Розділ «Частина III»

 анування Заходу має і тривалі, і короткочасні причини, що криються в постійно мінливому взаємовпливі географії та суспільного розвитку, але воно не є ані зафіксованим, ані випадковим. Його радше можна назвати імовірним, найвірогіднішим наслідком гри, де географія в перебігу історії здебільшого підтасовує карти на користь Заходу. Можна сказати, що панування Заходу часто було результатом виграшної ставки.

Аби пояснити цього доволі туманного коментарю я запозичу метод у Роберта Земекса, з його комедії 1985 року Назад у майбутнє. На початку фільму божевільний професор робить машину часу з величезного гітарного підсилювача, вкраденого плутонію та автівки Делоран. Професора вбивають терористи, підліток Марті МакФлай (у виконанні Майкла Фокса) намагається їх наздогнати, проте часова машина/автівка закидає його у 1955 рік. Там він зустрічає своїх майбутніх батьків, яким тоді було по стільки років, скільки йому тепер. Стається несподіванка — майбутня мама Марті, замість закохатися у його майбутнього тата, закохується у самого Марті. Можна сказати, що в гобелені історії це манюсінька пропущена петелька, але вона дуже багато важить з погляду Марті: він ніколи не народиться, якщо до кінця фільму не залагодить ситуацію в минулому.

Замість дотримуватися методу нормальних істориків, почати розповідати історію від початку й рухатися послідовно аж до теперішнього часу, гадаю, варто стрибнути в минуле, подібно до МакФлая, а потім, як у фільмі, більше не питати, що могло б статися таке, що запобігло б у майбутньому — скажімо, 2000 року — перебігові тих подій, що відбулися.

Почнімо від 1800 року, двісті років тому. У світлі епохи Джейн Остин видавалося, що близько 2000 року Захід майже напевне пануватиме в світі. У розпалі була британська промислова революція, наука розквітла, європейське військо було, безперечно, найсильнішим у світі. Звичайно, ніщо не було закарбовано в камені. Якби Наполеонові трохи більше поталанило, він виграв би свої війни, якби Британії поталанило трохи менше, її державці не впоралися б із викликами індустріялізації. У будь-якому разі британський зліт міг би бути повільнішим чи, як я припускав у десятому розділі, промислова революція могла б відбутися у північній Франції. Існують найрізноманітніші можливості. Проте дуже важко знайти щось таке, що після 1800 року могло б взагалі відвернути настання західної промислової революції. А коли вже індустріялізація почалася, так само важко уявити собі, що могло б запобігти глобальному розповсюджуванню її ненаситних ринків. Коли 1793 року китайський уряд відмовився прийняти торгівельне представництво на чолі з лордом Макартні, останній відповів зневажливою фразою, що "всі спроби затримати поступ людського знання марні"[464]. Сказано дещо помпезно, але по суті він мав рацію.

Можна по-різному підтасовувати карти проти Заходу, як-от уявити собі сторічну затримку індустріялізації та незначну європейську імперську експансію аж до двадцятого сторіччя, проте все одно не видно підстав припускати, що за той час могла б відбутися незалежна промислова революція на Сході. Зліт Сходу напевне потребував би піднесення урізноманітненої регіональної економіки, подібної до тої, що Захід створив навколо берегів Атлантики, а побудова такої економіки потребує кількох сторіч. На початку дев'ятнадцятого сторіччя панування Заходу до 2000 року не було зафіксовано зі стовідсотковою певністю, але ймовірність, гадаю, була щонайменше 95 відсотків.

Якщо ми стрибнемо від 1800 року ще на півтора сторіччя назад, у 1650 рік, коли Ньютон був ще хлопчиком, панування Заходу на 2000 рік видавалося менш очевидним, але можливим. Зброя замикала степи, кораблі творили атлантичну економіку. Про індустріялізацію ще ніхто не мріяв, але в західній Європі вже з'являлися її передумови. Якби у 1650-і роки голландці виграли свої війни проти Англії, якби 1688 року в Англії провалився заколот, що вони підтримували, чи якби спроба Франції завоювати Англію 1689 року була успішною, окремі інституції, що виплекали Боултона та Вата, ніколи не набули б форми. У такому разі, як я припускав раніше, промислова революція тривала б на кілька десятиріч довше чи відбулася б деінде в західній Європі. Але знову ж таки дуже важко уявити собі щось таке, що після 1650 року могло б запобігти їй взагалі. Можливо, якби західна індустріялізація була повільнішою й водночас державці Цинь поводилися дещо інакше, Китай сімнадцятого та вісімнадцятого сторіч швидше опанував би європейську науку, але в дев'ятому розділі ми бачили, що на те, аби Схід почав індустріялізацію першим, цього було б замало. З погляду 1650 року, панування Заходу близько 2000 року видавалося менш зафіксованим, ніж 1800 року, але все одно це був найімовірніший прогноз — може, відсотків вісімдесят.

