Розділ «ВАСИЛЕВС»

— Люди, вої, де ж я? — хотів крикнути він, але з уст його зірвався ледве чутний шепіт.

Саме цього шепоту хтось, либонь, і ждав, бо одразу ж до вуха Рубача долетіло:

— Ми тут, воєводо...

— Хто ви?

— Безрук... Щадило...

— Дяка Богові! Де ж ми? Що сталось?

— Ми, воєводо, чесно й з славою боролись під Хрисо-полем, перемогли війська Варда Фоки...

— Скільки полягло наших воїв?

— Дві тисячі!

— О Боже, Боже!

Довге мовчання.

— Тоді... я хочу говорити з імператором Василем... Ми зробили, що могли, нехай імператор обіцяє... Везіть мене в Константинополь...

— Ти, воєводо, був поранений у груди місяць тому, нас не пустили до Константинополя, а переправили через Босфор і послали в Болгарію.

Рубачу пекло в грудях, нестямно колотилось серце, нічим було дихати, проте він усе переміг, сказав:

— Це ж лжа, зрада... На Константинополь... Одразу ж!

— Ми далеко від нього, — долинула відповідь, — нині вночі проминули Адріанополь, вранці підемо на північ, у Родопи.

— Почекайте! — промовив воєвода. — Мовчіть... Дайте мені тільки води й вина... А я подумаю...

Але воєвода не думав. Дізнавшись про те, що сталось, він уже знав, що йому слід робити, Рубач хотів тільки полежати в тиші, спочити, зібрати сили.

Коли почало світати, він нібито прокинувся.

— Мужі мої, вої! Посадіть мене! — сказав Рубач.