«Дуже шкода, — думав князь, — що я не поговорив про це з Рогнідою. Втім, що вона може мені порадити, — де діє розум, на серце покладатись небезпечно...
І ні боярам, ні воєводам не можу цього сказати, — роблю не тому, що вони бажають, саме життя примушує мене».
Коні летіли серед чорної ночі все швидше й швидше.
«Не заради себе це роблю, заради всіх...»
Вони примчали до княжого двору над Стугною незадовго до світання, коли там усі повинні були б спати.
Але хтось, либонь, ждав там князя і воєводу, бо в одному з вікон терема, що стояв на високій кручі над водою, світився вогник, коли ж коні затупотіли в дворі, хтось одразу вийшов на ґанок, привітав пізніх гостей.
У просторій палаті, де горів трисвічник, князя зустрів старий священик Григорій, що служив у давні часи ще княгині Ользі і якого заздалегідь привіз сюди Вовчий Хвіст. Він сидів біля столу, на якому лежав пергамент, схопився, тільки князь переступив поріг палати.
— Уклін тобі, княже! Що привело тебе сюди в цю пізню годину і навіщо я тобі потрібен?
Князь Володимир відповів на вітання, сів на лаві. Священик Григорій повернувся до свого крісла біля столу.
Усе навкруг — жовтаві вогні трисвічника, пергамент на столі, спокійне обличчя сивобородого священика, а найбільше його очі, голос — заспокоювало князя, кликало до одвертої, щирої розмови.
— Я хочу говорити з тобою про душу й віру, отче, — сказав князь.
— Усі, що приходять до мене, — відповів священик, — говорять про душу й віру, і я радо допомагаю їм. І ти, княже, говори одверто — тут тільки ти, та я, та ще Бог.
— Хочу сказати про Русь. — Князь Володимир підняв руку й показав на чорне вікно. — Ось вона стоїть поруч і далі, далі, скрізь навкруг... Я люблю її, отче, бо вона вспоїла мене й вскормила, сам також нічого заради неї не шкодував — ні сил, ні крові, ні життя; я молився і вірив її богам, як отець мій, діди й прадіди князі.
— Відаю, княже, все відаю, знаю, — згодився священик.
— Але що трапилось? — повів далі князь Володимир. — Чому неспокійна моя земля і її людіє, чому роздирають їх напасті й страсті, немає ладу в землях, городі Києві, на Горі? А ще немає спокою, тиші в душі моїй, віри немає... Куди іду, куди мушу йти, куди вести людей моїх?
Він замовк, згадуючи, либонь, багато минулих літ.
— Я й шукав, вір мені, я довго й уперто шукав віри; до мене приходили булгари з-над Волги, що моляться Бахмуту[131], юдеї з Хозарії, благовісники Римського Папи... Я сказав їм коротко: не вірю, не можу вірити в богів ваших.
— Я знаю про всі твої сумніви й дерзання, — підняв голову священик, — довго й терпеливо ждав тебе, бо знав, що ти ніде не знайдеш і ні в кого не візьмеш віри, бо вона вже давно прийшла й утвердилась на Русі, княже...
Тепер сам священик, мабуть, хотів дещо пригадати, через що й сказав:
— Я давно знаю тебе, княже, ще з того часу, коли ти немовлям лежав у палаті княгині Ольги, а я разом з нею стояв над тобою; вже тоді вона хотіла тебе охрестити, готові були купіль, Євангеліє, хрест, але твій отець Святослав не дав княгині Ользі цього зробити.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВАСИЛЕВС“ на сторінці 33. Приємного читання.
TextBook