Ще на сто п'ятдесят років раніше, 1500 року, прогноз був би ще туманніший. Західноєвропейці мали кораблі, здатні плавати до Нового Світу, але перший інстинктивний рух був сплюндрувати його. Якби Габсбургам таланило ще більше, ніж насправді (якби, скажімо, Лютер не народився б, чи якби Карп V його схилив на свій бік, чи якби 1588 року армада, спрямована до Англії, мала б успіх і потім розгорнулося б голландське повстання), вони, можливо, стали б пастирями християнського світу, а тоді іспанська інквізиція, можливо, змусила б замовкнути радикальні голоси, як-от Ньютона та Декарта. Довільне оприбутковування могло б зруйнувати голландську, англійську та французьку торгівлю так само, як в історичній реальності було зруйновано іспанську комерцію. Тут багато якби, але з усього, що ми знаємо, наслідок дій імперії Габсбургів міг би бути й цілком супротивним, спонукати ще більше пуританів перетнути Атлантичний океан, будувати міста на пагорбах і таким чином започаткувати атлантичну економіку та наукову революцію з далекого берега.

В іншому разі Габсбургам могло щастити менше, ніж насправді щастило. Якби османи ретельніше пригнічували шиїтську Персію, турки могли б 1529 року взяти Відень, мінарети та голоси муедзинів ще й досі проштрикували б небо над Англією і, як казав Гібон, в школах Оксфорда нині вивчали б тлумачення Корану. Турецький тріумф міг би втримати західний центр тяжіння в Середземномор'ї, атлантична економіка засохла б ще на лозі. Але, з іншого боку, як і в випадку можливої перемоги Габсбургів, обговореної трохи вище, це теж могло б стимулювати розвиток навіть ще сильнішого атлантичного світу. Інша можливість: якби османи та росіяни в сімнадцятому сторіччі воювали між собою злісніше, вони могли занадто послабшати й не перекрили б кочівникам шлях до західних степів. В такому разі перемоги Цинь у сімнадцятому та вісімнадцятому сторіччях могли спонукати монголів піти на Європу, відтак західна криза сімнадцятого сторіччя могла стати чимось страшнішим, ніж останні дні Риму. Якби на Заході настала нова темна епоха, Китай міг би через достатню кількість сторіч, коли його суспільний розвиток почав би тиснути на тверду стелю, мати свою наукову та промислову революцію. Хто зна? Ясно одне: 1500 року прогноз щодо панування Заходу близько 2000 року був би значно нижчий, ніж 1650 року; можливо, не більше п'ятдесятьох відсотків.

Ще півтора сторіччя назад, і ми опиняємося в 1350 році, потрапляємо в темні дні Чорної Смерти. З цієї важливої точки західне панування 2000 року видається просто малоймовірним. Найдикішою картою в найближчому майбутньому був Тамерлан, монгольський завойовник, що вибухнув у центральній Азії, спустошив Індію та Персію, а 1402 року розбив імперію османів. В цей момент Тамерлан вирішив повернути на схід і помститися за якісь уявні образи китайському імператорові, але помер, не досягши мети. Якби натомість він після 1402 року пішов далі на захід, він цілком міг би спустошити Італію, припинити Відродження й скинути суспільний розвиток вниз на кілька сторіч. З іншого боку, якби, замість померти 1405 року під час подорожі у східному напрямі, він протримався ще кілька років, то міг би, як Хубілай, жорстоко завоювати Китай, і тоді не західний, а східний розвиток був би затриманий на кілька сторіч.

Є ще багато шляхів, що ними все могло піти. Цілком могло бути так, що Хун'у, засновник династії Мін, не зміг би об'єднати Китай після всіх громадянських війн, і в п'ятнадцятому сторіччі, замість великої імперії, залишилося б скупчення країн, що воювали між собою. Все могло скінчитися хаосом, але, можливо, усунення важкої автократичної руки Мін пожвавило б морську торгівлю. У восьмому розділі я припустив, що Китай династії Мін напевне був нездатний створити східну версію пізнішої західної атлантичної економіки, бо географія надто сильно протидіяла цьому, але без Мін східні колоністи та торгівці все ж таки цілком могли б створити меншу економіку атлантичного типу ближче до Китаю, в південно-східній Азії та на Островах прянощів. Проте базова лінія тут така, що 1350 року було ще більше відкритих варіянтів, ніж могло постати 1500 року. Панування Заходу близько 2000 року було тоді лише однією з багатьох можливостей з імовірністю, мабуть, не більше, ніж 25 відсотків.

