Розділ «Частина III»

Найстаріші ядерні держави — США, Росія, Британія, Франція, Китай — рухаються в цьому напрямі від вісімдесятих років. Протягом Холодної війни математик, пацифіст та метеоролог (доти, доки він не полишив досліджувати погоду, усвідомивши, що це допомагало повітряним силам) Льюїс Фрай Ричардсон зробив широкоцитований підрахунок, що перед 2000 роком вірогідність початку ядерної війни становила 15-20 відсотків. Однак на 2008 рік енергетик Вацлав Сміл вже міг запропонувати цілком сонячну оцінку, що до 2050 року шанси на початок війни навіть масштабу Другої світової (де загинули 50 мільйонів людей) становлять менше одного відсотка, а в січні 2010 року Бюлетень атомної науки зсунув хвилинну стрілку на своєму знаменитому "Годиннику Судного дня", що вказує, як далеко до Ночі, від за п'ять хвилин до дванадцятої назад на за шість хвилин до дванадцятої[514].

Другий пріоритет — сповільнити глобальну згубу. Тут все не так добре. 1997 року великі й добрі діячі світу зібралися в Кіото, аби виробити розв'язок, і домовилися до 2012 року зменшити викиди парникових газів на 5,2 відсотка порівняно з рівнем 1990 року. Однак запропоновані зменшення припали здебільшого на багаті західні нації, а Сполучені Штати — найбільший світовий забруднювач дев'яностих — відмовилися ратифікувати протокол. З погляду багатьох критиків видавалося (як сформулював один індійський чиновник), ніби "хлопці з величезною надмірною вагою радять хлопцям, що щойно позбулися виснаження, сісти на велику дієту"[515], але Сполучені Штати відповіли, що викиди неможливо контролювати, якщо їх не погодяться зменшити Індія та Китай (що 2006 року посіли місце найбільших забруднювачів).

На початок 2008 року і США, і Китай були більш зацікавлені у змінах, але бракувало політичної волі, потрібної на підписання всеохопних угод. Автори Стерн Ревю оцінили, що запровадження низьковуглецевих технологій, збереження лісів та енергетичні коефіцієнти корисної дії, що могли б відвернути лихо, утримуючи рівень вуглецевих сполук до 450 мч на 2050 рік, коштуватиме близько трильйона доларів. Порівняно з ціною нічогонероблення це тривіяльно, але, маючи лише клапті фінансів після економічної кризи 2007-2009 років, багато урядів відмовилися від дорогих планів зменшування викидів і Копенгагенський саміт, що відбувся в грудні 2009 року, не виробив обмежувальної угоди.

Попри очевидні відмінності ядерна війна та глобальна згуба фактично є виявами тої самої проблеми. Протягом п'яти тисяч років держави та імперії були найефективнішими організаціями на землі, але зміна значення географії через вплив суспільного розвитку зменшила їхню ефективність. 1999 року це добре висловив Томас Фридман: "Перша глобалізаційна епоха [приблизно 1870-1914 роки] стиснула світ від "великого" до "середнього" розміру, а нова епоха глобалізації [після 1989 року] стискає світ від "середнього" до "малого" розміру"[516]. Через шість років стискання зайшло так далеко, що Фридман назвав його "глобалізація 3.0"[517]. Це, на його думку, "стискання світу від малого до крихітного розміру й водночас сплощування ігрового поля".

У цьому крихітному сплощеному світі немає місця на схованки. Ядерна зброя та кліматичні зміни (не кажучи вже про тероризм, міграцію, фінанси, харчі та водопостачання) є глобальними проблемами, що потребують глобальних розв'язків. Держави та імперії, що мають владу лише в межах своїх кордонів, не можуть розв'язати їх ефективно.

Айнштайн запропонував очевидний розв'язок 1945 року, менше ніж через місяць після того, як атомні бомби зруйнували Хіросіму та Наґасакі. В інтерв'ю газеті Нью-Йорк Таймс він сказав: "Єдиним порятунком цивілізації та людської раси може бути створення світового уряду"[518]. Після прилюдного висміювання за те, що наївний науковець наважується обговорювати речі, на яких не розуміється, Айнштайн висловився пряміше: "Якщо ідея світового уряду нереалістична, то є лише один реалістичний вигляд нашого майбутнього: масове знищення людини людиною"[519].

