Розділ «Частина III»

• Економічні та суспільні втрати будуть значними.[497]

Так само, як коли вершники галопували в минулому, кліматичні зміни, голод, міграція та хвороби перебуватимуть у зворотному зв'язку й підживлюватимуть одне одного, а тоді вивільниться п'ятий вершник, занепад держав. Дуга нестабільности є домівкою деяких найхиткіших режимів у світі, з нагромаджуванням тиску деякі з них можуть обвалитися цілком, подібно до Афганістану чи Сомалі, внаслідок чого зростуть страждання й постане нова пожива для терористів. А якщо нестабільність втягнеться до осередків, чия економіка щільно переплетена з ресурсами дуги, ми можемо скотитися до найгіршого з усіх найпесимістичніших сценаріїв.

Ще 1943 року американська місія в Перській затоці визначила центральну проблему: "Поклади нафти в цьому регіоні є найбільшим окремим призом в історії"[498]. Багаті нації західного осередку швидко переорієнтували свої далекосяжні стратегії на нафту з Перської затоки. Коли у п'ятдесяті роки європейська могутність послабшала, до діла взялися Сполучені Штати, що відкрито чи таємно втручалися, аби допомогти друзям, зашкодити ворогам і зберегти доступ до дуги. Радянський Союз, хоч і менш залежний від нафти з цього регіону, почав втручатися не менш активно, аби протидіяти американським інтересам, а коли Росія у дев'яності роки відступила, до великої гри приєднався Китай, чия наркозалежність від нафти спричинила до сорока відсотків зростання глобальної потреби після 2000 року.

Китайський голод на ресурси (соєві боби, залізо, мідь, кобальт, деревину, природний газ та нафту) обіцяє на 2010-і роки постійні зіткнення з західними інтересами в дузі нестабільности. Китайські дипломати підкреслюють "мирне піднесення"[499] своєї країни (дехто з них навіть зводить тональність заяв до "мирного розвитку"), проте починаючи від 1990-х років західне занепокоєння постійно зростає. Наприклад, 2004 року китайський пошук заліза спричинив, за журналістським терміном, "великий каналізаційний грабунок"[500], тобто злодії по цілому світі крадуть накривки каналізаційних люків, потім їх доправляють до Китаю й перетоплюють. Чікаґо протягом лише одного місяця втратив 150 накривок. "Коли це скінчиться?" — питають західняки. Сьогодні накривки люків, завтра цілий світ. Згідно з одним з опитувань 2005 року, 54 відсотки американців вважають, що Китай становить "загрозу світовому миру"[501]; в опитуванні 2007 року американці назвали Китай другою за важливістю загрозою глобальній стабільності, поставивши поперед нього лише Іран[502].

Китай відповідає подібними компліментами. Коли літаки НАТО 1999 року скинули бомби на китайську амбасаду в Белграді й загинули троє журналістів, розгнівані натовпи закидали камінням західні амбасади в Пекіні та кидали запалені бомби на консульство в Ченду. Заголовок у газеті Чайна дейлі кричав: "ЛЮДИ СТРАЖДАЮТЬ ВІД ЗЛОДІЙСЬКОГО НАПАДУ"[503]. 2004 року Комуністична партія все ще наполягала на тім, що "стратегічна змова ворожих сил з наміром вестернізувати Китай та спричинити його розпад"[504] є реальною.

1914 року, коли найпотужніші європейські держави вкидали шайбу над руїною Османської імперії, сербській терористичній банді "Чорна рука" вистачило одного пістолетного пострілу, аби спричинити Першу світову війну. 2008 року комісія Сполучених Штатів дійшла висновку, що "імовірніше так, ніж ні, що десь у світі до кінця 2013 року в терористичному нападі буде застосовано зброю масового нищення"[505]. Позаяк нині найпотужніші держави вкидають шайбу над руїною європейських імперій в дузі нестабільности, про спустошення, що можуть вчинити такою зброєю Аль-Каїда чи Хезболла, страшно навіть подумати.