Можна було б продовжувати; грати в гру "а що було б, якби" — то неабияка втіха. Але по суті все ясно. Чи буде Захід панувати 2000 року, було предметом імовірностей, а не зафіксованости чи випадковостей. Що далі в минуле ми йдемо, то більше маємо диких карт. 1800 року було дуже малоймовірно, що різні рішення, культурні тенденції чи випадковості могли б затримати настання західного панування до часу після 2000 року; 1350 року такий варіянт був цілком можливий. Однак важко придумати щось таке, що сталося б після 1350 року й спричинило б індустріялізацію Сходу раніше, ніж на Заході, чи взагалі унеможливило б індустріялізацію.

Аби знайти минуле, що реально могло привести до панування Сходу на 2000 рік, нам доведеться повернутися назад аж на дев'ять сторіч, до 1100 року. Якби тоді Хуей-цзун, імператор династії Сун, краще повівся в боротьбі проти кочівників чжурчженів і 1127 року врятував би Кайфин, чи якби батьки немовляти Темучина справді забули його в степу й він помер би, замість вирости й стати Чингізханом, хто знає, що відбулося б потім? Відстань та морські технології в вісімнадцятому сторіччі, можливо, виключали тихоокеанську версію індустріялізації Європи через атлантичну економіку, але, так само можливо, таку саму економіку можна було б створити іншими засобами. Якби Китай уник спустошення від нападів чжурчженів та монголів, його відроджена культура могла б розквітнути науковою революцією замість зів'янути на самовдоволенні та перев'язуванні ніг. Внутрішній попит сотень мільйонів китайців, торгівля між аграрним півднем та промисловою північчю, колонізація південно-східної Азії могли б встановити баланс. З іншого боку, може, й ні. Поки Китай не мав зброї та війська, здатного перекрити степи, він залишався відкритим до спустошливих міграцій. Занадто оптимістичною є думка, що мандарини могли протягом невизначеного часу тримати вгорі так багато повітряних кульок. Перелік обставин, що в дванадцятому сторіччі перешкоджали стартові Сходу, був, гадаю, надто довгим.

Зробімо ще одну, останню, подорож в машині часу. Стрибнімо назад ще на тисячу років, до Китаю давніше династії Сун. Тут велике питання постає знов. Тепер треба запитати не лише, чи міг Схід прийти до панування близько 2000 року, а й чи могла Римська імперія пробити тверду стелю за сімнадцять сторіч до того, як Захід це таки зробив. Щиро, я не бачу жодного шляху, як це могло б бути. Подібно до Сун, Рим мав не лише знайти шлях крізь тверду стелю без переваг атлантичної економіки, а йому ще й мало неймовірно пощастити, аби уникнути п'ятьох апокаліптичних вершників. Коли в третьому сторіччі в Китаї впала імперія династії Хань, ослаблий Рим ще борсався й подався лише у п'ятому сторіччі. Напевне, були способи, у які Рим міг би залучити найкращих готів та їхніх одноплемінників і борсатися далі, але чи пережила б тоді імперія кризу сьомого сторіччя? І якби вижила якась більша Римська імперія, яким чином вона могла б відвернути тривалий спад західного суспільного розвитку? Римська промислова революція після 100 року видається навіть менш імовірною, ніж прорив династії Сун після 1100 року.

Підсумувавши всі ці можливості, доходимо висновку, що панування Заходу близько 2000 року не є наслідком ані тривалої зафіксованости, ані короткочасної випадковости. Воно випливає з тривалої низки ймовірностей. Ніколи не було надто ймовірно, навіть 1100 року, що Схід запровадить індустріялізацію першим, набуде здатности поширити свою владу глобально й перетворить своє лідерування в суспільному розвитку на панування у спосіб, у який це потім зробить Захід. Але завжди було ймовірно, що зрештою хтось створить зброю та імперії, здатні перекрити степи, а також кораблі та ринки, здатні відкрити океани. А коли вже це відбулося, дедалі більшала ймовірність того, що нові географічні переваги приведуть західняків до промислової революції раніше, ніж східняків. Єдине, що, на мою думку, могло цьому завадити, це справжнє Падіння Ночі, лихо того типу, що Айзек Азимов описав у оповіді з такою самою назвою. Я говорив про це в другому розділі: йдеться про катаклізм, що перекриває всі відгуки, руйнує цивілізацію та відкидає людство назад до самого початку.

