Розділ «ВАСИЛЕВС»

— І ще кажу — не дозволю, не припущу, аби імператори ромеїв так говорили з Руссю й зі мною, — вороги вони нам віднині.

Тоді підвівся боярин Воротислав.

— Ти сказав правду, княже, — стиха почав він, — ганьба, що імператори так говорили з тобою й нами, це правда — вороги вони нам... Але чому, чому так ведеться, княже? Імператори ромеїв достойно говорять з польськими й чеськими князями, їм друзі німці, варяги, угри, а з Руссю й її князями поводяться, як з варварами й рабами.

— Все від того, — встав боярин Іскусєв, — що польські, чеські й угорські князі, німецькі імператори — християни-латиняни, і закони в них нові, совершенні, освячують право князя й боярина, бідному також дають своє. Наші ж люди моляться дерев’яним богам, живемо ми по старому закону й покону, які давно час змінити.

— Хто ми? — шуміла палата. — Кому вклоняємось? За яким законом мусимо жити? Чому навкруг нас вороги, а в землях смута та й смута?

Князь Володимир дивився в палату й бачив перед собою множество очей, але йому здалося, що він бачить перед собою єдині очі, очі Гори — суворі, безжальні, темні.

У миготливому промінні свічок йому привиділись у цю хвилину ще одні очі, що також складались з очей множества людей Русі — воїв, гриднів, ремісників, смердів, — смутні, невеселі, неспокійні, допитливі світло-сірі очі.

Не тільки боярство, мужі Гори запитували нині князя Володимира, ждали відповіді, Русь зверталась до нього, і він запитував сам себе: «Хто ми? Кому вклоняємось? За яким законом мусимо жити?»

Володимир устав. Суворий, рішучий князь, що обличчям, постаттю й кожним рухом нагадував отця Святослава і що мав карі материнські очі, простягнув уперед десницю, дивився в палату на мужів Гори, бачив же набагато далі, більше.

— Чую вас! — сказав князь. — Бачу минувшину й сьогочасність, хочу прозріти й будуче наше... Рідна земле, я пройшов тебе з краю в край, щоб устроїти й утвердити, велика, вічна Русь, — у віках бачу її славу.

Володимир зупинився, бо від надзвичайного збудження йому тамувало дух, якусь хвилину мовчав.

— Та ми, — повів він далі, — і це я нині бачу, знаю, — не острів у безбрежному морі-окіяні, много земель, народів, племен, як віковічні хвилі, б’ється в береги наші, з усіма мусимо разом жити.

— Правда, княже, правда! — шуміла палата.

— Але як жити далі, як тримати мир з світом? — запитував князь. — Нині виникла в нас сварга з Візантією, і це не нова сварга; відколи існує Русь і Візантія, не було миру між нами, багато крові пролили ми на бранях з нею, кінця-краю їй не було й немає... Ви не сказали всього, мужі, я скажу за вас і за всю Русь. Не потерпимо, не можемо простити образи, яку вчинили нам імператори ромеїв і Візантії, нині говорю їм: іду на ви!

— Підемо, княже, за тобою! — кричали бояри й мужі.

— Веди, княже! Де ти, там і ми! — брались за крижі мечів воєводи.

Велике, священне почуття помсти керувало ними; руські люди зараз були несхитні, грізні, суворі до ворогів своїх, як і колись, во дні князів Олега, Ігоря, Святослава...

Проте не тільки помста стукала в їхні серця нині, нове владно входило в життя. По-новому треба було докінчувати сваргу з Візантією.

І це нове неминуче мусило прорватись у Золотій палаті — наперед знову вийшов боярин Воротислав, за ним стояло багато бояр, воєвод, що давно стали християнами.

— Ти сказав правду, княже, — тихо сказав Воротислав, — і ми з тобою одностайні! Але за чим і по що підемо ми до Візантії?.. Мертвих не воскресити, загинули наші люди навіки! Взяти дань? Ні, грецькі золотники нам непотрібні, самі маємо золото, срібло, всякі добра. Взяти землі у Візантії — так у нас і земель, і лісів, і рік є доста.