Розділ «І. Природна історія»

Земна природа влаштована так, що ресурси, потрібні для харчування, виготовлення одягу та житла, завжди наявні на місці. Точніше кажучи, людина з її вправністю завжди знайде в обмеженому радіусі, кілометрів двадцять п’ять — п’ятдесят, необхідні й достатні природні ресурси, щоб задовольнити весь діапазон її потреб. Виняток становлять два види ресурсів, природні джерела яких вимагають їх транспортувати на подекуди значну відстань. Матеріали, призначені для обробки каменю, розподілені нерівномірно, і ця нерівномірність зростає мірою того, як збільшується їхня потрібна кількість: так, обсидіан зустрічається рідше, ніж звичайний кремінь. Ювеліри обробляють черепашки та каміння, яке треба завозити здалеку і за необхідності в кілька етапів, коли живеш десь посередині континенту й подалі від кар’єрів.

Чи можна оцінити ступінь досягнутого процвітання відношенням між ресурсами й потребами? Полювання та збирання можна прирівняти до споживання відсотків з безкоштовного природного капіталу. При такому прирівнюванні виникають два запитання. Чи є капітал гарантованим? Зміни клімату можуть порушити його склад, але вони відбуваються досить повільно, і дієвці мають достатній час, аби пристосуватися до них. Велика дичина взагалі та деякі особливо вразливі види, як-от черепахи, можуть бути предметом надмірного винищення чи потерпати від істотних природних змін, але за винятком локальних катаклізмів зацікавлені особини також мають час пристосуватися та перейти на інші ресурси. У масштабах виду цей капітал, безперечно, гарантований. Та чи завжди достатніми є відсотки з нього? Деякі зони зазнають дуже відчутних сезонних змін, коли погода міняється на холод або ж на посуху, через що періодично виникає дефіцит. Проте з огляду вже на саму періодичність таких змін їх можна передбачувати й уживати необхідних заходів. Дуже точні й дуже документовані спостереження показали, що навіть у таких екстремальних середовищах, як Калахарі чи деякі пустелі південного заходу Сполучених Штатів, первісні люди ніколи не споживають більше певної частки, максимум половину. Така стриманість свідчить, що всі середовища, використовувані видом, завжди можуть мати більшу кількість особин, принаймні вдвічі більше в найменш сприятливих умовах. Чому не використовується цей запас? Відповідь, очевидно, має демографічний характер: поєднання низької жіночої плодючості з високою дитячою смертністю призводить до густоти населення, нижчої за підтримувану природою. Звідси випливає важливий висновок: жодний демографічний тиск на економічний режим не був таким, щоб змусити його змінитися. Щодо сировинних ресурсів, то вони завжди присутні: або на місці, або в доступному радіусі.

Ці спостереження ведуть до висновку, що відношення ресурсів до потреб не тільки дорівнює одиниці, а й перевищує її. Економічний режим первісної людини не тільки гарантує добробут, а й забезпечує достаток у прямому сенсі, тобто перевагу ресурсів над потребами. За такого стану важко уявити неприємні ускладнення, навіть суто локального чи курйозного характеру. Щоб прийняти очевидність того, що економіка палеоліту має бути економікою достатку, досить відійти від етноцентристської ілюзії, за якою тодішні ресурси співвідносяться з сьогоднішніми потребами.

Первісне вирішення питання є також природним — у всіх окремих і додаткових сенсах цього вислову. Воно є природним у тому сенсі, що відповідає інтересам людини. Мета економіки більш ніж досягнута, її перевищено, оскільки достаток перевищує добробут. Оскільки потреби в усіх різні, то в умовах достатку всі знаходять собі відповідні ресурси. І тут не можна погоджуватися з зауваженням, буцімто ресурсів, які, безперечно, достатні в середньому, може не вистачити для тієї чи тієї цілі. Смертність дуже висока, зокрема дитяча, але її не можна відносити на дефіцит ресурсів, вона є результатом біологічної кволості виду, яка не виправляється раціональним опануванням чинників, що на неї впливають.

