому рівно настільки, скільки необхідно для накопичення сили. Таку різницю можуть створювати різні чинники: позиція, краща для оборони, контроль місць проходу, менші витрати на сполучення, дещо родючіша земля, плодовитіші жінки, твердіші моральні якості тощо.

За другим можливим теоретичним варіантом, олігопо-лярність обертається на гру з двома, трьома або чотирма дієвцями, причому ця гра є теж внутрішньо нестійкою, бо кожний дієвець зацікавлений у тому, щоб ліквідувати інших, аби не бути ліквідованим самому. Можна уявити знову ж таки дві теоретичні ситуації. Дві, три або чотири племінні громади постійно мешкають у стані ворожих зіткнень, і сила цієї ворожнечі спонукає їх перетворювати тимчасові коаліції на вічні. Міцніша й краще організована коаліція має великі шанси на перемогу, і це є стимулом для всіх іти в цьому напрямку, створюючи собі окремі й постійні політичні органи. Або ж олігополярність стихійно еволюціонує від племені до громади, наприклад, під тиском більш жорсткої соціальної стратифікації. Такий шлях розвитку може механічно трансформувати два десятки стабільних сегментів у дві чи три нестійкі громади. Показовим прикладом може бути річкова долина, де здійснюється невідпорний тиск на користь виникнення двох політичних полюсів, один з яких рано чи пізно поглине іншого. Найвідоміші в історії приклади — цивілізації Єгипту та Нижньої Месопотамії, а також Інду, хоча історичний процес і був зупинений зникненням цієї двополюсної або, ймовірніше, триполюсної цивілізації. До цього прикладу можна додати й високогірні Андські плато, де коридор накреслений не річковою долиною, а двома паралельними пасмами гір. Можна також скомбінувати дві інші можливості: олігополярна спільнота перетворюється на поліполярну, яку кінець кінцем війна призводить до становища, в якому домінують дві, три або чотири політії. Для ще більшого ускладнення моделі її можна зобразити у формі спіралі, кінці якої тягнуться далі й далі, аж доки не будуть включені до єдиної трансполітії найвіддаленіші племінні елементи та громади. Цю модель вочевидь можна застосовувати до Китаю, щоб зрозуміти й пояснити його просування до імперії за приблизно дві тисячі років.

Аби мати правильне уявлення про зняття олігополярної перешкоди, слід звернути увагу на три моменти. У дуже довгій перспективі, тобто в масштабі тисячоліть, обумовленому міцністю племінної перешкоди, війна — це єдиний рушій еволюції. Але війна мобілізує інші види розвитку — економічний, політичний, ідеологічний, соціальний — сприяє їм. Війна — тотальне явище найвищого ступеня, оскільки все, що відбувається в суспільстві, позначається на ній, і навпаки. З цього випливає, що в людській історії дедалі більшого значення набуває випадковість, що поступове виникнення нових утворень чи явищ стає дедалі непередбачуванішим, а ретроспективні пояснення потребують ще багатшої документації.

Внесок дієвців у цей рух можна резюмувати в такий спосіб. На відтинку від племені до громади багато дієвців отримують свою вигоду в марнославстві та амбіціях і ніхто по-справжньому не програє, бо кожний може знайти собі якусь компенсацію. На відтинку від громади до царства протягом самого фазового переходу дієвці, можна сказати, не відіграють ніякої — позитивної чи негативної — ролі, оскільки відбуваються явно непомітні, але з великими наслідками речі, як-от здешевлення сполучення та угод з огляду на зростання густоти заселення та активнішу мобілізацію праці. На відтинку від царства до імперії вимоги систем дій такі, що ніхто не може не робити нічого, бо нічого не робити — значить програти. Дієвців — хочуть вони того чи ні — залучають до дій. Ті, хто виграє, виграють усе або багато з точки зору влади, авторитету й багатства. Ті, хто програє, програють багато або все. Це дуже потужні стимули для того, щоб робити все, аби виграти чи не програти.

