Розділ «Частина III»

Якби європейські великі держави не зірвалися в прірву 1914 та 1939 років, їхні океанічні імперії напевне проіснували б довше; якби Сполучені Штати не відмовилися від глобальної відповідальности 1919 року, океанічні імперії могли б занепасти навіть швидше. Якби Гітлер переміг Черчила та Сталіна, все могло б обернутися зовсім інакше. І знову ж таки, може, й ні. Роман Роберта Гариса Фатерлянд чудово ілюструє такі можливості. Йдеться про загадкове вбивство 1964 року в Німеччині, але швидко стає зрозуміло, що ця Німеччина перемогла в Другій світовій війні. Все видається моторошно відмінним. Гітлер вбив не більшість євреїв у Європі, а всіх. Його архітектор Альберт Шпеєр втілив фантазії свого зверхника, перебудував Берлін і створив проспект Перемоги, вдвічі довший за Єлісейські поля в Парижі. Цей проспект веде до найбільшої споруди в світі, де фюрер виголошує промови під банею такої висоти, що під нею можуть формуватися дощові хмари. Але з розгортанням оповіді місцевість починає набувати ще моторошніших знайомих рис Триває холодна війна між Сполученими Штатами та величезною хиткою тоталітарною імперією, базованою в східній Європі. Дві імперії похмуро дивляться одна на одну з-поза огорож з ядерних ракет, ведуть заступницькі війни, маніпулюють державами-клієнтами з Третього Світу та повільно просуваються до розрядки. Певною мірою це, зрештою, не так вже й далеко від реальности.

Єдиний спосіб, у який світові війни двадцятого сторіччя могли б привести до цілком відмінних наслідків, пов'язаний зі сповзанням у глобальну ядерну війну. Якби Гітлер мав атомні бомби, він би ними напевне скористався, але позаяк 1942 року він фактично скасував свою ядерну програму, такого статися вже не могло. Відтак Сполучені Штати безкарно скинули дві бомби на Японію. Але від 1949 року, коли Совєти вперше випробували свою ядерну зброю, Ніч ставала дедалі ймовірнішою. Навіть на найвищому рівні 1986 року сумарна потужність усіх боєголовок у світі становила лише одну восьму руйнівної сили зіткнення з метеоритом діяметром у дві милі, але цього було більш ніж досить, аби знищити сучасну цивілізацію.

Важко зрозуміти тих, хто, як-от Мао, може незворушно міркувати про ядерну війну. 1957 року на з'їзді комуністичних лідерів світу він казав:

Поміркуймо... Якби почалася війна, скільки людей загинуло б? В цілому світі живе 2,7 мільярда людей... У найгіршому разі загинула б половина з них. Але залишилася б інша половина; імперіялізм був би стертий з лиця землі, й весь світ став би соціялістичним. Через якийсь час населення знов досягло б 2,7 мільярда і більшало б далі.[465]

На наше щастя, люди, що в п'ятдесяті роки реально приймали рішення в Радянському Союзі та Сполучених Штатах, усвідомили, що єдиним способом дати раду ядерній зброї був Ядерний паритет, безкомпромісна доктрина, де кожен хибний рух міг призвести до всезагального знищення. Подробиці цієї гри залишаються невідомими. Було кілька тривожних дзвіночків, особливо коли Джон Ф. Кенеді та Нікіта Хрущов восени 1962 року намагалися виробити правила гри. Хрущов, стурбований американським брязканням зброєю, встановив радянські ракети на Кубі, а стурбований Кенеді заблокував острів. Радянські військові кораблі підійшли на відстань кількох миль від американських територійних вод; Кенеді відрядив їм назустріч авіяносця. У цей момент Кенеді припускав, що ймовірність лиха наближалася до одної третьої чи навіть одної другої. Потім, близько десятої ранку в середу 24 жовтня, все різко погіршало. Коли Кенеді та його найближчі радники сиділи в напруженій тиші, надійшла новина, що радянський підводний човен заблокував шлях американському авіяносцеві. Який він міг мати намір, крім атакувати? "Його рука піднеслася до обличчя та затулила рота, — згадував його брат. — Він стискав та розтискав кулаки. Його обличчя ніби витяглося, стало майже сірим, в очах був біль"[466]. Його наступним рухом мав бути запуск чотирьох тисяч боєголовок. Але радянський підводний човен не вистрілив. Годинник цокав собі далі; о 10:25 радянські кораблі сповільнилися, потім повернули назад. Ніч не впала.

Протягом тридцяти років балансування на грані війни та зіткнень спричинило болісну низку сплесків зовнішньої темряви, але до найгіршого так і не дійшло. Від 1986 року кількість боєголовок у світі поменшала на дві третини, після 2010 року мають відбутися дальші великі скорочення. Зброя, що її досі мають американці та росіяни, могла б з величезним надлишком вбити всіх на землі, але Ніч нині видається далеко менш імовірною, ніж протягом сорока років Ядерного паритету. Біологія, соціологія та географія далі плетуть своє плетиво. Історія триває.

Фундація

 овість Азимова "Падіння Ночі" не дає доброї моделі пояснення дальшого перебігу історії, на це ліпше придаються його романи з серії Фундація. У далекому, далекому майбутньому, каже Азимов, молодий математик на ім'я Гері Селдон летить космічним кораблем до Трентора, могутньої столиці галактичної імперії, що існує протягом дванадцяти тисяч років. Він доповідає на математичному з'їзді, що відбувається щодесять років, наукову працю з викладом теоретичних засад нової науки, психоісторії. Селдон твердить, що, якщо поєднати методи звичайної історії, масової психології та новітньої статистики, можна в принципі визначити рушійні сили людства й спроектувати їх вперед, аби передбачати майбутнє.

