— Чув уже, бояре й мужі, істинно, горе велике, болить моє серце, стенить душа.
— Не токмо вої. Їх немає, вони прийняли смерть, спочивають. Ми ж — живі, у городі неспокійно, ждали тебе. Що було, що тільки було! Весь Київ вийшов за стіни, щоб зустріти воїв, узнав правду, застогнав, заплакав. Терема купця мов і не було, самого його й сина вбили... Ми не чуємо душі, адже не купець, а самі воїв у Константинополь посилали.
— Дуже шкодую, — сказав князь Володимир, — що не був у Києві. Правду речете, не купець Феодор, а ви достой -но приймали василіків ромеїв, ряд з імператором клали, посилали воїв у Константанів град.
— І ти, княже!
— Так, і я, — важко зітхнув Володимир.
Настала тиша. У палаті, вікна в якій були зачинені, де жарко палали свічі, збилось багато людей, важко, трудно дихати.
— Що ж будемо робити, княже? — пролунав сполоханий голос.
Князь Володимир, що сидів похиливши голову, неначе прокинувся, подивився по палаті.
— Відчиніть вікна! — промовив він.
Кілька дворян кинулись до вікон, розчинили їх. Десь на Горі вив пес. Війнуло свіжим повітрям.
— Запитуєте, що робити? — глибоко дихнувши, відповів князь. — А що ж? Заутра велю поховати тіло воєводи Рубача... на Воздихальниці, де лежать князі, — він не посрамив Русі.
— Підемо всі, поховаємо, княже! — зашуміли в палаті.
— Усім воям, що були в поході, — вів далі князь, — велю дати пожалування: живі мусять жити, в мертвих є жони й діти.
— Не пошкодуємо, дамо, — підтримали князя бояри й мужі.
— І ще кажу — не дозволю, не припущу, аби імператори ромеїв так говорили з Руссю й зі мною, — вороги вони нам віднині.
Тоді підвівся боярин Воротислав.
— Ти сказав правду, княже, — стиха почав він, — ганьба, що імператори так говорили з тобою й нами, це правда — вороги вони нам... Але чому, чому так ведеться, княже? Імператори ромеїв достойно говорять з польськими й чеськими князями, їм друзі німці, варяги, угри, а з Руссю й її князями поводяться, як з варварами й рабами.
— Все від того, — встав боярин Іскусєв, — що польські, чеські й угорські князі, німецькі імператори — християни-латиняни, і закони в них нові, совершенні, освячують право князя й боярина, бідному також дають своє. Наші ж люди моляться дерев’яним богам, живемо ми по старому закону й покону, які давно час змінити.
— Хто ми? — шуміла палата. — Кому вклоняємось? За яким законом мусимо жити? Чому навкруг нас вороги, а в землях смута та й смута?
Князь Володимир дивився в палату й бачив перед собою множество очей, але йому здалося, що він бачить перед собою єдині очі, очі Гори — суворі, безжальні, темні.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВАСИЛЕВС“ на сторінці 30. Приємного читання.
TextBook