Ієрократизація

Ієрократизація — це процес, який позначається на політичному укладові, тобто на відносинах влади, інсти-туціалізованих і здійснюваних у межах політії. Завершенням цього процесу є власне політичний уклад імперій. Назвімо його абсолютною ієрократією. Три елементи, з яких складається цей вислів, розкривають його характерні риси. «Ієро» означає владу, наділену повним, цілковитим і винятковим авторитетом. Авторитет є способом здійснення влади, який базується на визнанні в земному намісникові якогось вищого принципу, яке визнають покірні. Цей елемент залишається чистим, коли авторитет відділений від фактичного здійснення влади, а його власник сприймається як пон-тифік. Елемент «кратія» означає владу як силу, коли ті, хто підкоряються, бояться насилля, що його може вчинити щодо них той чи ті, хто вимагають їхньої покірності. Авторитет і сила об’єднані, коли сильний наділений ще й авторитетом. Більш ясними й реалістичнішими словами можна сказати так: первісний насильницький переворот легітимізують ідеологія та згода народу. Усе визначення доповнює елемент «абсолютний». Об’єднання сили й авторитету в ієрократії може здійснюватися в двох дуже різних контекстах. В одному з них сила авторитету контролюється й обмежується ефективною тіньовою владою, тобто силовими й авторитетними позиціями, зовнішніми щодо політичної влади й незалежними від неї. Ці позиції посідають племінні та аристократичні роди. В іншому контексті силу авторитету обмежує не якась тіньова влада, а різноманітні об’єктивні умови. Перший контекст породжує помірковану ієрократію, яка в другому контексті стає абсолютною. Чим же в такому разі стає третій спосіб влади — керівництво? Мірою того як політична влада стає абсолютнішою, керівництво стає предметом низхідного делегування (а не висхідного, від керованих керівникам, як за демократії) кваліфікованим особам, яких цінує ієрократ (а не громадяни) і які заповнюють владний апарат.

Ці відмінності дозволяють провести логічну й зв’язну еволюційну лінію, де режими абстрактно йдуть один за одним у такому порядку: демократія — чиста, олігархічна, аристократична; чиста ієрократія — повністю відірвана від сили; поміркована ієрократія; абсолютна ієрократія. Звідси можна встановити чіткий взаємозв’язок з еволюційною лінією, яка привела плем’я до імперії. Демократія панує в стаді й у племені, яке ледь виділилося зі стада. Чиста ієрократія зустрічається в племені й у громаді. Поміркована ієрократія спільна для громади й для королівства. Абсолютна ієрократія з’являється в царстві та характеризує імперію. Якщо перевернути ці взаємозв’язки, то можна побачити таке: у стаді існує майже чиста й ідеальна демократія; плем’я допускає дуже відкритий діапазон режимів: демократію, олігархію, аристократію, чисту ієрократію; громада сприяє чистій, а надто поміркованій ієрократії; імперія залишає тільки абсолютну ієрократію. Для повноти картини слід додати, що за винятком стада всі епізоди залишають можливості для тиранічних періодів і цей ризик зростає з рухом від племені до імперії. Але тиранія — це проміжний період. Хоч якою кривавою та жорстокою вона буде, вона нездатна чимось позначити загальну історію.