«Природне» означає також: «таке, що відповідає людській природі». Цю відповідність можна вивести з характерних ознак виду. Дотримується свобода в тому сенсі, що жоден із аспектів економічного режиму не можна вважати визначеним. Кліматичні умови та середовище не примушують до жодного розв’язання, а задовольняються лише тим, що забороняють деякі з них. Забороняються небагато з можливих вирішень, тож діапазон способів експлуатації одного й того самого середовища завжди відкритий, і це веде до культурного розмаїття. Наявна раціональність, оскільки всі види господарської діяльності точно відповідають раціональності людської діяльності. Це все — об’єктивні розв’язання, незалежно від того, чи йдеться про дії, про творення чи про пізнання. На всі розв’язання мобілізуються здатності й здібності, якими вид наділений від природи. Це відповідає й цілеспрямованості. Переслідуються всі цілі, і до них беруться зазвичай у задовільний спосіб завдяки, зокрема, тому, що ніколи не доводиться стикатися з економічним блокуванням через нестачу ресурсів, оскільки панує достаток. Ба більше, економічний чинник утримується на своєму природному — підлеглому й стратегічному — місці. Люди виділяють на нього необхідні засоби, не виходячи за межі необхідного. Ось чому, з одного боку, достаток забезпечується не безконечністю ресурсів, а стримуванням потреб, а з іншого — ми маємо справу з суспільством дозвілля, в якому, за підрахунками етнографів, шість годин праці на день і три дні на тиждень достатні для забезпечення всіма ресурсами. Це дозвілля — час, який витрачають на те, що вважають важливим, наприклад на забави! Це привілейоване людство залишається людським у своїй погрішимості. Люди здатні на помилку: так мисливець може повернутися з полювання ні з чим. Вразливі й етнічні групи: та чи та група могла зникнути в біологічному чи культурному сенсі.

«Природне» значить, зрештою, «стихійне». Стихійність проявляється по-різному. Прояви людської природи та використання її природних даних відповідають природі речей економічних. Ми маємо справу з видом, що відрізняється від усіх інших завдяки своїй незапрограмованості: він має безконечні здібності пристосовуватися до всіх типів середовища, не припиняючи при цьому бути видом єдиним, де мінливість обмежується фізичними ознаками, які не позначаються на людськості людей. Про стихійність говорить також повна інтеграція людського виду в живий і фізичний світ. На цій стадії не помітно жодної дихотомії між видом і рештою реального світу: маємо інтегральну систему природи, в якій вид — це елемент, що посідає своє місце і сприяє її регулюванню. Система природи не застигла, вона перебуває в постійному розвитку, зокрема жива природа. Лінія Homo аж до появи Sapiens sapiens є однією еволюційною гілкою з-поміж незліченних інших, але для неї характерна та вирішальна особливість, яка веде до межі, за якою живий вид може відірватися від системи природи, принаймні до деякої міри. Стадія палеоліту відповідає перетинанню порогу, але без актуалізації його розривного потенціалу.

Первісне й природне розв’язання економічної проблеми також еволюційне. Певний еволюційний потенціал криється в співвідношенні між потребами й ресурсами. Слід виключити серйозну й тривалу зміну цього співвідношення через зменшення ресурсів або через збільшення сталих потреб. Перша з наведених причин майже неможлива завдяки запобіжному запасові, що залишається між використовуваними й не використовуваними ресурсами. Якщо зникає дуже велика дичина, то змінюється харчова стратегія. Коли меншає такої повільної й доступної здобичі, як черепаха, її в харчуванні заміняють рухливішою дичиною, як-от зайцем, кролем, куріпкою. Другу причину виключає те, що густота населення, так само нижча за межу виснаження ресурсів, постійно підтримується в рівновазі — десь один житель на десять квадратних кілометрів — демографічними, а надто соціальними чинниками. З огляду на таку еволюційну неможливість зміни цього співвідношення слід насамперед розглянути гіпотезу збільшення ресурсів не за допомогою штучного втручання, а природним шляхом. Нашу увагу може привернути одна-єдина можливість, а саме кліматичні зміни, якими супроводжувався прискорений відступ четвертинної льодовикової системи. Він сприяв збільшенню розмаїття видів на одиницю площі та більш високій репродуктивності на вид. Результатом цього могло стати і стало розширення харчової стратегії.

