Розділ «Частина III»

Співрозмовники Фермі не одразу збагнули, що йшлося все ще про мешканців космічного простору. Фермі, поки їв, прокрутив у голові кілька чисел і був вражений тим, що якщо навіть зникомо мала частина з 250 мільярдів зір нашої галактики мають планети, придатні до життя[522], то в зовнішньому просторі мають юрмитися чужинці. Земля відносно молода, їй менше п'яти мільярдів років, тому деякі з цих видів мають бути значно старші та розвиненіші за нас. Навіть якщо їхні космічні кораблі так само повільні, як наші, все одно на вивчення всієї галактики їм треба щонайбільше 50 мільйонів років. То де ж вони? Чому не контактують із нами?

1967 року астрономи Йосип Шкловський та Карл Саґан запропонували протвережувальний розв'язок парадоксу Фермі. За їхніми підрахунками, якщо лише одна зоря на чверть мільйона тримає на орбіті одну придатну до життя планету, то на Чумацькому Шляху має бути мільйон потенційних чужинських цивілізацій. Те, що ми нічого не чули від жодної з них[523], має означати, що високорозвинені цивілізації завжди знищують себе. Астрономи навіть припустили, що вони неодмінно мали так вчинити протягом сторіччя після винайдення ядерної зброї, бо інакше чужинці мали б дуже багато часу на те, аби наповнити космос сигналами, що їх ми мали б сприйняти. Тоді всі свідчення (точніше брак свідчень) вказують на Ніч близько 2045 року, сторічних роковин Хіросіми та Нагасакі. (За дещо тривожним збігом, Курцвайль вказав на 2045 рік як рік Сингулярности.)

Це розумні міркування, але, як завжди, числа можна отримувати багатьма шляхами. Мільйон цивілізацій, що зазнали Ночі, є лише здогадом, а більшість розв'язків Дрейкового рівняння[524] (що запропонував 1961 року астроном Френк Дрейк як спосіб приблизно порахувати кількість цивілізацій в галактиці) насправді дають значно менші числа. Сам Дрейк порахував, що наша галактика за всю свою історію створила лише десять високорозвинених цивілізацій, а в такому разі ми можемо про позаземних чужинців нічого й не знати.

Зрештою, від парадоксу Фермі не надто багато користи, бо відповідь на запитання, чим завершаться великі перегони, лежить не на зорях, а в нашому власному минулому. Навіть якщо історія не може дати нам точних інструментів передбачання, що їх Азимов уявив собі у Фундації, вона все одно дає деякі досить вагомі натяки. Я вважаю, що лише вони дають реальні підстави для погляду в майбутнє.

На короткочасний період картини, встановлені в минулому, наводять на думку, що зсув багатства та могутности з Заходу на Схід неминучий. Перетворення в дев'ятнадцятому сторіччі давнього східного осередку на периферію Заходу дало Сходові змогу виявити переваги своєї відсталости, і остання з них — залучення величезної китайської незаможної робочої сили до глобальної капіталістичної економіки — відчувається ще й досі. Плутанина, внутрішні поділи та зовнішні війни можуть затримати Китай, як часто траплялося між сороковими роками дев'ятнадцятого та сімдесятими роками двадцятого сторіччя, але рано чи пізно — можливо, близько 2030 року і майже напевне до 2040 року — китайський валовий національний продукт перевищить продукт Сполучених Штатів. У якийсь момент двадцять першого сторіччя Китай вичерпає переваги своєї відсталости, але, коли це станеться, світовий центр економічного тяжіння все одно залишиться на Сході й буде поширюватися на південну та південно-східну Азію. Зсув могутности та багатства з Заходу на Схід у двадцять першому сторіччі так само невідворотний, як зсув зі Сходу на Захід, що відбувся у дев'ятнадцятому сторіччі.

Західно-східний зсув, безперечно, відбудеться швидше, ніж будь-коли в ранішій історії, але старий західний осередок тепер є далеко попереду в енергоздобутку на душу населення, технології та військовій потужності. Майже напевне в першій половині цього сторіччя він буде в якійсь формі підтримувати своє панування. Поки Сполучені Штати мають досить сили, аби діяти як глобальний поліціянт, великі війни відбуватимуться нечасто, подібно до того, як коли в дев'ятнадцятому сторіччі глобальним поліціянтом була Британія. Але десь між 2025 та 2050 роками американський відрив поменшає, як це було з Британією після 1870 року, і ризики нової війни будуть зростати.