Селдон полишає свою рідну провінційну планету й обіймає посаду в найбільшому університеті Трентора, де розробляє методи психоісторії. Його головний висновок — галактична імперія близька до падіння, а по тому, перш ніж піднесеться друга імперія, має настати темна епоха, що триватиме тридцять тисяч років. Імператор призначає Селдона першим міністром, а ця почесна посада дає йому змогу спланувати мисленнєвий резервуар під назвою Фундація. Збираючи всі знання в Галактичну енциклопедію, його науковці мають створити таємний план і відродити імперію лише через одну тисячу років.

Романи Фундації протягом півсторіччя давали шанувальникам наукової фантастики втіху, але ім'я Гері Селдона є постійним предметом жартів серед фахових істориків, що про нього чули. Лише в гарячковій уяві Азимова — кажуть вони — зі знання того, що вже відбулося, можна дізнатися про те, що має відбутися. Багато істориків заперечують, що в минулому можна знайти будь-які великі картини, а ті, хто вважає, що такі картини можуть існувати, тим не менш здебільшого відчувають, що виявити їх понад наші сили. Наприклад, Джефрі Елтон, що не лише став Королівським професором з модерної історії в Кембридзькому університеті, а й має загальновідомо сильні міркування з усіх історичних проблем, висловив, мабуть, думку більшости. Він каже: "Написана історія охоплює лише приблизно двісті поколінь. Навіть якби історія мала більшу мету, мусимо визнати, що наразі нереально сподіватися, що ми спроможемося видобути її з тої невеличкої частини історії, що маємо"[467].

У цій книжці я намагався показати, що історики себе недооцінюють. Ми не повинні обмежуватися двома сотнями поколінь, що залишили по собі письмові документи. Якщо ми розширимо перспективу й залучимо археологію, генетику та лінгвістику — свідчення того типу, що переважали в кількох перших розділах книжки, — ми матимемо набагато більше історії. Гадаю, з такого тривалого періоду часу ми справді можемо видобути деякі картини. Тепер, подібно до Селдона, я хочу припустити, що, коли ми це зробимо, ми справді зможемо використати минуле, аби передбачити майбутнє.

12

Натепер

На цвинтарі історії

 априкінці третього розділу ми полишили Ібензера Скруджа, що з жахом дивиться на свою всіма забуту могилу Він хапає за руку Духа Майбутнього Різдва й розпачливо кричить: "Мені являлося те, що буде, чи те, що може бути?"

Я вважаю, що те саме можна запитати про рисунок 12.1, який свідчить, що якщо суспільний розвиток Сходу та Заходу далі зростатиме з такою самою швидкістю, як у двадцятому сторіччі, то Схід відновить своє лідерування близько 2103 року. Але позаяк темп зростання суспільного розвитку вже від сімнадцятого сторіччя постійно більшає, рис. 12.1 дає лише консервативну оцінку. Цього графіка можна витлумачити так, що 2103 рік може бути, мабуть, найпізнішою точкою кінця західної епохи.

Східні міста вже не менші за західні, розрив між валовим національним продуктом Китаю та Сполучених Штатів (цю змінну, мабуть, найлегше спрогнозувати) швидко вужчає. Фахівці з Національного центру стратегічних прогнозів США вважають, що за національним продуктом Китай наздожене Сполучені Штати 2036 року. Банкіри з фірми Ґолдман Сакс вважають, що це станеться 2027 року; бухгалтери з ПрайсвотерхаусКуперс — що 2025 року; а деякі економісти, як-от Енґус Мадисон з Організації економічного співробітництва та розвитку та Нобелівський лавреат Роберт Фоґель, висловлюються навіть за ближчі дати (2020 та 2016 роки відповідно). На те, аби перевершити Захід у сферах військової потужности, інформаційних технологій та енергоздобутку на душу населення, Схід потребуватиме довшого часу, але видається цілком можливим, що після 2050 року східний суспільний розвиток швидко наздоганятиме західного.

Проте залишаються прилипливі сумніви. Всі експертні прогнози, наведені вище, зроблено у 2006-2007 роках, у переддень фінансової кризи, що її ці самі банкіри, бухгалтери та економісти примудрилися не передбачити[468]; треба також пам'ятати, що взагалі головна ідея Різдвяної пісні в прозі полягає в тім, що Скруджеву долю не викарбувано в камені. "Якщо людина зійде з цього шляху, то й кінець буде іншим"[469], — переконує Скрудж Духа. І, звичайно, Різдвяного ранку Скрудж вистрибує з ліжка іншою людиною. "І таким він став добрим другом, таким добрим господарем і такою доброю людиною, — каже Дикенс, — що наше славне старе місто може ним лише пишатися. Та й не тільки наше — будь-яке добре старе місто, містечко чи село в будь-якому куточку нашої доброї старої землі".

Чи Захід, подібно до Скруджа, перевинайде себе в двадцять першому сторіччі, чи залишиться він нагорі? Я хочу запропонувати досить несподівану відповідь на це запитання.

Упродовж цієї книжки я доводив, що велика слабкість більшости спроб пояснити, чому Захід панує, й передбачити, що буде далі, полягає в тім, що провісники, перш ніж пояснити значення історії, загалом брали надто коротку перспективу, дивилися назад лише на кілька сторіч. Це так само, як якби Скрудж спробував вивчити свій урок, поспілкувавшися лише з Духом Нинішнього Різдва.