Розділ «ЖИВЕ ПОЧУТТЯ ЛЮБОВІ ДО ВЕЛИКИХ ЧАСІВ СИВОЇ СТАРОВИНИ»

Ще до появи відомих романів про Київську Русь Павла Загребельного («Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві») Семен Скляренко почав працювати над творами з життя давньоруської держави. Письменник мав задум написати романи про вагомі й значні події становлення Київської держави в Х—ХІ ст. Розповісти про предків, які, дбаючи про майбутні покоління, вміли бачити далеко, діяти самовіддано й рішуче. Але, на жаль, були написані й видані тільки дві книги — «Святослав» і «Володимир». 7 березня 1962 року талановитого романіста не стало. Смерть не дозволила авторові закінчити розпочату справу, здійснити задумане — написати роман про Ярослава Мудрого. На робочому столі автора залишилися заготовки до третього роману — «Ярослав», чернеткові варіанти його окремих розділів...

Семен Дмитрович Скляренко народився 26 вересня 1901 року в селі Прохорівці на Черкащині, в родині бідного селянина. Батько його був матросом, а потім двадцять років працював начальником місцевої пристані. «З дитинства, — писав Семен Скляренко, — в пам’яті моїй збереглися: дерев’яна сільська церковка, так яскраво зображена М. В. Гоголем в повісті “Вій”, будиночок М. Максимовича — відомого вченого, історика, збирача українських народних пісень, старезний дуб на дніпровській кручі, біля якого, як розповідали діди, любив сидіти Тарас Шевченко». Навчався майбутній письменник у місцевій школі, потім — у Золотоніській гімназії, яку закінчив у розпал громадянської війни. Навчаючись, він багато читав, з’явилося серйозне захоплення літературою. А пізніше Семен Скляренко й сам почав писати: у 1919 році в місцевій газеті «Голос труда», що виходила в Золотоноші, було надруковано його перший твір — вірш «Гімн праці». Поступово Скляренко зробив свій вибір на користь прози, але час від часу ніби для себе він писав вірші, іноді читав їх на літературних вечорах і навіть розпочав свій роман «Святослав» віршованим вступом, який на прохання автора відредагував Максим Рильський.

Після закінчення гімназії юнак повернувся до рідного села, працював там бібліотекарем, учителем, друкувався в періодичній пресі, його твори публікувалися в київських газетах «Більшовик», «Селянська газета», альманасі «Вир революції». У 1921 році Прохорівський комнезам посилає С. Скляренка вчитися до Київського політехнічного інституту, а через півроку його призивають до лав Червоної армії. Відслуживши, він живе в Єгор’євську (з 1924 рік по 1926 рік), Московської області. Там письменник жив у гуртожитку фабрики «Вождь пролетариата», керував клубом, завідував культвідділом ради профспілок, друкувався в місцевій газеті «Красный путь».

Повернувшись в Україну, він працював у черкаській газеті «Радянська думка», а з 1927 року — в київській «Пролетарській правді». З цього ж року письменник оселяється в Києві й плідно займається літературною працею. У перших прозових творах («Тиха пристань», 1929; «Матрос Ісай», 1930) він відтворив події громадянської війни на Україні. Далі були книги нарисів «Три республіки» (1930), «Водники-ударники» (1931); романи і повісті «Бурун» (1932), «Помилка» (1933), «Страх» (1935), «Пролог» (1936), «Радість людського існування» (1937); трилогія про громадянську війну «Шлях на Київ» (романи «Шлях на Київ», 1937; «Микола Щорс», 1939; «Польський фронт», 1940).

Під час Великої Вітчизняної війни Семен Скляренко був військовим кореспондентом. Він багато писав для фронтової преси, для радіо. Натхненні, патріотичні твори мали неабияке значення для бійців. Кращі оповідання й мініатюри, написані ним у ці роки, було вміщено у збірці «Рапорт» (1945). Надруковані в цій збірці твори різноманітні за тематикою, манерою зображення подій. Та їх об’єднує документальність, бо здебільшого в основу їх покладено бачені чи почуті автором епізоди з фронтового життя. Написав у цей буремний час Семен Скляренко також повісті «Україна кличе» (1943) і «Подарунок з України» (1946). А після війни, 1948 р., виходить друком збірка його нарисів «Орлині крила», твори якої продовжували розповіді про воєнні події.

Повернення до «мирної» тематики для Скляренка, як і для багатьох інших письменників, не могло бути простим поверненням до старих, випробуваних раніше, «готових» засобів і прийомів. Період нових творчих шукань не обминув і Семена Скляренка. Ще на початку свого творчого шляху письменник пробував сили в драматургії. Після війни він знову виступає з п’єсою, ліричною комедією «Коли пахне яблуками» (1946). Цікаво, що попередня творчість письменника не відзначалася щедрістю на комедійні характери й ситуації, отже поява такої п’єси була несподіванкою для багатьох. Наступним твором став роман «Хазяїни» (1948). До 300-річчя возз’єднання України з Росією був виданий великий за обсягом, двотомний роман «Карпати» (1954), насичений легендами, піснями, прислів’ями, влучними порівняннями, що органічно вписалися в загальну архітектоніку тексту і сприяли глибшому відтворенню задуму автора.

