У миготливому промінні свічок йому привиділись у цю хвилину ще одні очі, що також складались з очей множества людей Русі — воїв, гриднів, ремісників, смердів, — смутні, невеселі, неспокійні, допитливі світло-сірі очі.
Не тільки боярство, мужі Гори запитували нині князя Володимира, ждали відповіді, Русь зверталась до нього, і він запитував сам себе: «Хто ми? Кому вклоняємось? За яким законом мусимо жити?»
Володимир устав. Суворий, рішучий князь, що обличчям, постаттю й кожним рухом нагадував отця Святослава і що мав карі материнські очі, простягнув уперед десницю, дивився в палату на мужів Гори, бачив же набагато далі, більше.
— Чую вас! — сказав князь. — Бачу минувшину й сьогочасність, хочу прозріти й будуче наше... Рідна земле, я пройшов тебе з краю в край, щоб устроїти й утвердити, велика, вічна Русь, — у віках бачу її славу.
Володимир зупинився, бо від надзвичайного збудження йому тамувало дух, якусь хвилину мовчав.
— Та ми, — повів він далі, — і це я нині бачу, знаю, — не острів у безбрежному морі-окіяні, много земель, народів, племен, як віковічні хвилі, б’ється в береги наші, з усіма мусимо разом жити.
— Правда, княже, правда! — шуміла палата.
— Але як жити далі, як тримати мир з світом? — запитував князь. — Нині виникла в нас сварга з Візантією, і це не нова сварга; відколи існує Русь і Візантія, не було миру між нами, багато крові пролили ми на бранях з нею, кінця-краю їй не було й немає... Ви не сказали всього, мужі, я скажу за вас і за всю Русь. Не потерпимо, не можемо простити образи, яку вчинили нам імператори ромеїв і Візантії, нині говорю їм: іду на ви!
— Підемо, княже, за тобою! — кричали бояри й мужі.
— Веди, княже! Де ти, там і ми! — брались за крижі мечів воєводи.
Велике, священне почуття помсти керувало ними; руські люди зараз були несхитні, грізні, суворі до ворогів своїх, як і колись, во дні князів Олега, Ігоря, Святослава...
Проте не тільки помста стукала в їхні серця нині, нове владно входило в життя. По-новому треба було докінчувати сваргу з Візантією.
І це нове неминуче мусило прорватись у Золотій палаті — наперед знову вийшов боярин Воротислав, за ним стояло багато бояр, воєвод, що давно стали християнами.
— Ти сказав правду, княже, — тихо сказав Воротислав, — і ми з тобою одностайні! Але за чим і по що підемо ми до Візантії?.. Мертвих не воскресити, загинули наші люди навіки! Взяти дань? Ні, грецькі золотники нам непотрібні, самі маємо золото, срібло, всякі добра. Взяти землі у Візантії — так у нас і земель, і лісів, і рік є доста.
Гостро говорив боярин, але гордо, достойно, мудро, — така вже нині Гора, така й уся Русь.
— Ми підемо за тобою, — вів далі Воротислав, — бо є на світі Візантія, але є й Русь, бо є в Константинополі імператор, а в городі Києві ти князь і наш василевс, бо вони хваляться своїми законами, а ми маємо свій, руський покон, але бачимо, утверждаємо й нові закони. Чи так говорю, бояри й воєводи? — звернувся Воротислав до людей, що стояли в Золотій палаті.
— Так, боярине Воротиславе, так! — відповіла палата. — І про віру, про християн скажи!..
— І про віру скажу, мужі, — закінчив Воротислав. — Втім, що й говорити? Ми ж уже християни, княже!..
5
Тієї ночі князь Володимир не лягав спати. На якусь годину він зайшов до Рогніди — їй, жоні своїй, хотів повідати думи, що бентежили його душу, не давали спати.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВАСИЛЕВС“ на сторінці 31. Приємного читання.
TextBook