Суперечності в дузі набагато складніші та загрозливіші, ніж на Балканах сто років тому, бо можуть набути ядерного характеру. Ізраїль приблизно від 1970 року нагромадив великий арсенал; Індія та Пакистан 1998 року випробували атомні бомби; від 2005 року Європейський Союз та Сполучені Штати звинувачують Іран у прямуванні до такої самої мети. Більшість спостерігачів вважають, що Іран матиме атомну зброю десь у 2010-і роки, а це може спонукати півдюжини ісламських країн[506] шукати ядерних засобів стримування. Ізраїль вважає, що Іран матиме ядерне озброєння 2011 року, але може статися, що він не чекатиме, поки ситуація досягне цієї межі. Ізраїльські військові літаки вже зруйнували ядерні реактори в Іраку та Сирії, й можуть бути нові напади, якщо Іран далі виконуватиме свою програму.

Жодна американська адміністрація не зможе залишатися нейтральною, якщо в дузі нестабільности почнеться ядерна конфронтація між найближчими друзями та найзліснішим ворогом США. Не залишаться осторонь, мабуть, Росія та Китай. Обидві країни заперечували проти іранських ядерних амбіцій, але дали Іранові змогу подати заявку на приєднання до Шанхайської організації співробітництва[507], розпливчастого утвору, що займається здебільшого протидією американським інтересам в центральній Азії.

Повномасштабна східно-західна війна, звичайно, не може не бути катастрофічною. Для Китаю вона була б самовбивчою: США мають у двадцять разів більше боєголовок і, мабуть, у сто разів більше боєголовок, що напевне досягнуть ворожої території. У січні 2010 року Китай випробував протиракетну ракету, але далеко відстає від американських можливостей. Сполучені Штати мають одинадцять бойових груп на авіяносцях, Китай не має жодної (хоча 2009 року Китай почав будувати свого першого авіяносця). Перевага США у військових технологіях насьогодні непереборна. Сполучені Штати не змогли б і не хотіли б завойовувати та окуповувати Китай, але майже будь-яка війна, що можна собі уявити, закінчилася б принизливою поразкою Китаю, падінням Комуністичної партії та, можливо, розпадом країни.

Проте виграти таку війну було б для Сполучених Штатів майже так само погано, як для Китаю програти її. Навіть за не надто гострий конфлікт довелося б заплатити страхітливу ціну. Якщо Кимерика раптово та мстиво розпадеться, обидва партнери зазнають фінансового краху. Ядерний обмін був би ще гірший, він перетворив би західне узбережжя Північної Америки та велику частину Китаю на радіоактивну руїну, спричинив би загибель сотень мільйонів людей і кинув би світову економіку в некерований штопор. І що найгірше, китайсько-американський конфлікт легко міг би затягти Росію, що досі має найбільший ядерний арсенал у світі[508].

Отже, повномасштабна війна під будь-яким кутом зору є божевіллям. На щастя, переважна більшість експертної літератури запевняє, що в глобалізованому світі таке божевілля неможливе. Як каже один авторитетний фахівець, "жодна фізична сила не може звести нанівець силу кредиту"[509]. Згідно з іншим експертом, "міжнародний рух капіталу є найбільшим гарантом миру в світі"[510]. Третій додає, що війна "спричинить витрати таких величезних коштів і такі порушення торгівлі, що під час чи після війни може настати цілковитий занепад... кредитування та промисловости"[511]. Це означало б "цілковите виснаження й зубожіння, руйнацію промисловости та торгівлі, знищення влади капіталу"[512].

Це заспокоює, хоча згадані експерти говорили не про ризик китайсько-американського конфлікту у 2010-і. Всі вони писали між 1910 та 1914 роками, наполягаючи на тім, що складна мережа торгівлі та фінансів у модерному світі виключає будь-який шанс війни між великими європейськими державами. Ми всі знаємо, що сталося насправді.