Швидкі технологічні зміни можуть підсилити нестабільність, бо удоступнюють високотехнологічну зброю. Згідно зі Стивеном Мецом, професором Військового коледжу армії США, "якщо не такі самі, то паралельні технології будуть розвиватися [поза Сполученими Штатами], особливо через досяжну природу всіх цих речей. Ми досягли точки, коли поганим хлопцям не треба нічого винаходити, вони просто можуть все купити"[525]. У звіті РЕНД Корпорейшн 2001 року навіть була пропозиція, що "США та їхні військовики повинні в плануванні можливих військових конфліктів врахувати можливість того, що на 2020 рік Китай досягне значних технологічних та військових успіхів"[526].

Сполучені Штати напевне будуть першою нацією, яка створить функційного протиракетного щита, роботів та нанозброю, що зроблять участь людей застарілою, кібертехнологію, що зможе знейтралізувати чи взяти під контроль ворожих комп'ютерів та роботів, та супутники, що змілітаризують космос. Ризик лише в тім, що якщо — а це видається ймовірним — Сполучені Штати зможуть розгорнути усю чи частину цієї чудо-зброї до 2040 року, їхні лідери можуть піддатися спокусі використати тимчасову, але величезну технологічну перевагу, аби завернути свій тривалий стратегічний спад. Проте я гадаю, що це малоймовірно. Навіть у лихоманковій атмосфері 1950-х Сполучені Штати подолали спокусу вдарити по Радянському Союзові до того, як він збудує свій ядерний арсенал. Реальний ризик полягає, можливо, в тім, що інші нації, боячися американських мілітарних проривів у наступні десятиріччя, можуть вирішити радше вдарити першими, ніж відстати ще більше. 1914 року мислення такого типу зіграло велику роль у вступі Німеччини у війну.

Щоб утримати мир у бентежному двадцять першому сторіччі, потрібне величезне мистецтво керування державами. Я в цій книжці вже писав, що великі чоловіки/жінки та недолугі ідіоти ніколи не грали у творенні обрисів історії такої великої ролі, як вони собі думали. Я писав, що, замість міняти напрям історії, вони здебільшого могли пришвидшувати чи сповільнювати глибші процеси, рушієм яких були карти. Навіть найкатастрофічніші рішення, як-от війни Юстиніяна Візантійського та Хосрова Перського, початі між 530 та 630 роками н. е., лише пришвидшили розпад, що вже відбувався. Без війн Юстиніяна та Хосрова західний суспільний розвиток, можливо, почав би відновлюватися раніше, але навіть із ними розвиток зрештою стрибнув назад.

Однак після 1945 року лідери справді були здатні змінювати історію. Хрущов та Кенеді 1962 року підійшли до цього дуже близько. Ядерна зброя не залишає нам меж похибки, не дає другого шансу. Раніше помилки спричиняли занепад та загибель; тепер вони спричиняють Ніч. Вперше в історії лідерування є справді вирішальним. Можна лише сподіватися, що наша епоха, подібно до багатьох попередніх, дістане мислення, якого потребує.

В одинадцятому розділі я зробив висновок, що пояснювати, чому Захід панує, треба в термінах імовірностей, а не певностей, а стосовно великих перегонів двадцять першого сторіччя це твердження правдиве ще більшою мірою. Зараз шанси явно проти нас, але мені видається, що, якщо наша епоха здатна дістати те мислення, якого потребує, шанси стабільно зсуватимуться на користь Сингулярности.

Якщо протягом наступних п'ятдесяти років замість вуглеводнів постануть відновні чисті джерела енергії, вони могли б зменшити (хоча, безперечно, не звести до нуля) ризик того, що великі держави зчепляться за ресурси чи втягнуться у ворожнечу, що панує в дузі нестабільности. Вони могли б також сповільнити глобальну згубу, знизити тиски в дузі та піднести виробництво харчів навіть радикальніше, ніж це зробила промислова революція. Якщо робототехніка матиме досягнення, яких очікують багато науковців, розумні машини можуть врятувати багатих Європу та Японію від демографічної катастрофи й забезпечать дешеву працю та догляд, потрібний населенню, що старішає. Якщо нанотехнологія так само справдить сподівання, ми на початку 2040-х років могли б навіть почати очищати повітря та океани.

