Розділ «Україна — не Росія»

На українських землях поширювався католицизм. Його охоче сприймали багато шляхтичів — католицька віра урівнювала їх у правах з поляками.

Як писав французький інженер Гійом Левассер де Боплан в своєму «Описі України»: «шляхта… наслідує польську і, схоже, соромиться того, що належить до іншої, не римської віри, щодня переходячи в неї, хоча вся знать і всі ті, хто називаються князями, вийшли з грецької віри».

З простим народом було складніше. Компромісним варіантом стало уніатство — нібито і православ’я, але з підпорядкуванням Папі Римському. Однак компроміс спрацьовував не завжди — відомі масові випадки гонінь як православних, так і уніатів.

Католицизмом польські впливи не обмежувалися. Сюди були привнесені норми державного управління, побуту, моди.

Величезний вплив мала польська мова. Відкрийте будь-яку польську книгу або газету. Дуже багато слів, безперечно, є українськими. А якщо розібратися з особливостями фонетики і орфографії — їх виявиться ще більше. Ясна річ, що це не українські слова в польській, а навпаки. І справа не в єдиному слов’янському корінні — деякі польські слова мають більше спільного з російською, ніж з українською.

В кінці XVIII століття Польща припинила своє існування як держава, чому передували три її розподіли між Росією, Австрією і Пруссією. Україна (більша її частина) перебувала у складі Польщі з 1569-го по 1795 рік. Саме за ці два з гаком століття сформувалася українська нація — у постійному зближенні і антагонізмі з Польщею. Звичайно ж, з урахуванням всіх тих особливостей, про які я говорив вище в цьому розділі.

Як не парадоксально, польський вплив на Київ, який увійшов до складу Росії ще за Переяславським договором, був дуже сильним. Справа в тому, що Київ знаходився на самому кордоні, а значна частина округи залишалася в складі Речі Посполитої аж до скасування польської держави.

Характерно, що Київський університет, заснований указом царя Миколи I в 1833 році, мав стати бастіоном боротьби з полонізацією, під яку підпадала місцева інтелігенція. (Зауважте — йдеться про XIX століття.)

Отже, що у нас залишається в підсумку?

Для українців влада не є сакральною — керівники є фігурами виборними. Навіть попри це, влада не користується великою довірою у населення, і воно готове відкрито говорити про свої претензії до влади (якщо в країні немає терору, який припиняє будь-яке інакомислення).

Регіональна влада часто сильніша за центральну (багато залежить від людей, яким належить політична і економічна влада в регіонах). Проте центральна влада прагне, часто цілком успішно, знаходити баланс сил з регіональними лідерами, в тому числі граючи на протиріччях між ними. Українці звикли до досить високого рівня самостійності, зокрема, через слабкість влади. Серед людей переважають сильні прагнення до самоорганізації і самодопомоги. При цьому створенню повноцінного громадянського суспільства багато в чому заважає загострене почуття індивідуалізму. Також на заваді цьому стоїть властивий українському народу анархізм (хоча він же і сприяє загальній демократизації суспільства).

Українці орієнтовані на Захід, до якого вони відчувають причетність. Сьогодні не можна говорити про беззастережне сприйняття соціально-культурних цінностей Заходу — чимало поки відбувається на інтуїтивно-підсвідомому рівні, але, безумовно, спостерігається готовність сприймати ті цінності, тобто немає категоричного їх неприйняття, відмови від них.