Проте ця розмова тривала недовго. Їй важко було, либонь, зрозуміти, що хотіло від князя боярство, які складні думи тривожили Володимира, — Рогніда знову, в який уже раз, стала перед власним горем, що краяло, розривало серце...
— Знову брань, — бідкалась вона. — Як швидко проминули тиша й мир, як несподівано все це сталось.
Схиливши голову на його груди, вона тихо, беззвучно плакала.
— Покинь, Рогнідо, — сказав суворо й навіть черство Володимир. — Не плач, до чого тут сльози? Імператори ромеїв зганьбили честь київського князя, образили й зневажили всю Русь...
О, княгиня Рогніда одразу підняла голову. Честь мужа Володимира — це її честь, образа Русі — це і її образа.
— Якщо так, — промовила Рогніда й витерла на щоках сльози, — іди, муже мій...
— Мушу стати нарівні з імператорами, — говорив Володимир, — а Русь поставити врівень з Візантією.
— Іди, муже мій!
— Мушу утвердити в Русі закон новий!
— Утверждай, княже!
— Ти не плач, не сумуй, повернусь таким, як і їду, Рогнідо!
— Вірю, Володимире! Тим і живу! Я благословляю й молитимусь за тебе...
Зорі пливли у вічних своїх колах за вікном, віти дерев на чоті стояли за стінами, біля грудей Володимира билось рідне йому серце, в цю годину ночі, в цю хвилину вони тільки вдвох мусили одверто, щиро говорити — Рогніда ж сказала йому всю свою правду.
І князь Володимир нібито сказав їй усе — так, знову похід, знову брань, розлука...
Біля Перевесищанських воріт князя Володимира ждав воєвода Вовчий Хвіст.
— Я зробив усе, як ти велів, княже... Коні готові, у дворі над Стугною нас ждуть, можемо їхати.
— Воєводо! Про те, що ми робимо, ніхто не повинен знати.
— Я твій слуга, княже.
— То й поїхали.
Воєвода мчав першим, він добре знав шлях до Стугни, на березі якої був княжий, а поруч і його власний двір. Князь поспішав за ним, мовчав, думав.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВАСИЛЕВС“ на сторінці 32. Приємного читання.
TextBook