Розділ «ВАСИЛЕВС»

— Не треба, воєводо, зараз ми рушаємо в дорогу, а ти лежи, спочивай!

— Ні, я вже спочив, годі, і в дорогу вам треба рушати... Тому й посадіть!

Його посадили, й якусь хвилину воєвода, важко віддихуючи, дивився перед собою. У полі світало, вдалині було видно стіни города, ближче — два шляхи, один з яких ішов до темних гір, інший — по долині.

— Пізнаю, — промовив Рубач. — Тут колись ми бились з князем Святославом супроти ромеїв і перемогли їх.

Він помовчав, дихати йому було важче й важче.

— А тепер слухайте, — повів далі Рубач. — Ми зробили все, що могли... Ромеї зрадили нас, а тому іменем князя Святослава й Володимира велю: завертайте від Родопів, не йдіть супроти болгар, а рушайте до Дунаю, ідіть і скажіть про все Володимиру-князеві... Отак і приходить смерть... Прощайте!

Він хитнувся, впав головою на землю, був мертвий... Вої поклали його тіло на віз і в сірих туманах світанку завернули праворуч, до Дунаю...

На множество браней, захищаючи рідну землю й людей її, ходила Русь, — літописець временних тих літ, оглядаючи минуле, дивлячись на швидкоплинний сучасний йому світ і намагаючись підняти запону над майбутнім, писав на пергаменті: «Брані були допреже дідів наших і при отцях наших, світ стоїть до брані, брань стояла до світу».

Проте той же літописець і ми також знаємо, що, одбива-ючи землі, ворогуючи з загарбниками, люди руські завжди повертались з поля бою переможцями, ніколи не схиляли голів перед ворогом.

Тим-то події, що стались у далекому Абідосі, у Візантії, так сколихнули Русь та й увесь тогочасний світ — це ж руські вої врятували Візантію, це ж вони були переможцями на полі бою, але що зробила Візантія з ними?

Город Київ ждав з походу воїв — там були отці, сини, брати многих і многих киян: воєвод і бояр, ремісничого передграддя, земельного Подолу, холопської Оболоні, — їх ішло багато на брань, всі вони були міцні, дужі, їх вела вперед звитяга й надія.

І вже в Києві всі очі прогледіли, ждучи воїв з походу, — дні ідуть, тижні, місяці, а їх все немає й немає. Сторожа на стінах стояла — дивилась, люди виходили далеко за город — ждали, хто б не їхав Червенським шляхом, запитували: де ж, де ж забарились наші вої?

Нарешті в Києві почули, що вої ідуть додому, — їх бачили в землі угличів і тиверців, за городом Пересіченим вони перейшли Дністер, позад них лишився Гнилий Тіскот і Торчевськ, вони все ближче й ближче — вже на Росі.

І тільки одно дивувало киян — про воїв руських, які повертаються з Візантії до Києва, повідають випадкові подорожани, купці, заїжджі гості, чому ж самі вони не дають знаку про себе, не посилають попереду гонців?

Коли вої проминули Стугну й от-от мали з’явитись на околицях, весь Київ вийшов за стіни, став над Червенським шляхом, ждав...

Був пекучий, задушливий день. У небі ні хмаринки. Поле сяяло до самого обрію. Тихо. Вгорі дзвенять жайворони, в травах стрекочуть коники.

Руда хмаринка куряви встала на півдні, вона все росла й росла. Що ж сталось? Воїв руських ішло в похід множество, вони їхали, мчали на баских конях, були міцні й дужі. Нині в полі ідуть пішо вої, на них убогі вретища, за ними не тягнеться на довгі поприща обоз, вони посуваються так повільно.

Наперед вийшли старці градські.

— Стійте!

Вої зупинились і стояли, похиливши голови.