— Спасибі, — обняв і поцілував її Володимир.
Зараз вона спить, що їй — тільки спати й спати. Анна зробила все, що могла зробити; вона народить сина, це буде їхній син, князь Володимир, напевне, любитиме його, але яка чужа йому була раніше, а чимдалі все більше й більше оця жона, славолюбна, самозакохана порфірородна Анна, що не може збагнути й навіть уявити муки, тривоги Володимира.
Стоячи біля вікна, він раптом здригнувся. Все втрачене, князь-василевс нічого не може виправити — серед ночі й пітьми народжується, якусь мить лунає й затихає, як випущена з лука стріла, крик, — це вмер смерд, обельний холоп Давило.
12
Спустившись з Гори, Малуша сіла під кущем над Почайною. Після всього, що сталось, у неї не було сил повертатись до монастиря в Берестовому, вона просто не хотіла туди йти. Так вона й сиділа на піску, що остигав над водами, дивилась, як снуються навкруг присмерки, темніє Дніпро, розтоплюються вдалині береги й коси.
Раз Малуша почула, як шляхом, що вився від Боричевого узвозу до Берестового, а ще один раз до Подолу промчали з Гори вершники. Вона затремтіла, зіщулилась під кущем, ніби смертельно поранена птаха, — крий Боже, побачать її!..
Коли прийшла ніч, їй стало легше — темно навкруг, темним-темно в душі Малуші, вона нічого вже не ждала, нічого не бажала. Вона навіть заснула — тихо, сидячи, як уміють спати старі люди, — похиливши голову на груди, опустивши в’ялі, висхлі руки на пісок. І тоді їй привидівся дивний сон: ніби вона, як ластовиця, полетіла над берегами Дніпра, долетіла до воріт Гори, перепурхнула через них, пропливла двором, спустилась біля терема, зайшла в сіни, швидко піднялась на верх, стала серед палати.
Син її, Володимир, стояв у кутку, проміння багатьох свічок виразно освітлювало його обличчя.
— Хто ти єси? — запитав князь Володимир.
Малуша здригнулась, простерла вперед руки.
— Я — твоя мати, Малуша! — здавленим голосом промовила вона, дуже тихо, нечутно раз і другий ступила вперед, а він побіг їй назустріч, схопив за руки, обняв, припав головою до грудей.
Ще мить — і він став перед нею на коліна...
— Не ставай передо мною на коліна, — суворо промовила Малуша, — не ставай, бо це осрама. Ти — князь, я проста жінка, крий Боже, хтось побачить тебе на колінах передо мною, краще вже я стану перед тобою.
— Ні, ні, ні! — крикнув він, але підвівся й став біля неї.
Тепер син, її дитя, Володимир, був поруч з нею, вона
бачила так близько бліде, рідне його обличчя, сиве волосся й вуси, темну родимку біля правого вуха, з якою він народився і яку тільки вона знала.
— Як довго, довго я шукала й ждала зустрічі з тобою, — вирвалось у Малуші.
— Я тебе також шукав і довго ждав, мамо, — відповів Володимир. — Тобі, либонь, нелегко було зійти на Гору. Ти стомилась. Сядь ось тут, спочинь.
І вона сіла, але не в крісло, на яке показував син, а на простій дубовій лаві біля дверей. «Колись у давно-давно минулі роки, — пригадала Малуша, — жила в цій світлиці княгиня Ольга, а тут, на лаві, лежали ключі...»
Він стояв перед нею освітлений вогнями семисвічника, у темно-бузковому, золотом шитому платні, з червоним корз-ном на плечах, підперезаний широким поясом, у зелених хзових чоботях.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВАСИЛЕВС“ на сторінці 102. Приємного читання.
TextBook