Наведені взаємозв’язки виявляють три фазові переходи, які потребують пояснення, якщо ми хочемо зрозуміти, чому неолітизація зазнала ієрократизації. Так відбувається перехід від демократії до чистої ієрократії, від неї до ієрократії, заснованої також на силі, а від ієрократії взагалі до її абсолютизації. Перший перехід — найскладніший для пояснення, тому що, хоча й вивчали численні приклади «божественної монархії» у нілотів[2], у Полінезії, в індіанців південного сходу США, в Африці на південь від Сахари, немає жодного документа про історичне виникнення бодай однієї з цих монархій. Доводиться триматися якогось слушного пояснення, не маючи змоги оперти його на факти. Найслушнішим виглядає пояснення, за яким цей феномен є суто ідеологічним, таким, що слугує для представлення та виправдання чогось. Питання — чого саме. Племінна будова, механізми коаліції та зчеплення сегментів якої дають змогу звести докупи багато особин, уже не може, як це було зі стадом, сприйматися безпосередньо. Вона потребує посередництва представництв. Найдоступнішими й легкими в дії є правила споріднення, які можуть то легше слугувати символами для морфологічних механізмів, що вони відповідають певній реальності: принаймні в основі та на першому рівні племінного дому люди й справді є родичами. Крім того, правила споріднення мають ту цінну перевагу, що вони забезпечують майже безкінечні тонкощі застосування і дають змогу різним групам мати ілюзію самобутності й відмінності, обираючи для себе правила, відмінні від сусідських.

Демографічне насичення та племінне відокремлення дають реальних сусідів різним соціальним формуванням, тоді як палеолітичні етнічні групи жили замкненими на самих собі. Таке співіснування передбачає перехід від культурного ареалу «в собі» до ареалу «для себе», до усвідомлення «Ми» у протиставленні до «Вони». Цей перехід теж вимагає посередництва представництв. Божественна монархія — добре розв’язання цих двох проблем представництва, оскільки ієрократа можна представити як нині живого нащадка пра-щура-засновника, який породив або об’єднав «Ми». Слово «монархія» дуже неправомірне, оскільки передбачає наявність політичної влади та її фактичного здійснення, тоді як ці особи, безперечно, священні, а часто й божественні, дуже далекі від здійснення будь-якої влади. Це, власне, не політичні, а символічні й ідеологічні дієвці, носії та втілення культурної ідентичності. Таке вирішення має найбільше шансів бути обраним з огляду на його зручність і дієвість чи в дуже малих і територіально обмежених племенах, де ідея «великої родини» цілком слушна й, можливо, навіть реальною, чи в мережі громад з царським кланом, де міфічне пра-щурство цього клану саме собою зрозуміле.

Це — перша можливість, про яку можна сказати, що нею скористалися в Китаї за часів, від яких не залишилося документів, і в Японії в досить пізню епоху, в IV або V ст. н.е., щоб показати виникнення роду «імператорів». Можна виявити й другу можливість — зовсім іншу, історична генеза якої вислизає з поля зору за браком документів. У цій можливості ігнорується божественна монархія, а обирається створення ієрархізованої мережі храмів, паралельної племінній мережі, з існуванням чи без існування громади. Центральний момент ідеологічного розв’язання полягає в тому, щоб забезпечити кожному рівню сегментації — від сім’ї до племені чи конфедерації племен — святилище, від домашнього вогнища до храму чи міста-святилища, спільних для певного конфедеративного, більш-менш великого культурного ареалу: епонімом таких міст-святилищ можна було б назвати Ніпур[3] у Нижній Месопотамії. Це розв’язання є племінним аналогом розв’язання, яке можна знайти в світі міст, зокрема грецьких, з так званими панеллінськими святилищами, як от Олімпія чи Дельфи. Розписані гроти мадленської культури, починаючи з Ласко, також, очевидно, слід віднести до того ж самого класу явищ. Ці святилища, хоч якими б скромними вони були, потребують порядкування. На самому низу керівництво стихійно доручають зацікавленим сегментам і родам. Піднімаючись вище, потрібно передбачати більш стабільні органи. Нам відомо, яке вирішення обрали греки: непрофесійні достойники на рівні міста і спеціалізовані роди на па-неллінському рівні. У світі племен і громад був прийнятий варіант громади. Або один рід чи клан постачає жерців на всі святилища та на всі рівні мережі, так, як царський клан постачає всіх вождів. Або окремі роди опікуються різними святилищами. В обох випадках маємо розрив між жерцями, наділеними авторитетом, і вождями, влада яких походить від полюсів керівництва чи сили. Зазвичай, таке становище можна уявити для Шумеру і Мексики перед останніми етапами просування від царств до імперії.