Проте наостанок є лише один прогноз, що на нього справді можна покластися: ані Ніч, ані Синґулярність насправді не виграє великі перегони. Коли настане 2045 рік (сто років по Хіросімі та Нагасакі; за Курцвайлем — час настання Сингулярности; за Шкловським та Саґаном — найпізніша дата Падіння Ночі), ми не задекларуємо кінець історії й не оголосимо переможця. Якщо (а я гадаю, так і буде) ми в середині двадцять першого сторіччя ще не допустимо Ночі, а суспільний розвиток злетить за дві тисячі очок, Синґулярність, що поставатиме, не так завершить, як перетворить перегони і, що найважливіше, змінить людську расу.

У реально довгій перспективі загрози, що так лякають нас тепер, мають дуже багато спільного з різноманітними силами, що в минулому знов і знов поштовхами зрушували еволюцію з місця. Раз за разом відносно раптові зміни довкілля створювали умови, за яких розквітали мутації й трансформували генофонд. Близько 1,8 мільйона років тому висхнення лісів східної Африки дало змогу химерам з великими мізками почуватися ліпше, ніж а habilis. Можливо, жорстока фаза льодовикового періоду близько ста тисяч років тому дала а sapiens подібну нагоду проявити себе. І тепер, у двадцять першому сторіччі, відбувається, мабуть, щось подібне.

Масове згасання вже триває, приблизно щодвадцять хвилин зникає один вид рослин чи суходільних тварин. Дослідження 2004 року дали оцінку, що в найоптимістичнішому випадку 9 відсотків з 10 мільйонів видів рослин та суходільних тварин до 2050 року зникнуть, а багато біологів очікують, що біологічна різноманітність поменшає на третину чи навіть наполовину. Дехто навіть говорить про шосте масове вимирання[527], за якого дві третини земних видів до 2100 року вимруть. Серед них можуть бути й люди, але, замість просто змести Ното з планети, жорстокі умови двадцять першого сторіччя можуть подіяти так, як це сталося 1,8 мільйона чи сто тисяч років тому, й дати змогу організмам з мізками нового типу — у цьому разі мізками, що об'єднують людину й машину, — заступити старі істоти. Не витоптавши нас, удари копит коней апокаліптичних вершників можуть зробити нам послугу й перетворити дитячі кроки до Сингулярности на новий великий стрибок.

Однак Синґулярність може бути анітрохи не менш жахливою, ніж Ніч. Згідно з уявленнями Курцвайля, кульмінація Сингулярности полягатиме у 2040-ві роки в злитті людського інтелекту з машинним, і ті з нас, хто до цього доживе, могли б у принципі жити вічно. Однак деякі люди, що мають у цьому найбільший досвід — технологи з армії США, — мають сумнів, що на цьому все зупиниться. Колишній полковник Томас Адамс, наприклад, припускає, що війна вже рухається поза "людським простором"[528], коли зброя стає "надто швидкою, надто малою, надто численною та... створює довкілля надто складне, аби люди спромоглися ним керувати". Він вважає, що технологія "швидко веде нас туди, куди ми не хочемо йти, але, можливо, ми неспроможні цього уникнути". Злиття людей та комп'ютерів може бути лише короткою фазою перед тим, як явище, що ми поблажливо називаємо "штучним" інтелектом, заступить а sapiens так само нищівно, як а sapiens заступили всіх попередніх мавполюдей.

Якщо Синґулярність приведе нас наприкінці двадцять першого сторіччя саме до цього, це означатиме кінець відомої нам біології, а з нею разом і кінець лінощів, страху та жадоби як рушіїв історії. В такому разі моя теорема Мориса — що зміни спричиняють ледащі, жадібні, лякливі люди (що рідко розуміють, що саме роблять) у пошуках легших, вигідніших та безпечніших способів робити різні речі — нарешті досягне своїх меж застосування.

Відома нам соціологія піде тим самим шляхом, хоча про те, якими правилами керуватиметься суспільство роботів, можна лише здогадуватися. До того ж Синґулярність, поза сумнівом, знищить стару географію. Давні відмінності між Сходом та Заходом на роботів не поширюватимуться.

Коли історики (якщо вони ще існуватимуть) подивляться з 2103 року назад на зсув від інтелекту на вуглецевій основі до інтелекту кремнієвого, їм це може видаватися неодмінним — так само неодмінним, як мені видаються зсуви від пошуку харчів до землеробства, від сіл до міст, від сільського господарства до промисловости. Може видаватися так само очевидним, що регіональні традиції, що розвивалися в первісних землеробських осередках від кінця льодовикового періоду, мають неодмінно злитися в єдину після-людську світову цивілізацію. Хвилювання початку двадцять першого сторіччя щодо того, чому Захід панує й чи це панування триватиме далі, можуть видаватися дещо кумедними.

Зійтися вдвох