Вої, які ходили в чужу далеку землю, й люди київські, що так довго нетерпляче їх ждали, в мовчанні посувались до города, дійшли до стін Гори, обминули їх, стали посуватись стезею, що доходила до Боричевого узвозу. Крок їх прискорювався, з натовпу виривались стогони, плач, прокляття. Над головами людей коливалась, пливла вкрита знаменом корста з прахом воєводи Рубача.
Вони зупинились напроти терема купця-гречина Феодора. Звідти вискочили, побачивши натовп, але одразу й сховались за частоколом кілька слуг. У вікнах на верху терема на мить виткнулись і зникли обличчя купця й його сина Іоанна.
— Виходь, купчино, хочемо говорити з тобою! — чулись збуджені голоси.
— Іди сюди, відповідай за смерть людей наших!
— Не ховайся, слуго імператорів! Це ж ти намовляв нас, ставив меди, посилав у Константинополь!
— Ідіть, ідіть сюди, пси ромейські!..
Натовп шумів, кричав, волав багатьма голосами, серця людей палали від помсти. Одна іскрина, один удар — і вдарить блискавиця, люди київські стояли біля терема купця Феодора, але бачили перед собою всіх ромеїв, всіх імператорів, всю Візантію, що віки робила, а нині ще раз содіяла їм кривду, зло, забрала життя рідних, близьких людей.
— Виходь, гречине, відповідай за діла Візантії!
І може бути, якби старий Феодор разом з сином Іоанном вийшли з терема, стали перед людьми, повинились у злих своїх діяннях, схилили коліна перед корстою з прахом воєводи Рубача, може, все сталось би інакше.
Але купець з сином не вийшли до людей, веліли слугам брати рогатини, самі схопили топори...
Гнів людський був навальний, нищівний, справедливий. Око за око, зуб за зуб, — ні, й цього було мало, щоб загасити помсту, образу, душевний біль, — люди кинулись до стін терема, навалились плечами на дубові колоди — впали стіни, як гниле павутиння, тріснув, розсипався, впав, здіймаючи стовп куряви, терем, під руїнами його зник купець, син його Іоанн.
— Смерть гречинам! — лунали крики. — На Візантію! До князя, до князя Володимира!
4
Князя Володимира не було в цей час у Києві — цілий тиждень він сидів у Родні, де навкруг старої фортеці між Дніпром і Россю копали рови, насипали вали, воздвигали стіни, вежі. Родня була тільки останньою ланкою споруд і валів, що ставились з півночі до півдня. Полянська земля, вся Русь тепер міцно відгородилась від дикого поля й Руського моря, звідки все частіше виходили нові й нові орди, де, притаївшись, чатувала Візантія.
Там, у Родні, князь Володимир одержав через гонців вість про те, що трапилось з руським воїнством у Візантії. Ця вість приголомшила його. Він велів дружині сідлати коней, їхати додому.
Увечері шляхом, що вився над самим берегом Дніпра, Володимир повертався до Києва. Город зустрів його тишею й мовчанням, на концях не було видно людей, ніде не куріли димки, в передградді чорніли згаслі домниці[130].
У цій тиші коні піднялись Боричевим узвозом, проминули ворота. Зарипіли жеравці, поволі опустився й упав на край валу міст, одразу ж зачинились ворота, вся сторожа стояла на городницях.
Біля терема князя ждало багато бояр, воєвод, тіунів — всі ліпші й нарочиті мужі Гори. Коли князь пішов на верх, вони посунули слідом, збились у Золотій палаті.
Боярство й мужі одразу загомоніли:
— Загинуло наше воїнство у Візантії, княже! Горе велике у Києві настало.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВАСИЛЕВС“ на сторінці 29. Приємного читання.
TextBook