Падіння ночі

 ле такий варіянт також ніколи не був високоймовірним. У епоху до західного панування світ підійшов найближче до Ночі у 10 800-і роки до н. е., коли вода з величезного крижаного озера стікала до північної частини Атлантичного океану та понизила його температуру так сильно, що змінився напрям Гольфстриму. Після того настав мінільодовиковий період, відомий як пізній дріяс, що тривав тисячу двісті років, зупинив суспільний розвиток та знищив перші досліди з осілого сільського життя та початкового землеробства на Горбистих Схилах. Порівняно з пізнім дріясом усі наступні епізоди глобального холоднішання видаються просто спонукою вдягти светра.

Будь-коли за останні кілька тисяч років наслідки події масштабу пізнього дріясу були б надто жахливі, аби довго про них думати. Врожаї в цілому світі падали б із кожним наступним роком. Сотні мільйонів людей голодували б. Масова міграція спустошила б більшу частину Європи, Північної Америки та центральної Азії. Війни, занепад держав та епідемії далеко перевершили б усе, що відбувалося раніше. Це було б так, ніби п'ятеро апокаліптичних вершників пересіли б із коней на танки. Рештки населення, змерзлого до тремтіння, скупчилися б у селах в околі Щасливих широт, благаючи дощу та видряпуючи з сухого ґрунту злиденні врожаї. З графіка було б стерто тисячі років суспільного розвитку.

Можна уявити собі й інші шляхи, подібні до Падіння Ночі. Хворобливо налаштовані астрономи порахували, що якби Землю вдарив астероїд діяметром близько милі, вибух мав би 100 мільярдів тонн в тротиловому еквіваленті. Думки щодо страшних наслідків розійшлися. Безперечно, верхні шари атмосфери заповнив би порох, що заблокував би доступ сонцевому світлу й спричинив би голодування мільйонів людей. Він міг би звільнити стільки окису азоту, що озоновий шар було б знищено, а ті, хто вижив, опинилися б під дією вбивчого сонцевого проміння. Зіткнення з астероїдом діяметром у дві милі змоделювати легше. Такий вибух мав би 2 трильйони тонн в тротиловому еквіваленті, тобто вбив би, мабуть, усіх.

Очевидна добра новина — на нашому шляху немає таких скель, відтак немає сенсу псувати собі настрій розмислами про те, як погано все могло б бути. Зіткнення з астероїдами та льодовикові періоди не подібні до війн чи культури, вони перебувають (чи принаймні донедавна перебували) поза контролем людей. Жоден недолугий ідіот, жодна культурна тенденція чи жоден випадок не можуть спричинити появу маси крижаної води, здатної повернути Гольфстрим, отже, новий пізній дріяс неможливий. І навіть найпесимістичніші астрономи вважають, що зіткнення з астероїдом діяметром в милю можливе лише один раз на кількасот тисяч років.

Фактично в кожній точці історії людства немає майже нічого такого, що недолугі ідіоти тощо могли б зробити, аби спричинити Ніч. Навіть найкривавіші війни, що ми на себе накликали, тобто Світові війни двадцятого сторіччя, лише підтвердили тенденції, що вже існували до того. 1900 року Сполучені Штати, субконтинентальна імперія нового типу з промисловим осередком, вже кидали виклик західноєвропейським океанічним імперіям. Світові війни здебільшого були боротьбою за те, хто заступить західноєвропейців. Сполучені Штати? Радянський Союз, що в тридцятих роках швидко індустріялізувався? Німеччина, що намагалася завоювати собі власну субконтинентальну імперію в сорокові? На Сході Японія намагалася завоювати та індустріялізувати субконтинентальну імперію та витіснити Захід у тридцяті-сорокові. Коли цього не сталося, Китай індустріялізував субконтинентальну імперію, що вже мав. У п'ятдесяті-шістдесяті роки це було жахливо, починаючи від вісімдесятих це показово. Важко сказати, як європейські океанічні імперії могли б витримати таку конкуренцію, особливо коли додати піднесення хвилі націоналізму від Африки до Індокитаю та усталений спад кількости західноєвропейського населення та промисловости порівняно з конкурентами.