Розділ «Частина III»

Якби Мухаммад зробив інший вибір, християни сьомого сторіччя билися б між собою, а не відбивали б напади мусульман. Можливо, без Мухаммада західний суспільний розвиток після 750 року відновлювався би швидше, а може й ні, але все одно на те, аби наздогнати Схід, потрібні були кілька сторіч. Що б не робив Мухаммад, західний осередок залишився б у східному Середземномор'ї; турки все одно завоювали б його в одинадцятому сторіччі, а монголи у тринадцятому (і ще раз близько 1400 року); у п'ятнадцятому та наступних сторіччях осередок все одно зсунувся б на захід до Італії, а потім до Атлантики. Якби Мухаммад був нормальніший, можливо, хрест, а не півмісяць надихав би вірних від Марокко до Малайзії. Це не дрібниця, але немає підстав ставити під сумнів, чи завоювали б європейці Америки й чи панував би Захід нині.

Усе, сказане про Мухаммада, справедливе так само щодо інших великих людей. Асирійський Тиглатпаласар III та перший імператор Цинь створили жахливі зацентралізовані високопорядкові стародавні імперії; європейські Габсбурги та японський Хідейосі в шістнадцятому сторіччі не змогли створити великі суходільні імперії; англійська Славна революція 1688 року та смерть Мао 1976 року привели до влади групи реформістів. Але все, що ці великі люди чи недолугі ідіоти спромоглися зробити, це пришвидшити чи сповільнити процеси, що все одно відбувалися. Насправді ніхто не зміг переспрямувати історію на цілком новий шлях. Навіть Мао, людина, мабуть, з найбільшою манією величі з усіх, спромігся лише відтермінувати промислове піднесення Китаю й дати Ден Сяопінові нагоду залишитися в пам'яті великим чоловіком, що перевернув Китай. Якби можна було провести експеримент і переграти минуле, залишивши все, як було, й лише замінити великих людей на недолугих ідіотів (і навпаки), все відбулося б здебільшого так само, хіба що в дещо іншому темпі. Великі чоловіки (та жінки) явно схильні вважати, що силою самої волі змінюють світ, але вони помиляються.

Те саме стосується й позаполітичних справ. Метью Боултон та Джеймс Ват, наприклад, були, поза сумнівом, великими чоловіками; перший з них винайшов, а другий випустив на ринок машини, що справді реально змінили світ. Але вони були унікальними великими чоловіками не більше, ніж був унікальним Александер Грем Бел 14 лютого 1876 року, коли подав заяву на патент свого винаходу, телефона. У той самий день Елайша Ґрей подав заяву на патент свого телефона. Так само Боултон та Ват були не унікальніші, ніж їхній знайомий Джозеф Пристлі, що відкрив кисень 1774 року, через рік після того, як його відкрив шведський хемік. Чи не унікальніші за чотирьох європейців, що 1611 року незалежно один від одного відкрили плями на сонці.

Історики часто захоплено дивуються тенденції одночасної появи кількох однакових винаходів, як-от ідея лампочки-жарівки спала на думку кільком людям практично одночасно. Великі ідеї часто видаються результатом не так блискучости, як логічним вислідом з існування мислеників, що шукають відповіді на ті самі питання однаковими методами. Так було з європейськими літераторами на початку сімнадцятого сторіччя. А коли вже хтось винайшов телескопа (на що претендували дев'ятеро різних чоловіків), було б дуже дивно, якби кілька астрономів не побачили плями на сонці дуже швидко.

Дуже багато сучасних винаходів винаходили понад один раз. Статистик Стивен Стиґлер навіть запропонував закон, що жодне відкриття ніколи не носить ім'я справжнього відкривача (і одразу завважив, що Стиґлерів закон насправді відкрив соціолог Роберт Мертон за двадцять п'ять років до того). Боултон та Ват були попереду гурту, але гурт існував і, якби Боултон та Ват не випустили на ринок відносно паливоефективного парового двигуна у 1770-і роки, це, безперечно, трохи пізніше зробив би хтось із їхніх численних конкурентів. Насправді, гурт міг би встигнути й швидше, якби Ват не вимудрував надзвичайного патента, що виключив з гри всіх конкурентів.