Другий перехід починають історично задокументовувати в Шумері з кінця IV — початку III тисячоліття. Він має прямий зв’язок з політизацією та відбувається без жодних таємниць. Створюється і територіально обмежується політія поза племінною плинністю та громадою. У цих межах визначають владні позиції, які врешті-решт монополізує хтось могутній, хто в кінцевому підсумку узурпує авторитет та ідеологічно узаконює ту силову акцію, що привела його до влади. Війна стає явищем, яке дає життя лінії та розкриває її таємницю. Перехід відбувається тільки там, де раніше встановилася чиста ієрократія в одному чи іншому з двох можливих варіантів — божественна монархія або ієрархізована мережа святилищ. Але в ньому немає нічого від загального чи від обов’язкового етапу. Потужна ієрократія може — і це найпоширеніший приклад — безпосередньо заступити місце демократії, олігархії ти аристократії. Війна дозволяє та нав’язує такі еволюційні скорочення шляху.

Третій перехід документований найкраще. Тіньова влада, яку потрібно долати, щоб дійти до абсолютизму, постає в двох основних виглядах. Коли все населення політії структу-роване й організоване в роди, треба знищити й подолати саму родову структуру. Потрібно сплутати роди й перемішати людей так, щоб отримати народ підданих, для яких об’єднання в коаліції було б надто дорогим, і еліту, яка б визначалася своїм становищем у владному апараті. Коли соціальні еліти складаються з аристократичних родів, а народ — незалежно від того, організований він у роди чи ні, — перебуває в залежності або під протегуванням аристократії, розв’язання полягає в жорсткому контролі аристократичних родів і у визволенні народу з-під їхнього панування. Перший спосіб призвів до контролю політичної влади над жінками, «підхожими для одруження», через бюрократичне регулювання простолюдних шлюбів серед перуанських інків або через створення фіскальними чи військовими способами «резерву» жінок для одруження, як це можна бачити на численних прикладах в Африці та як це робили інки для своєї еліти. Другий спосіб здійснюється або через просте знищення аристократів, як у Індії, або через перетворення елітарних родів на джерело чиновників для владного апарату, як у Китаї.

Графік руху ієрократизації у вирішальні моменти його історичного процесу робить його досить зрозумілим, аби обмежитися простим начерком при розгляді інших його аспектів. Палеолітичний поріг, відколи ці процеси уможливилися, полягав у виникненні влади. Влада — це зв’язок і напруга між вільними волевиявленнями. Вона виражається в трьох видах, залежно від дії покори, яка підкоряє одну волю іншій: керування базується на розрахунку, авторитет — на повазі чи на захопленні, сила — на страху. Оскільки політичні режими визначає спосіб влади, якому вони віддають перевагу, хоча вони й не в змозі цілковито ліквідувати ті способи, якими нехтують, усі політичні режими перебувають — у потенційному стані — в найневиннішому з можливих владних стосунків. У палеолітичному світі вже існували владні стосунки, які наявні в багатьох інших тваринних групах. Від самого початку розвиток будь-яких варіантів політичних режимів був можливий, і вони почали здійснюватися, коли умови їм сприяли. Такими умовами є виробництво і збагачення, політизація, війна, стратифікація. Усі варіанти розвитку взаємозв’язані й підсилюють один одного.

Щодо дієвців, то ті, хто посідали позиції авторитету та/або влади, отримували від цього задоволення амбіцій, скнарості й жадібності, марнославства й пихи: потреби просити їх висувати свої кандидатури не було. Дієвці, які підкорялися авторитетові, могли робити це з переконань, якщо тільки вони не були поставлені перед вибором між покорою або бунтом із ризиком бути вбитими й не знаходили для себе слушних причин для вибору покори. Ті, хто підкорялися силі, були безсилими і могли обирати тільки між життям у покорі й смертю.

