Розділ «Частина III»

  усьому цьому є певна іронія. Я почав книжку оповіддю з розряду "а що було б, якби" про те, що китайська імперія 1848 року забрала принца Альберта заручником до Пекіна, а потім витратив одинадцять розділів на пояснення, чому такого не сталося. Я зробив висновок, що відповіддю на головне запитання цієї книжки є географія; карти, а не хлопці відправили маленького песика Ауті до Балморалу, замість відправити Альберта до Пекіна.

У дванадцятому розділі я міркував далі й припустив, що пояснити, чому Захід панує, великою мірою означає й відповісти на запитання, що буде далі. З такою самою певністю, з якою географія нав'язала панування Заходу, вона також нав'язує, що Схід надолужить відставання, використовуючи переваги своєї відсталости доти, доки його суспільний розвиток не перевищить суспільний розвиток Заходу. Але тут ми знов наштовхуємося на іронію. Піднесення суспільного розвитку завжди змінювало значення географії, і в двадцять першому сторіччі розвиток підійметься так високо, що географія взагалі втратить будь-яке значення. Єдине, що матиме значення — це перегони між Синґулярністю та Ніччю. Аби затримати Ніч, ми маємо глобалізовувати дедалі більше своїх інтересів, відтак міркування щодо того, яка з частин світу має найвищий суспільний розвиток, важитимуть дедалі менше.

Звідси випливає найглибша іронія: відповісти на перше запитання (чому Захід панує) великою мірою означає відповісти й на друге (що буде далі), але відповідь на друге запитання позбавляє перше питання значної частини його ваги. Бачення того, що буде далі, виявляє те, що, мабуть, було очевидним від самого початку — історія, що справді чогось важить, стосується не Сходу, Заходу чи якоїсь іншої частини людства. Важлива історія є глобальною та еволюційною, вона розповідає, яким чином ми від одноклітинних організмів доходимо до Сингулярности.

Упродовж усієї книжки я доводив, що ані теорії тривалої зафіксованости, ані теорії короткочасової випадковости не пояснюють історії, але тепер, ще раз, я хочу піти далі. У справді далекій перспективі на часовій осі еволюційної історії теорії тривалої зафіксованости та короткочасової випадковости насправді практично не мають значення. П'ятнадцять тисяч років тому, перед кінцем льодовикового періоду, поняття Сходу та Заходу мало що означали. Через сторіччя після нас вони знову мало що означатимуть. Їхня важливість у проміжні епохи була лише побічним ефектом географії між епохами, коли перші землероби проштовхнули суспільний розвиток за шість балів та коли перші машинопідтримувані післябіологічні істоти проштовхнуть суспільний розвиток понад позначку п'ять тисяч балів. На той час, коли це станеться — гадаю, десь між 2045 та 2103 роками, — географія вже взагалі не матиме жодного значення. Схід та Захід залишаться лише фазами, що їх ми проминули.

Навіть якби все в цій фазі відбувалося зовсім інакше, як лише можна собі уявити — якби, скажімо, Чжен Хе справді пішов до Теночтитлану, якби ми мали не атлантичну, а тихоокеанську економіку нового типу, якби відбулася китайська промислова революція, а не британська і якби Альберт поїхав до Пекіна, а не Ауті до Балморалу, — глибокі сили біології, соціології та географії все одно штовхали б історію приблизно в тому самому напрямі. Америка (чи, можливо, вона мала б назву Чженландія) стала б частиною східного осередку, а не західного, і Захід нині наздоганяв би Схід, а не навпаки, але світ все одно стиснувся б від великого розміру до малого й нині стискався б до крихітного. На початку двадцять першого сторіччя все одно домінувала б Кимерика, і незалежно від того, впала б вона чи ні, все одно відбувалися б перегони між Синґулярністю та Ніччю. І поняття Сходу та Заходу все одно втрачали б значення.

Такий висновок не має нас шокувати. Ще 1889 року, коли світ ще стискався від великого до середнього розміру, молодий поет на ім'я Редьярд Кіплінґ вже побачив частину цієї правди. Щойно повернувшися до Лондона з далеких фронтів війни, Кіплінґ прославився чудовою оповіддю про відчайдушну імперську сміливість під назвою "Балада про Схід і Захід"[529]. Це історія Камаля, прикордонного грабіжника, що вкрав лошицю англійського полковника. Син полковника стрибає на свого коня й переслідує Камаля через пустелю в гонитві епічного масштабу ("Місяць прогнали з неба вони, б'є зорю вже стукіт копит, / Вороний, мов зранений бик, біжить за ланню легкою вслід"[530]). Зрештою англієць падає. Камаль повертається до нього з піднятою рушницею. Але все завершується добре: "Очима зустрілися юнаки, і лжі не було в очах. / І братню клятву вони дали на солі і кислих хлібах"[531].

Хвильна оповідь, але всю увагу привертає перший рядок, "Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох", і здебільшого його цитують як приклад нестерпної самовдоволености Заходу дев'ятнадцятого сторіччя. Але Кіплінґ, безперечно, сподівався зовсім іншої реакції. Насправді він написав:

Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох.

Допоки Землю і Небеса на Суд не покличе Бог;

Та Сходу і Заходу вже нема, границь нема поготів,

Як сильні стають лицем у лице, хоч вони із різних світів!

З погляду Кіплінґа, люди (принаймні справжні чоловіки) великою мірою однакові. Правду приховує лише географія, змушуючи нас подорожувати на край світу, аби з'ясувати, що до чого. Але в двадцять першому сторіччі зліт суспільного розвитку та стискання світу такі подорожі унепотрібнюють. Коли ми вийдемо за межі біології, не буде ані Заходу, ані Сходу, ані кордонів. Якщо ми достатньо довго відсуватимемо Ніч якнайдалі, вони зрештою зійдуться вдвох.

Чи зможемо ми це зробити? Гадаю, так. Між сьогоднішніми викликами та тими, що їх не здолали Китай династії Сун, коли притиснувся до твердої стелі тисячу років тому, та Римська імперія ще на тисячу років раніше, є велика відмінність. Тепер ми набагато краще розуміємо, що відбувається. На відміну від римлян та Сун, наша епоха ще може дістати мислення, якого потребує.

На останній сторінці своєї книжки Колапс біолог та географ Джаред Даймонд припустив, що є дві сили, що могли б урятувати світ від катастрофи: археологи (що виявляють подробиці помилок давніх суспільств) та телебачення (що оприлюднює їхні знахідки)[532]. Як археолог, що багато дивиться в телевізор, я з цим згоден, але хочу додати ще одного рятівника — історію. Лише історики можуть зібрати докупи величезну оповідь про суспільний розвиток. Лише історики можуть пояснити відмінності, що ділять людство, і як зробити, аби вони нас не знищили.

Сподіваюся, ця книжка може трохи посприяти такому процесові.