Великі чоловіки/жінки та недолугі ідіоти є утворами своїх часів. То чи маємо ми зробити висновок, що певний дух епохи, а не конкретні особистості визначав обриси історії, створюючи часом атмосферу, сприятливу до величі, а часом генеруючи культуру недолугости? Деякі історики вважають, що саме так, коли, наприклад, припускають, що справжньою причиною панування Заходу є те, що в чотирнадцятому сторіччі Китай згорнувся всередину й відвернувся від решти світу, тоді як західна культура розгорнулася назовні й рухала дослідників за океани доти, доки їх винесло на берег в Америках.

У восьмому розділі я витратив на цю ідею трохи часу й висловив думку, що вона не надто відповідає фактам. Культура — це не голос в нашій голові, що каже, що нам робити, а міський зал зібрань, де ми сперечаємося щодо різних можливостей. Кожна епоха дістає саме таке мислення, якого потребує, і визначають його категорії проблем, нав'язаних географією та суспільним розвитком.

Це могло б пояснити, чому історії східної та західної думки протягом останніх п'яти тисяч років в загальних рисах такі подібні. В обох осередках постання перших держав, близько 3500 року до н. е. на Заході та після 2000 року до н. е. на Сході, спричинило дискусії щодо природи та меж боговитого королювання. Коли держави в обох осередках стали організованішими, після 750 року до н. е. на Заході та 500 року до н. е. на Сході, ці дискусії породили першу хвилю осьового мислення, дебати щодо природи особистої святости та її стосунку до авторитету духівництва. Близько десь 200 року до н. е., із розпадом імперій Римської та Хань, ці питання своєю чергою спричинили осьове мислення другої хвилі й дискусію щодо того, яким чином зорганізовані церкви могли б врятувати вірного в хаотичному небезпечному світі. А коли суспільний розвиток відродився, близько 1000 року в Китаї та 1400 року в Італії, ще цікавішими стали питання відродження — як відійти від невтішного недавнього минулого та відродити втрачену мудрість осьового часу.

Гадаю, східне та західне мислення так довго розвивалися однаково, бо існував лише один шлях зростання суспільного розвитку. Аби проламати двадцятичотирибалову стелю, і східняки, і західняки мусили централізовувати свої держави, що неминуче мало привести інтелектуалів до осьового мислення першої хвилі. Занепад цих держав підштовхнув людей до осьового мислення другої хвилі, а їхнє відновлювання майже неминуче приводило до ренесансів. Кожна велика зміна генерувала мислення, якого потребувала епоха.

Але як щодо великої розбіжности близько 1600 року, коли західноєвропейці рушили до природничого мислення, тоді як східняки (а також західняки, що мешкали поза осередком на берегах Атлантики) ні? Чи справді цей епохальний зсув у мисленні відбиває глибокі культурні відмінності між східняками та західняками, а не просто те, що епоха дістає мислення, якого потребує?

Деякі (західні) соціологи вважають, що так. Коли психологи прив'язують людей до апаратів магнеторезонансного формування образів і просять розв'язувати задачі, вони зазначають, що передні та тім'яні ділянки мізків західняків освітлюються більше (тобто інтенсивніше працюють, аби підтримувати увагу), якщо питання вимагає помістити інформацію в ширший контекст, ніж коли треба виокремити факти з тла й розглядати їх незалежно. У східняків все відбувається навпаки.

Що означає ця відмінність? Виокремлювання фактів та розгляд їх незалежно від контексту є критеріями сучасної науки (як в улюбленому застереженні "за однакових інших умов..."). Згідно з однією теорією, відмінність функціювання мозку може означати, що західняки просто логічніші за східняків та більш схильні до науки.

А, може, й не так. Експерименти свідчать не про те, що східняки не можуть виокремити факти з тла чи що західняки не можуть розглядати речі в перспективі, а лише що обидві групи менш звичні до такого способу думання й мають інтенсивніше працювати, аби з ним впоратися. Обидві групи здатні виконувати завдання обох типів і постійно це роблять.