Війна

Якщо трішки змістити акцент означення Клаузевіца, можна сказати, що війна — це «силовий конфлікт між політіями». Це конфлікт, який перероджується в насильство через те, що сторони не зібрані правосуддям у спільному просторі замирення, і який може дійти до краю боротьби на смерть з причини людської свободи. Незапрограмованість виду справді виражається — на полі конфліктності — у відсутності будь-якого вродженого механізму вираження та контролю агресивності. Якщо вільний звір до того ж раціональний, має означену мету й здатний на помилку, то можна зрозуміти, що він може заради того, аби досягти своєї мети всупереч людським перешкодам, вкладати в битву дедалі більші засоби, а вороги, втягнуті в спіраль змагання засобів, можуть дійти до крайнощів, несумірних із початковою причиною. Звідси можна одразу вивести дві межі феномена війни в загальній історії. Оскільки палеолітичні стада не жили в політіях, війна не була їм відома. Конфлікти й смертельні сутички були дуже ймовірні, але вони не переростали у війну: в гіршому разі їхніми результатами були вбивства чи двобої з поганим кінцем. З іншого краю історичного часу, якби була надовго створена всепланетна політія, то більше б не було війни, хіба що залишилася б небезпека громадянських або міжпланетних воєн. Отже, у війне є дата народження в неоліті й потенційна дата смерті. Вона не є людською уні-версалією чи прямим продуктом людської злостивості, хоча й дає їй змогу проявлятися в найжахливіший спосіб.

Потрібно і достатньо повністю зосередитися на концепціях політії й політизації, щоб знайти еволюційну лінію війни та одержати пояснення динаміки цієї лінії. На стадії племені та громади політія розгалужується в комплексі морфологічної сегментації, причому кожний сегмент може слугувати політією для розв’язання конфліктів певної категорії. Через це війна стає потенційною й можливою на всіх рівнях сегментації — за межами базового осередку, яким є розширена сім’я. У такій сім’ї конфлікт може вибухнути, наприклад, між старшим і молодшим, і розв’язаний він буде тільки шляхом розщеплення та розділу супротивників на дві нові базові одиниці. За таких умов конфлікт може набути форми вбивства чи смертельного двобою, але, як і в стаді, це не буде війною. Війна починається або може спалахнути за межею сім’ї, як ми це бачимо на крайніх прикладах розкладу племен, наприклад у марокканському Рифі на початку XX ст. У нормальні часи конфлікти то легше розв’язуються мирним шляхом, що більше ми наближаємося до бази сегментації, і навпаки, тим важче мірою наближення до зовнішнього чужинного позаплемінного чинника. Силовий конфлікт може набирати цілий спектр форм від сімейної бійки до дикої війни між «напівлюдськими істотами» з їхніми «іграми м’язами». Поліси дають приклад зовсім іншої моделі. Вони є окремими політіями, що дозволяє проводити ефективне внутрішнє умиротворення, зокрема завдяки спрямованому усуненню сварок між лініями нащадків і родами. Крім того, поліси входять до олігополярної трансполітії — системи, здатної забезпечити дуже жорсткий контроль проявів насильства, хоча вона й не може усунути ризик того, що якась війна поверне на гірше й дійде до крайнощів боротьби на смерть. Такі обставини також сприятливі для вироблення трансполітійного права, яке дає змогу розв’язувати або попереджати конфлікти, а ті, що вибухають, стримувати засобами дипломатії. Результатом стає чітка й відчутна відмінність між війною й миром, яка зримо контрастує з племінною градацією ворожнечі. Поліси не ізольовані, а оточені чи лежать поруч із царствами та імперіями, які мають зазвичай набагато більше сил, які вони можуть мобілізувати, якщо вже не мобілізували. З цієї причини поліси можуть вступати в різкі конфлікти, коли йдеться про їхнє виживання як політій. За минулі тисячоліття всі вони без жодного винятку зазнали остаточної поразки або відступили перед сильнішим за себе суперником, навіть найславетніше й найдосконаліше з них — Венеція — у 1797 р. під тиском французького чобота.