Само по собі таке розширення не має підстав вести до економічної зміни, але зміна, яка станеться з інших причин, може бути легше поширена, оскільки не вимагатиме жодного стрибка. Так, приміром, хліборобство може розвиватися вже в зоні помірного клімату, тоді як у холодних або арктичних регіонах йому треба буде пройти попередні технічні прориви. У зонах, які визначаються рельєфом і характеризуються близьким сусідством спеціалізованих і однорідних мікросе-редовищ, яскравіше, ніж у інших, проявляється таке примноження й розширення харчових стратегій. Зі сказаного можна зробити два цікавих висновки. По-перше, розкривається діапазон можливих пошуків і збільшується вірогідність того, що пошук приведе до цілком нового результату, якого люди й не прагнули. Іншим висновком є перехід до осілого способу життя для експлуатації кількох мікросередо-вищ у меншому радіусі. Що коротшим є радіус, то більшими мають бути ресурси. Проте існує природний обмежувач, а саме те, що ресурси є відсотками з природного капіталу. Якщо дієвці хочуть знести цей обмежувач, вони повинні оштучнити природу.

Від системи потреб залежать й інші види еволюційної ймовірності. Достаток палеоліту забезпечується обмеженням потреб, до якого змушують певні вимоги, але людські потреби вільні, тобто вони природно не обмежені: вони завжди можуть розвиватися десь далі. Власне, розширення потреб залежить від трьох змінних — цінностей, навколо яких можуть сконцентруватися потужні пристрасті. Пристрасть до влади вимагає ресурсів для її завоювання, утримання та здійснення. Потрібні також ресурси для того, щоб здобути й зберегти престиж. Що ж до багатства, то його ніколи не буває вдосталь: скупість і жадібність породжують безкінечні потреби. Навіть більше, ці три цінності, й особливо дві перші, призводять до конкуренції й змагання, в якому кожен прагне перемогти решту, а ресурси, на які спрямовані зусилля, визначаються не стільки пристрастями та їхніми вимогами, скільки рівнем, якого досягли конкуренти.

Ще одним осередком еволюції може бути обробка ресурсів і технічні аспекти економічної сфери. їхній вплив на перехід можна резюмувати трьома взаємопов’язаними репліками. Між чистим полюванням та збиральництвом і чистим рільництвом існують численні проміжні точки, які дозволяють переходити від однієї до іншої дуже поступово й майже непомітно. Для досягнення будь-якої точки та переходу за неї не потрібні технічні прориви ні в знанні, ні в умінні; необхідні для переходу технічні доробки є завжди безпосередньо доступними і прийнятними. Кожна досягнута точка стає незворотною, оскільки відповідає потребам, інтересам і пристрастям.