У кожну епоху і в кожній землі є раціоналісти та містики, люди, що абстрагуються від деталей, та ті, що тішаться складнощами, і навіть небагато таких, що роблять все одразу. Відмінні лише виклики, що стоять перед ними. Коли європейці близько 1600 року почали створювати атлантичну економіку, вони створили також нові проблеми для себе, а механічні наукові моделі реальности виявилися найкращим способом їх розв'язувати. Протягом наступних чотирьохсот років ці способи думання дедалі глибше закарбовувалися в західну освіту й поступово усталилися як традиційні. На Сході, де виклики, спричинені атлантичною економікою, аж до дев'ятнадцятого сторіччя видавалися менш нагальними, цей процес не зайшов так далеко.

Ще зовсім недавно, у 1960-і роки, деякі західні соціологи твердили, що східна культура, зокрема конфуційство, зашкодила розвиткові підприємницького духу змагання та винахідливости, важливого для економічного поступу. У вісімдесяті, перед обличчям очевидного факту японського економічного успіху, соціологи нового покоління зробили висновок, що конфуційські вартості поваги до влади та самопожертви заради групи не гальмували розвиток капіталізму, а радше пояснювали японський успіх. Розумніший висновок міг би бути такий, що люди пристосовують свою культуру до потреб суспільного розвитку, що наприкінці двадцятого сторіччя породив конфуційських та комуністичних капіталістів так само, як ліберальних.

Висновок, що ми дістаємо мислення, якого потребуємо, може пояснити ще одне дивне явище, відоме в психології як ефект Фліна. Відколи почалися тести на коефіцієнт інтелекту, середні рахунки стабільно більшають (приблизно на три бали за десять років). Було б приємно думати, що ми всі розумнішаємо, але, найімовірніше, ми просто вчимося краще мислити новітніми аналітичними способами, що їх міряють ці тести. Читання книжок зробило нас сучаснішими, ніж усні розповіді, а комп'ютерні ігри (на горе багатьом освітянам) явно роблять нас ще сучаснішими.

Безперечно, не всі культури однаково чутливі до зміни обставин. Ісламські країни, наприклад, створили на диво мало демократій, науковців, що діставали Нобелівські премії, чи різноманітних сучасних економік. Деякі немусульмани роблять висновок, що іслам мусить бути темною вірою, що тримає мільйони людей в забобонах. Але якби це було так, було б важко пояснити, чому тисячу років тому багато найкращих науковців, філософів та інженерів були мусульманами чи чому до шістнадцятого сторіччя мусульманські астрономи перевершували всіх інших.

Гадаю, справжнє пояснення в тім, що від 1700 року багато мусульман у відповідь на військову та політичну поразку згорнулися всередину подібно до китайців у тринадцятому та чотирнадцятому сторіччях. Іслам лишається широким наметом. З одного краю Туреччина, змодернізована так ефективно, що є прийнятним кандидатом на вступ до Європейського Союзу; з іншого краю бачимо людей, подібних до декого з Талібану що готові вбивати жінок за те, що вони прилюдно відкривають обличчя. Все разом становить мусульманський світ, що зісковзнув зі статусу осередку Заходу до експлуатованої периферії, чий суспільний розвиток застагнував на сенсі жертовности. Покінчити з цим — великий тягар сучасного ісламу й хто знає, які переваги відкриє тоді іслам у своїй відсталості.

Культура та свободна воля є дикими картами, що ускладнюють Морисову теорему згідно з якою зміни спричиняють ледащі, жадібні, лякливі люди (які рідко знають, що роблять) у пошуку легших, прибутковіших та безпечніших способів робити різні речі. Культура та свободна воля пришвидшують чи сповільнюють нашу реакцію на зміну обставин. Вони відхиляють та затуманюють будь-яку просту теорію. Проте — як цілком ясно показує оповідь розділів 1-10 — культура та свободна воля ніколи на тривалий час не переважать біологію, соціологію та географію.

Назад у майбутнє