Можливо, світові державні діячі щоразу відтягуватимуть нас від прірви. Можливо, ми відвернемо ядерний 1914 рік для наступного покоління; можливо, на п'ятдесят років. Але чи реалістично вважати, що ми завжди зможемо тримати бомби поза руками терористів та злодійських держав? Чи втримувати кожного лідера, незалежно від національних інтересів, від того, щоб він будь-коли не вирішив, що ядерна війна є найкращим варіянтом? Навіть якщо ми обмежимо розповсюджування зброї на теперішньому темпі, на 2060 рік у світі буде близько двадцяти ядерних держав і кілька з них у дузі нестабільности.

Щороку, коли ми уникаємо Армагеддону, загрози від апокаліптичних вершників далі накопичуються. Тиск на ресурси більшає, виникають нові хвороби, розповсюджується ядерна зброя, і — що найпідступніше — глобальна згуба може зсунути розрахунки непередбачним чином. Видається божевільним оптимізмом думати, що ми зможемо нескінченно шахраювати з усіма цими небезпеками.

Схоже, ми наближаємося до нової твердої стелі. Коли римляни досягли першої твердої стелі у першому сторіччі нової ери, вони мали два можливі виходи: знайти спосіб пробитися крізь стелю, й тоді суспільний розвиток стрибнув би вгору; чи не спромогтися пробитися, й тоді вершники стягли б їх донизу. Їхня поразка спричинила шістсотрічний спад, що зменшив західний суспільний розвиток на понад третину. В одинадцятому сторіччі, коли Китай династії Сун досягнув тої самої твердої стелі, він також не зміг пробитися і східний суспільний розвиток між 1200 та 1400 роками впав майже на одну шосту.

Коли ми в двадцять першому сторіччі впремося в нову тверду стелю, перед нами будуть такі самі виклики, але в жорсткішій формі. Коли римляни та Сун не спромоглися знайти розв'язки, вони мали відносну розкіш у кілька сторіч повільного спаду, але ми не матимемо такого щастя. Наше майбутнє може піти багатьма різними шляхами, але хоч як вони будуть закручуватися, більшість напевне приведуть до того самого: Падіння Ночі.

Питання про те, що означає Синґулярність з погляду західного панування, залишається відкритим, але що означатиме Ніч, видається набагато яснішим. Ще 1949 року Айнштайн сказав журналістам: "Я не знаю, як люди воюватимуть у Третій світовій війні, але можу сказати, чим вони будуть битися в Четвертій — камінням"[513]. Після Ночі не пануватиме ніхто.

Великі перегони

 озмова з Духом Минулого Різдва приводить до тривожного висновку: двадцять перше сторіччя буде перегонами. На одній доріжці така чи така Синґулярність, на іншій — Ніч. Щось переможе, а щось програє. Срібної медалі не буде. Ми або дуже скоро (мабуть, раніше 2050 року) почнемо перетворювання, навіть глибші за промислову революцію, що зроблять наші теперішні проблеми неважливими, або провалимося в занепад, якого ще не було. Важко уявити собі, як може спрацювати якийсь проміжний розв'язок — скажімо, компроміс, внаслідок якого всі побагатшають, Китай поступово візьме гору над Заходом, а все інше відбуватиметься здебільшого так, як раніше.

Це означає, що наступні сорок років будуть найважливішими в історії. Насправді, що світові треба зробити, аби уникнути Ночі, не є таємницею. Найголовніший пріоритет — уникнути повномасштабної ядерної війни, а заради цього великі держави мають скоротити свої ядерні арсенали. Хоч як це парадоксально, але цілковите роззброєння може бути ризикованішим шляхом, бо неможливо зробити ядерну зброю невинайденою. Великі держави завжди можуть поспіхом створити нові бомби, а справді погані хлопці — терористи чи злодійські держави — в будь-якому разі ігноруватимуть усі домовленості. Розповсюджування зброї підвищує ризик того, що протягом наступних сорока чи п'ятидесятьох років війни стануть ядерними, але найстабільнішою буде така ситуація, коли великі держави матимуть досить зброї, аби стримати агресію, але недосить, щоб вбити нас усіх.