Якщо подивитися назад на останні п'ятнадцять тисяч років, видається, що Айнштайн правильно визначив напрям історії. Від поселень Кам'яної доби через ранні держави, як-от Урук та Шан, ранні імперії, як-от Асирія та Цинь, та океанічні імперії типу Британської ясно простежується тенденція до творення дедалі більших політичних одиниць. Логічним виходом видається піднесення на початку двадцять першого сторіччя американської глобальної імперії або, якщо економічні терези схиляться не на користь Заходу, китайської глобальної імперії в середині чи наприкінці двадцять першого сторіччя.

Ця логіка, однак, хибує, бо такі великі політичні одиниці майже завжди утворювалися шляхом війни, саме в той спосіб, якому Айнштайнів світовий уряд має запобігти. Якщо єдиним способом уникнути ядерної війни є створити світовий уряд, а єдиний спосіб утворити світовий уряд пролягає через китайсько-американську ядерну війну, все дуже сумно.

Однак насправді жодне з цих тверджень не є цілком правдивим. Від 1945 року дедалі більше функцій виконують неурядові організації, від доброчинних установ та приватних багатонаціональних корпорацій, що працюють під державними парасольками, до федерацій на кшталт Європейського Союзу, Об'єднаних Націй та Світової організації торгівлі, що роблять замах на державний суверенітет. Звичайно, держави далі є гарантами безпеки (Об'єднані Нації у справі зупинення війн трохи успішніші, ніж Ліга Націй) та фінансів (у 2008-2009 роках рятувати капіталізм довелося урядам, що вживали надзвичайних заходів) і в будь-якому разі найближчим часом не згаснуть. Проте найефективнішим способом уникнути Ночі ще на сорок років може бути глибше обплутати держави недержавними організаціями й змусити уряди поступитися частиною суверенітету заради розв'язків, що їх неможливо отримати незалежно.

Це буде складно. Подібно до того, як часто ставалося в минулому нові виклики спонукають до нового мислення. Але якщо ми спроможемося протягом наступного півсторіччя створити інституції, здатні знайти глобальні розв'язки глобальних проблем, це все ще буде лише необхідна, але недостатня умова того, що Синґулярність виграє перегони.

Нашу ситуацію можна порівняти з тим, що відбувалося в першому, одинадцятому та сімнадцятому сторіччях, коли індекс суспільного розвитку досягав сорока трьох балів і впирався у тверду стелю. В одинадцятому розділі я припустив, що єдиним способом, яким римляни чи Сун могли б пробитися крізь стелю у першому та одинадцятому сторіччях, було те, що Європа та Китай зробили у сімнадцятому: переструктурувати географію, перекрити степову магістраль і створити магістраль океанічну. Лише тоді вони могли б купити собі безпеку від міграції, порушити питання того типу, що потребували наукової революції, й почати створювати стимули для початку промислової революції. Звичайно, ані римляни, ані Сун не могли цього зробити, відтак протягом кількох поколінь міграція, хвороби, голод та розпади держав, з кліматичними змінами на додачу, спричиняли катаклізми всеєвразійського масштабу.

Коли європейці та китайці у сімнадцятому сторіччі таки спромоглися переструктурувати географію, вони підштовхнули тверду стелю вгору, але, як ми бачили в дев'ятому розділі, не розбили її. На 1750 рік проблеми нагромадилися знову, але цього разу британські підприємці спромоглися використати час, що надала перебудова географії, і почали революцію у здобуванні енергії.

У двадцять першому сторіччі нам треба йти тим самим шляхом. Спочатку треба перебудувати політичну географію й створити простір для різноманітних глобальних інституцій, що могли б сповільнити війну та глобальну згубу. Потім треба використати виторгуваний час на проведення нової революції в добуванні енергії й розламати стелю, що її створюють викопні палива. Дальше спалювання нафти та вугілля, як у двадцятому сторіччі, призведе до Ночі навіть раніше, ніж вичерпаються вуглеводні.

