Розділ «ВАСИЛЕВС»

Там, у Родні, князь Володимир одержав через гонців вість про те, що трапилось з руським воїнством у Візантії. Ця вість приголомшила його. Він велів дружині сідлати коней, їхати додому.

Увечері шляхом, що вився над самим берегом Дніпра, Володимир повертався до Києва. Город зустрів його тишею й мовчанням, на концях не було видно людей, ніде не куріли димки, в передградді чорніли згаслі домниці[130].

У цій тиші коні піднялись Боричевим узвозом, проминули ворота. Зарипіли жеравці, поволі опустився й упав на край валу міст, одразу ж зачинились ворота, вся сторожа стояла на городницях.

Біля терема князя ждало багато бояр, воєвод, тіунів — всі ліпші й нарочиті мужі Гори. Коли князь пішов на верх, вони посунули слідом, збились у Золотій палаті.

Боярство й мужі одразу загомоніли:

— Загинуло наше воїнство у Візантії, княже! Горе велике у Києві настало.

— Чув уже, бояре й мужі, істинно, горе велике, болить моє серце, стенить душа.

— Не токмо вої. Їх немає, вони прийняли смерть, спочивають. Ми ж — живі, у городі неспокійно, ждали тебе. Що було, що тільки було! Весь Київ вийшов за стіни, щоб зустріти воїв, узнав правду, застогнав, заплакав. Терема купця мов і не було, самого його й сина вбили... Ми не чуємо душі, адже не купець, а самі воїв у Константинополь посилали.

— Дуже шкодую, — сказав князь Володимир, — що не був у Києві. Правду речете, не купець Феодор, а ви достой -но приймали василіків ромеїв, ряд з імператором клали, посилали воїв у Константанів град.

— І ти, княже!

— Так, і я, — важко зітхнув Володимир.

Настала тиша. У палаті, вікна в якій були зачинені, де жарко палали свічі, збилось багато людей, важко, трудно дихати.

— Що ж будемо робити, княже? — пролунав сполоханий голос.

Князь Володимир, що сидів похиливши голову, неначе прокинувся, подивився по палаті.

— Відчиніть вікна! — промовив він.

Кілька дворян кинулись до вікон, розчинили їх. Десь на Горі вив пес. Війнуло свіжим повітрям.

— Запитуєте, що робити? — глибоко дихнувши, відповів князь. — А що ж? Заутра велю поховати тіло воєводи Рубача... на Воздихальниці, де лежать князі, — він не посрамив Русі.

— Підемо всі, поховаємо, княже! — зашуміли в палаті.

— Усім воям, що були в поході, — вів далі князь, — велю дати пожалування: живі мусять жити, в мертвих є жони й діти.

— Не пошкодуємо, дамо, — підтримали князя бояри й мужі.