Морфологія

Якими ж були принципи злагодженості й єдності палеолітичних суспільств, якою була морфологія, будова, здатна забезпечити солідарність окремих людей, груп і мереж? Ми приступаємося до питань, щодо яких археологія не так надійна, як етнографія. Щоб зменшити, якщо не усунути, ризик анахронізму, обережність радить обмежуватися максимально загальними міркуваннями. Первісне розв’язання проблеми, очевидно, спиралося на комбінацію трьох рівнів інтеграції. На першому знаходиться сім’я, яка складається з батька, матері та їхніх двох чи трьох дітей. Другий рівень — назвімо його довільно «клан» — об’єднує п’ять сімей, до яких можуть додаватися старі та немічні, самотні й ті, хто потребують сторонньої допомоги. Осередок клану можуть складати брати й сестри та їхні подружжя разом із сім’ями родичів і друзів, але ця схема не обов’язкова. Так, принцип відбору складових клану ґрунтується на спорідненості душ, яка стає більш або менш імовірною завдяки родинній близькості. Це відкрита і рухлива спільнота, що змінюється чи періодично, коли сезони дуже контрастні й змушують сім’ї розходитися в пошуках ресурсів, яких через холод або посуху на їхньому місці поменшало, чи внаслідок суперечок між ними. Сім’я виконує емоційно-психологічні, виховні, репродуктивні функції. Щодо клану, то він зосереджується головно на господарстві (він одиниця виробництва, розподілу та споживання), а також на забезпеченні суспільних стосунків (він осередок спілкування, обміну думками, поділяння цінностей).

Третій і останній рівень інтеграції — це етнічна група, або етнос (цей термін також довільний), яка складається з двох десятків кланів або щонайбільше з п’ятиста-тисячі особин. Етнос закрита ззовні спільнота, оскільки вона ретельно уникає контактів з іншими групами і ці контакти мають геть випадковий характер. Кожен етнос — це маленька ойкумена. У неї своя територія полювання та збирання зазвичай відділена від територій інших груп нічийною землею. З цього випливає, що кочування в палеоліті охоплює невеликий радіус, має періодичний та циклічний характер. Етнос виступає як ендогамний демографічний ізолятор: у цій спільноті кожен знаходить собі подружжя. У нього своя мова, свої міфи, своя колективна пам’ять, свої звичаї, часто свій тип людини з огляду на ізоляцію та генетичний відбір, свої обряди й ритуали. Така мінімальна ойкумена є культурним ареалом і носієм певної культури, це повне й цілковите людство зі своїми особливостями: кожний етнос — це субзагальний спосіб людського існування, спосіб, який не має жодних недоліків чи вад, які могли б дозволити дійти висновку, що це людство неповне або примітивне. Етнос не угруповання, у нього немає інституцій та структур — як постійних, так і тимчасових, — що дозволяли б йому діяти як колективному дієвцеві. Спільнота також не сприймається ідеологічно чи реально як генеалогічне дерево. Спорідненість обмежується трьома поколіннями: шлюби укладаються з будь-ким, окрім батька, матері, братів і сестер; шлюбами з’єднуються особини, що обрали одна одну, а не одиниці, що можуть обмінюватися між собою; це — спільнота, усередині якої здійснюються всі види обмінів. Можуть відбуватися колективні сходини з більшою чи меншою регулярністю в ритуальному або не ритуальному місці, але вони тривають лише кілька днів і не мають якихось рис, які могли б характеризувати їх як збори етносу. Отже, етнос — це в жодному сенсі не угруповання, це — простір суспільного життя.

Від цієї спільноти можуть відділятися «рої», які оселяються десь далі на вільній території. Археологічні пам’ятки нездатні зафіксувати випадки «роїння», чи розселення, й етнографічні документи дають нам не більше. Щодо історика, то йому доводиться просуватися шляхом домислів. Причиною розселення має бути конфлікт — досить гострий і нерозв’язний, щоб сторони вирішили, що вони не можуть більше жити разом. У таких випадках можливі два варіанти дій. За першим, з етносу можуть піти кілька сімей. Оскільки вони не відповідають вимозі морфологічної єдності, треба постулювати збір до купи роїв, які вийшли з кількох етносів. Така їхня зустріч є надто випадковою, щоб не зробити ймовірнішим біологічне зникнення рою та повернення до етносу тих, хто виживе. Такий сценарій більше сприяє демографічному регулюванню. Другий варіант видається перспективнішим, оскільки він ґрунтується на поділі етносу на дві майже рівні половини. Оскільки найвірогідніше джерело конфліктів — це наявний демографічний тиск не на ресурси, бо ми цей ризик уже усунули, а на саме суспільне життя, кожна половина може бути близькою до демографічної рівноваги, яке досягається за чисельності приблизно в п’ятсот особин. Цей сценарій у його найвищому прояві змушує етнос жити в стані постійно зростаючої напруги мірою того, як він наближається до межі в тисячу особин, після досягнення якої він ділиться на два етноси по приблизно п’ятсот особин кожний.