Деякі фахівці з довкілля рекомендують інший підхід: закликають повернутися до простішого способу життя, що зменшує споживання енергії й відтак зупиняє глобальну згубу. Важко, однак, уявити собі, як це працюватиме. Перш ніж досягти піку в 9 мільярдів 2050 року, населення світу зросте, мабуть, ще на 3 мільярди, до того ж сотні мільйонів людей мають вибитися з надзвичайних злиднів, отже, споживатимуть більше енергії, ніж тепер. Девід Дуґлас, відповідальний за підтримність систем у фірмі "Сан майкросистемз", завважив, що, якщо кожен з цих нових людей матиме лише одну 60-ватову жарівку й триматиме її ввімкненою лише чотири години на добу, до світових енергомереж треба буде додати ще порядку шістдесяти 500-мегаватових електростанцій[520]. Міжнародна енергетична агенція очікує, що світовий попит на нафту зросте від 86 мільйонів барелів на добу 2007 року до 116 мільйонів 2030 року, і навіть тоді, за їхніми оцінками, 1,4 мільярда людей все ще не матимуть електрики.

Подвійний тягар від того, що найзлиденніші люди світу розмножуються та багатшають, робить малоймовірною можливість зменшення енергоздобутку протягом наступних п'ятдесяти років. Якщо ми використовуватимемо менше енергії на виробництво добрив чи палива на перевезення харчів, то тоді сотні мільйонів незаможних людей голодуватимуть, а Ніч настане швидше, ніж будь-що. Але якщо люди не голодують, вони потребують дедалі більше енергії. В самому Китаї щодня на дороги виїздять чотирнадцять тисяч нових автівок; 400 мільйонів людей (більше, ніж усе населення США) між 2000 та 2030 роками, можливо, полишать низько-енергетичні ферми заради високоенергетичних міст; а число мандрівників, що їздять у відпустки через моря, спалюють авіяційне паливо та зупиняються в готелях, зросте, мабуть, від 34 мільйонів 2006 року до 115 мільйонів 2020 року.

Ми не збираємося обмежувати енергоздобуток, хіба що нас змусить якась катастрофа. Отже, єдиний спосіб уникнути вичерпання ресурсів, отруєння планети чи і того, і того — знайти відновне чисте паливо.

Можливо, значну частину його дасть атомна енергія. Страхи щодо радіяції скували ядерні програми вже у сімдесяті, але кайдани можуть впасти, коли нова епоха дістане своє нове мислення. Чи, може, важливішою буде сонцева енергія: до Землі доходить лише половина однієї мільярдної від енергії, що випромінює сонце, і приблизно третину цієї енергії земля відбиває назад. Втім все одно щогодини земля отримує сонцевої енергії досить, аби задовольнити всі поточні потреби людства протягом року, — якщо ми спроможемося діставати її ефективно. Є ще альтернативи — нанотехнології та генетика можуть запропонувати докорінно нові джерела енергії. Звичайно, багато що з цього звучить як наукова фантастика, і на те, аби проголосити таку еру багатства на чисту енергію, безперечно, потрібні величезні технологічні прориви. Але, якщо ми таких проривів не зробимо, перегони виграє Ніч.

Аби перемогла Синґулярність, ми мусимо тримати собак війни на короткій шворці, подолати глобальну згубу та довести до кінця революцію енергоздобутку. Все треба зробити правильно. Ніч для перемоги потребує, аби хоча б одне з цих завдань не було виконано. Шанси видаються поганими.

Обриси прийдешнього

 ехто з науковців вважає, що вже знає, хто виграє перегони, бо відповідь написано на зорях. Одного дня близько 1950 року (ніхто точно не пам'ятає, коли саме) фізик Енрико Фермі та троє його колег зустрілися за ланчем в Лос-Аламоській національній лабораторії в Нью-Мехіко. Трохи посміявшися з карикатури на летючу тарілку в Нью-Йоркері, вони, перш ніж перейти до поточних наукових проблем, трохи поговорили про позаземних істот. Раптом Фермі вибухнув: "То де ж вони?"[521]