Під час Великої Вітчизняної війни в літераторів зріс інтерес до давнього минулого. Письменники брали теми з історії визвольних воєн, намагаючись провести паралелі з сучасністю, розповісти про славетні перемоги давніх часів, героїчні вчинки пращурів, надихнути земляків, укріпити їхню віру в перемогу й майбутнє щасливе життя. Наприклад, у 1942 році Микола Бажан написав поему «Данило Галицький», у 1944 році Іван Кочерга опублікував драматичну поему «Ярослав Мудрий». Після війни романісти також доволі часто зверталися до епохи Київської Русі. Найвидатнішим досягненням у цьому жанрі стали на той час романи Семена Скляренка «Святослав» (1959) і «Володимир» (1962). Письменник зауважував: «...Я все життя прагнув, мусив написати й написав цей роман, бо переконаний у тому, що героїчна історія нашого народу являється матір’ю нашої сучасності...». А витоки й початки цих творів письменник бачив у своєму дитинстві: «Значну роль у зверненні до часів Київської Русі,— казав у одній зі статей Семен Дмитрович,— відіграли враження дитинства і юності... Все дитинство моє пройшло в тих місцях, де в значній мірі розгортаються події моїх романів “ Святослав” та “Володимир”. Я знав, що напроти рідної Прохорівки стояла Родня, місто-фортеця, збудоване тисячу літ тому, ще з дитинства чув багато легенд, казань, переказів про Родню. В Прохорівці колись жив щирий друг Т. Г. Шевченка Михайло Максимович, в бібліотеці якого було зібрано безліч книг про Київську Русь та її історію. Бувши ще гімназистом, я багато разів заглядав до бібліотеки Максимовича, де з рук його сина, Олексія Михайловича, одержав і перечитав силу-силенну книг про нашу сиву старовину. Враження ці жили в моїй душі, довго просились на папір. І от той час, коли живе почуття любові до великих часів в житті наших пращурів перейшло на папір, хоч для цього мені довелось немало років вивчати все, що стосується життя народу, його боротьби й перемог, культури, побуту, звичаїв різних верств населення тих далеких часів. Так з’явились романи “Святослав” і “Володимир”!».

Перший роман задуманої трилогії «Святослав» — багатоплановий. Герої твору діють на широкому соціально-політичному фоні. Дослідники вважають, що у творчості Скляренка немає книги, яку за досконалістю форми, стрункістю композиції, легкістю розповіді, внутрішнім натхненням можна було б поставити поряд з цим романом. Сюжет роману будується на літописних відомостях про князювання Святослава в Києві. Автор розповідає про основні етапи життя Київської Русі кінця X століття, а саме: зростання її ролі на міжнародній арені та руйнування основ родового ладу й народження феодалізму, проникнення на Русь християнства. Роман вводить читача в особливості світосприймання наших предків-язичників з їх вірою в душі пращурів, що живуть під вогнищем і вимагають жертв, в стріли Перуна — блискавиці... Письменник колоритно передав язичницькі ритуали, народні обряди, звичаї. Він зумів образно осмислити тогочасні містичні вірування й відтворити їх у романі.

У творі наявна історична сюжетна лінія, що охоплює життя Святослава від його юнацьких років до трагічної загибелі, та розповідь про розгалужений рід старійшини Анта. Ця лінія, викладена письменником в «Святославі», продовжується і в романі «Володимир». Вона виникла із скупого літописного повідомлення, що київський князь Володимир був сином Святослава і ключниці княгині Ольги — Малуші, яка була дочкою Анта. Обидва сюжетні потоки органічно переплітаються і складають єдине полотно. Окремо виділяється розповідь про двір візантійських імператорів у Константинополі.

Описуючи київського князя, автор не приховує чіткої власної позиції: Святослав був визначним політичним діячем і воєначальником Київської Русі. Образ князя втілює головну ідею твору: ідею єдності Руської землі, ідею, яка була провідною і в «Повісті временних літ», і в «Повчанні Володимира Мономаха», і в «Слові о полку Ігоревім». Показати могутність давньої Русі, прагнення руського народу до миру та спокою — ось ідейне спрямування роману «Святослав». Хочеться повторити думку, висловлену колись дослідниками: якби Семен Скляренко написав тільки один роман «Святослав», він і тоді увійшов би до числа самобутніх майстрів нашої прози і його ім’я, поряд з іменами інших відомих сьогодні митців, прикрасило б багату скарбницю нашої літератури.

У 1962 році був надрукований другий твір задуманої трилогії — роман «Володимир», який за темою й образами логічно продовжив « Святослава». З багатьох фактів біографії князя письменник вибрав тільки окремі моменти. Роман складається з двох книг і епілогу. В основу першої книги («Син рабині») покладена розповідь про складний період у житті Київської Русі — зрада підступним Ярополком батьківського заповіту тримати в єдності Русь і битва між військами Ярополка й Володимира, в якій останній здобуває перемогу, що дало йому право сісти на київський престол. У другій частині («Василевс») розповідається про державну діяльність Володимира. Ствердивши єдність руських земель у тяжких, виснажливих походах, він рішуче впроваджує нову віру — християнство, стає князем-василевсом. Центральною постаттю роману є постать князя Володимира, якого Семен Скляренко показав як глибокий, вольовий, багатогранний, суперечливий характер. Князь, який прийняв нову релігію, який поступився особистим щастям заради інтересів країни, якому доводилося долати антагонізми стародавньої держави. «Загалом,— писав літературознавець Олександр Білецький у видавничій рецензії,— образ Володимира... — це самостійний, цілковито вільний від літописної, житійної, билинної традиції витвір автора. Цю традицію автор добре знає. Всі джерела, які він міг вивчити, він вивчив. Але, вивчаючи, він поставився до них критично».

Романи «Святослав» і «Володимир» з ідейно-тематичного і художнього боку становлять єдине ціле. Вони овіяні пафосом «Повісті минулих літ», «Слова о полку Ігоревім». Ці твори вводять читача в атмосферу давнини, знайомлять з суспільно-культурною специфікою зображуваної доби, захоплюють цікавими подіями й описами, не залишають байдужими до долі свого краю.

Т. М. Панасенко

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!