Демографія показує, у чому сім’я є природним розв’язанням проблеми. Можна стверджувати природний характер клану, спираючись на певні аргументи. Він — оптимальна економічна одиниця. Ураховуючи природні ресурси, треба було б, аби двадцять п’ять — п’ятдесят особин зайняли таку територію, що переміщення нею ставало надто невигідним. Природніше зайняти меншу територію, якщо вона здатна забезпечити всім необхідним. Більш сміливо було б припустити, що клан є також оптимальною одиницею суспільного життя в тісному спілкуванні. Якщо кожен має брати участь в обміні, не силуючи свою природу ні в напрямку розкриття, ні в напрямку стриманості, оптимальним розміром, на думку психосоціологів, є спільнота з восьми-дванадцяти осіб: це розмір клану за винятком надто малих, щоб змішуватися з дорослими, дітей. Плинність і навіть слабкість клану функціональні для економічної ефективності в деяких дуже контрастних видах середовищах і головно в психічному плані, бо людський вид агресивний і не має запрограмованого контролю за виражанням ворожнечі та застосування сили. За таких умов, та ще коли люди живуть постійно в такому скупченні, простіше й швидше розійтися, якщо вже неможливо терпіти одне одного.

Етнос є також природним утворенням з огляду на свої основні характерні риси. Нижча межа в п’ятсот особин визначається подвійною демографічною умовою: з одного боку, це статистична умова, за якою така кількість потрібна, аби в кожному поколінні однакова кількість хлопчиків і дівчаток доживала до статевої зрілості; з іншого боку, це — природна умова сім’ї, яка вимагає спарювання двох рівних популяцій. Верхня межа в тисячу особин випливає з того, що з огляду на малу густоту населення поза цією межею укладання угод стає надто невигідним. Відсутність інституцій і структури відповідає відсутності ресурсів, які треба було б відділити, щоб забезпечити здійснення таких угод. Продуктивність низька, бо кожен має виробляти стільки, скільки він споживає: тож не залишається вільних ресурсів і запасів. Таке становище теж приймається, оскільки порядок обміну, поділу та розробок на рівні етносу придатне для розв’язання всіх проблем, які можуть виникати. Мережеве розв’язання завжди природніше і стихійніше, ніж групове, бо воно дешевше та ефективніше. Друге розв’язання або здійснюється після першого під тиском умов, або нав’язується ззовні. Закритість етносу від зовнішнього світу дає йому змогу розробляти власне поле культурних можливостей і спромогтися визначити певну гуманізацію і виробити окрему людську спільноту. Оскільки спільнота кількістю від п’ятиста до тисячі особин необхідна й достатня для забезпечення повної й завершеної гуманізації, палеолітичне поле не потерпає від несприятливих обставин, чинники яких могли б потай прагнути виправити їх, а їхнє коригування послідовними кроками врешті-решт виведе їх за межі поля так, що вони цього не усвідомлять. Одне слово, не можна виявити якогось ендогенного еволюційного процесу, який давав би змогу стверджувати, що людство повинне було вийти зі своєї природної історії, щоб відповідати своєму людському призначенню.

