Розділ «ВАСИЛЕВС»

— Добре робиш, княже Володимире... Коли б віра християнська була недобра, її не прийняли б баба твоя Ольга і множество людей руських.

Він накинув на шию єпітрахиль, взяв у руки Євангеліє й хрест.

— Купіль готова, — промовив священик. — Роздягайся, княже, ступай у неї...

Князь Володимир озирнувся на вікна, розчинені двері, за якими темніла постать Вовчого Хвоста.

— Ось я пригашу свічки, — прошепотів священик, — досить і однієї.

У палаті була півтемрява. Князь Володимир швидко роздягнувся, став у купіль.

— Хрещу тебе в ім’я Бога Отця, Сина й Духа Святого...

На світанні князь Володимир зупинився біля воріт Гори, зійшов з коня, віддав повідки воєводі Вовчому Хвосту.

Він залишився біля воріт, ждав, доки Вовчий Хвіст не зник на Горі, а потім пішов попід стіною, став край валу, що височів над кручами й Дніпром.

Високо вгорі палала яскравим сяйвом денниця, скрізь по небу примеркали зорі, на сході полотніло, на Горі, Подолі, внизу на берегах, де котив води Дніпро, всюди, як це буває перед світанням, стояла надзвичайна тиша, ніч прощалась з землею.

Ніч не минула марно для князя Володимира, сталось те, до чого він невблаганно йшов, язичеська древня Русь лежала ще навкруг нього, зовсім недалеко, близько від князя бовваніли на требищі в темряві дерев’яні постаті богів, яких він з усіх земель зібрав і поставив тут, але сам він — князь Русі — був уже не язичником, а християнином.

І князь замислився над тим, добро чи зло содіяв, прийнявши християнство, якого ще не прийняли його люди? У нього була непокрита голова, роса падала з неба, лягала на платно, корзно, робила їх цупкими й важкими, ноги відчували холодок землі.

«Добро чи зло я содіяв? — запитав сам себе князь. — Що скажуть люди, нині сущі на Русі й ті, що прийдуть на ці гори після мене?» Він не знав, що відповісти на питання, яке так бентежило в цю годину душу, але доконче розумів, що це не залежало від нього, — є сила в світі й тут, на Русі, яка вимагала, щоб він охрестився; не охрестився б він нині, мусив так і тільки так зробити завтра, якщо ж не зробив би цього й завтра, то вже не з власної волі, а силоміць примусили б його до цього.

Хто ж є Христос? Знає його князь Володимир чи ні? Він подивився вгору на зоряне небо й аж здригнувся — ні, він не бачив там Христа. Не було Христа й тут, на землі — на кручах Дніпра, в долині, за плесом, де все більше й більше червоніло небо.

Так хто ж він, звідки гряде, що несе? Ні, князь Володимир цього не знає й ще не розуміє, хоч давно вже не вірить отим дерев’яним богам, що все виразніше й виразніше окреслюються на требищі в промінні ще одного світанку, але бачить, кожного дня відчуває, як помирає старий світ, трухлявіють і скоро впадуть у порох старі боги, гряде новий світ, що на знамені своєму змалював лик Христа...

Так що ж, скоритись, впасти на коліна перед новим, що руйнує старе, віддатись на ласку Візантії, німецьким імператорам, Римському Папі?!

— Ні, — зірвалось з уст князя Володимира, — я не скорюсь Візантії, не визнаю главою німецького імператора, я проклинаю Папу Римського.... Христос! — прохрипів він. — Ось я, князь Русі, стою над Дніпром, зійди ж і ти з свого небесного престолу, стань тут, допоможи мені!

Небо мовчало. Мовчала земля. Але це вже була остання мить перед світом — за Дніпром спалахнув сніп буйно-золотистого проміння, в сірій безодні внизу окреслилось темно-синє плесо Дніпра, зі всіх кінців — із-за Дніпра, з островів, берегів, лісів — долинув багатоголосий спів птахів.

Світало. Князь Володимир стояв на горі й дивився, ждав сходу сонця.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