Проте той же літописець і ми також знаємо, що, одбива-ючи землі, ворогуючи з загарбниками, люди руські завжди повертались з поля бою переможцями, ніколи не схиляли голів перед ворогом.
Тим-то події, що стались у далекому Абідосі, у Візантії, так сколихнули Русь та й увесь тогочасний світ — це ж руські вої врятували Візантію, це ж вони були переможцями на полі бою, але що зробила Візантія з ними?
Город Київ ждав з походу воїв — там були отці, сини, брати многих і многих киян: воєвод і бояр, ремісничого передграддя, земельного Подолу, холопської Оболоні, — їх ішло багато на брань, всі вони були міцні, дужі, їх вела вперед звитяга й надія.
І вже в Києві всі очі прогледіли, ждучи воїв з походу, — дні ідуть, тижні, місяці, а їх все немає й немає. Сторожа на стінах стояла — дивилась, люди виходили далеко за город — ждали, хто б не їхав Червенським шляхом, запитували: де ж, де ж забарились наші вої?
Нарешті в Києві почули, що вої ідуть додому, — їх бачили в землі угличів і тиверців, за городом Пересіченим вони перейшли Дністер, позад них лишився Гнилий Тіскот і Торчевськ, вони все ближче й ближче — вже на Росі.
І тільки одно дивувало киян — про воїв руських, які повертаються з Візантії до Києва, повідають випадкові подорожани, купці, заїжджі гості, чому ж самі вони не дають знаку про себе, не посилають попереду гонців?
Коли вої проминули Стугну й от-от мали з’явитись на околицях, весь Київ вийшов за стіни, став над Червенським шляхом, ждав...
Був пекучий, задушливий день. У небі ні хмаринки. Поле сяяло до самого обрію. Тихо. Вгорі дзвенять жайворони, в травах стрекочуть коники.
Руда хмаринка куряви встала на півдні, вона все росла й росла. Що ж сталось? Воїв руських ішло в похід множество, вони їхали, мчали на баских конях, були міцні й дужі. Нині в полі ідуть пішо вої, на них убогі вретища, за ними не тягнеться на довгі поприща обоз, вони посуваються так повільно.
Наперед вийшли старці градські.
— Стійте!
Вої зупинились і стояли, похиливши голови.
— Хто ви? Чого йдете до города Києва?
— Ми вої руські, йдемо від города Константинополя, з походу...
— З походу? А чого ж ви такі? Невже посрамили честь Руської землі? Де ваші воєводи й тисяцькі? Де знамено ваше?
Наперед пройшли тисяцькі й сотенні — на плечах своїх вони несли видовбану з дерева корсту, що прикрита була згори знаменом князя Володимира. Дійшовши до натовпу, старшина стала.
— Ми не посрамили Руської землі, несемо з собою прах воєводи нашого Рубача, ось наше й знамено. Слухайте, отці, брати, сестри, жони, ми чесно боролись, як велів князь і ви, але гречини нас обдурили, скривдили, після брані за Константинополем хотіли нас послати на болгар, не дали дані, розірвали ряд...
Люди мовчали. З небагатьох слів, промовлених над кор-стою воєводи Рубача, всі зрозуміли, що сталось у далекій Візантії, не сором, а образа, гнів, розпач палили серця людей — плач великий залунав над полем, отці кинулись до синів, жони до чоловіків, діти до отців.
А далі сталося те, до чого неминуче йшлося, — образа, гнів, розпач і неймовірне людське горе прорвались, вибухнули, як гроза й буря, що проносяться часом серед ясного, пекучого літа, як скована льодом ріка, що рве береги й перепони...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВАСИЛЕВС“ на сторінці 28. Приємного читання.
TextBook