Морфологічне вирішення гурту — назвімо так умовно три рівні інтеграції сім’ї, клану та етносу — є ідеальним, адже воно цілковито розв’язує всі проблеми людської солідарності з урахуванням первісних і природних розв’язань демографічних і економічних проблем і більш загально проблем гуманізації, які ставить людська ймовірність. Ідеальне вирішення знімає всі причини для пошуку інших розв’язань. І проте людство шукало й знайшло інше морфологічне рішення — майже напевне перед переходом до неоліту. Єдиний вихід полягає в тому, щоб помітити появу нової проблеми, яку неможливо розв’язати в межах гурту та можна розв’язати іншою морфологією, яка була б якщо не так само первісною, то хоча б так само природною. Єдина нова проблема, про яку може думати історик, — це демографічно насичений простір. Насиченість не є тиском. Демографічний тиск починається, коли кількість людей зменшує обсяг наявних ресурсів на душу населення. Насиченість починається, коли весь доступний простір зайнятий і використовується за первісними й природними розв’язаннями і при цьому не знижується оптимальність для будь-кого. У такій ситуації всі проблеми розв’язуються, як і раніше, за винятком однієї, до якої додається нова проблема. Одна стара проблема вимагає нового вирішення: як розв’язувати конфлікти, не розділяючись на рої? Нова проблема вимагає й нового розв’язання: як регулювати контакти між етносами, коли зникає нічийна земля, яка їх розділяла? Ці два запитання зливаються в проблему регулювання конфліктів. Під час її вирішення слід враховувати, що розв’язання групою коштує дорожче й може здійснюватися тільки другим планом. Треба знайти мережеве розв’язання, при якому дотримувався б принцип, що сторони конфлікту майже однакові за силою, яку можна мобілізувати, так, аби жодна з них не могла взяти гору над іншою і щоб вони були зацікавлені шукати вихід у домовленостях. Розв’язання базується на коаліціях, які могли б утворюватися стихійно на взаємозв’язаних рівнях інтеграції. Це — абстрактне визначення племінної будови, пов’язаної зі спільним походженням.

Роїння керувало розтіканням виду протягом десятків тисячоліть. При цьому воно неминуче торкалося насичених просторів і ненасичених зон. Перетворення гурту на плем’я вочевидь відбувалося безліч разів у безлічі місць упродовж усього палеоліту. Австралійські аборигени могли наситити свій континент, тоді як для африканських пігмеїв і бушменів характерними були ненасичені сектори в екваторіальних лісах і в пустелі. Трайбалізація морфології не може бути причиною виходу з палеолітичного поля. Треба шукати іншу причину або поєднувати формування племен з іншими чинниками.

Політичні чинники

Політичне життя палеоліту можна окреслити тільки пунктиром, виходячи з етнографічних даних. Це важко зробити ще й тому, що нам доводиться збирати мізерні сліди за допомогою інтелектуальних інструментів, які застосовуються до всіх частин історії, з яких складається історія загальна. Етноси уникають один одного і мають між собою лише епізодичні та дрібні побутові контакти. Цей світ не знає війни, яка залишається в імовірному стані. Жодні археологічні ознаки та жодні етнографічні свідчення не дають підстав підозрювати її існування. Щодо теорії, то їй, своєю чергою, не менш важко визначити слушні цілі війни: грабувати нема чого, простір за територією етносу не має ніякої цінності, людей не використовують на ненаявних роботах, полювання виглядає задовільним спортом... Ми знову побачимо ці вирішальні питання в епоху виникнення війни. Адже в неї є дата народження в неоліті, як і дата її смерті, яка має збігатися зі створенням планетарної політії. Було б емпірично неправильно і теоретично неможливо стверджувати, що війна є людським універсальним чинником. Силовий конфлікт загальний тому, що охоплює чималу частину живого. Люди палеоліту, поза сумнівом, лізли в бійку один з одним, деякі побоїща закінчувалися погано і залишали по собі жертви. Це все — прояви людської конфліктності та відсутність запрограмованого контролю насильства. Але для того, щоб насильство стало войовничим, потрібна трансполітія і щонайменше дві політії.