Розділ «Частина I»

Хоч би які налички вживали еволюційники, все одно перед усіма поставала та сама проблема. Вони мали внутрішню певність щодо своєї правоти, але мало твердих свідчень, що її доводили б. Отже, було створено нову дисципліну, що мала постачати дані, — антропологію. Міркування були такі: деякі суспільства менш розвинені, ніж інші; поколонізовані народи Африки  чи островів Тробріян, з їхніми кам'яними знаряддями та колоритними звичаями, подібні до живих предків і відбивають те, якими мали б бути в передісторичні часи цивілізовані люди з потрійно складних суспільств. Від антрополога вимагали лише (не беручи до уваги боротьби з малярією, внутрішніми паразитами та невдячними тубільцями) добрих записів, і він (в ті часи дуже рідко вона) мав повернутися додому та заповнити прогалини в еволюційній оповіді.

Саме цю інтелектуальну програму заперечував Малиновський. Хоча, до речі, дивно, що вона взагалі виникла. Якщо еволюційники хотіли задокументувати поступ, чому не зробити це напряму й не використати археологічні дані, фізичні залишки справжніх передісторичних суспільств, замість іти непрямим шляхом, користуватися антропологічними спостереженнями сучасних груп і розглядати їх як пережитки? Відповідь: сто років тому археологи знали досить мало. Серйозні розкопки ледве почалися, еволюційники мусили комбінувати вбогу інформацію з археологічних звітів із випадковими деталями з давньої літератури та випадкових етнографічних описів. Саме тому Малиновському та іншим антропологам, що мислили подібно до нього, було легко оголосити реконструкції еволюційників спекулятивними оповідками.

Археологія — наука молода. Лише триста років тому наші найдавніші історичні свідчення — китайські П'ять класиків, індійські Веди, Юдейська Біблія та грецький поет Гомер — заледве сягали 1000 років до н. е. Давніше за ці шедеври все вкрито темрявою. Простенька дія — викопування речей — змінила все, але вона потребувала часу. Коли Наполеон 1799 року завоював Єгипет, він привіз туди легіон науковців, що скопіювали чи вивезли десятки стародавніх написів. У 1820-і роки французькі лінгвісти розгадали секрети цих єрогліфічних текстів і одразу додали до задокументованої історії дві тисячі років. Аби не відстати, британські дослідники протягом 1840-х років тунелями дісталися зруйнованих міст на території теперішнього Іраку та, висячи на мотузках, потранскрибували королівські написи в горах Ірану. До закінчення десятиріччя науковці вміли читати давньоперські та асирійські написи і мудрість Вавилона.

Коли у 1850-і роки Спенсер почав писати про поступ, археологія ще була радше пригодою, ніж наукою, й рясніла реальними живими Індіянами Джонсами. Лише у 1870-і роки археологи почали застосовувати в розкопках геологічний принцип стратиграфії (базований на здоровому глузді погляд, що, позаяк верхній шар землі на стоянці мав потрапити туди пізніше за нижчі шари, можна реконструювати порядок подій за послідовністю відкладів), а провідним напрямом стратиграфічний аналіз став лише у 1920-і. У датуванні знахідок археологи все ще залежали від того, чи можна пов'язати розкопувані стоянки з подіями, згаданими в давній літературі, тому аж до 1940-х років знахідки в усьому світі перебували здебільшого в імлі припущень та здогадів. Цьому поклало край відкриття фізиків-ядерників — радіовуглецеве датування, що визначає вік предметів за розпадом нестабільних ізотопів вуглецю в кістках, деревному вугіллі та інших органічних об'єктах. Відтак археологи почали накладати на передісторію послідовність і від 1970-х років почала набувати форми глобальна структура історії.

Коли у 1980-і роки я завершував навчання, серед старших професорів ще були такі, що казали, що за часів їхнього студентства викладачі радили мати на потреби польових досліджень смокінга та маленького револьвера, що були єдиними надійними інструментами. Я й досі не певен, чи готовий я був їм повірити, але хоч би там що, наприкінці 1950-х років ера Джеймса Бонда безперечно вмирала. Справжні прориви дедалі частіше були здобутком щоденної важкої праці армії професіоналів, що збирали факти, просувалися вглиб до передісторії та дедалі ширше охоплювали земну кулю.

Музейні сховища були переповнені артефактами, полиці бібліотек прогиналися під вагою наукових монографій, але деяких археологів далі турбував брак відповіді на фундаментальне питання — що все це означає? Ситуація 1950-х років була дзеркальним відбитком 1850-х: тоді шукали фактів на підтвердження теорії, тепер дані волали про брак теорії. Озброєні важко-здобутими результатами, фахівці з суспільних наук, особливо в Сполучених Штатах, в середині двадцятого сторіччя почувалися готовими до нового світанку теоретизування.

Фахівці з суспільних наук, що називали себе неоеволюційниками, аби показати, що вони прогресивніші, ніж застарілі "класичні" еволюційники подібні до Спенсера, почали припускати, що то чудово мати так багато фактів, які потребують осмислення, й що водночас велика кількість свідчень сама створює проблему. Важливу інформацію було поховано під безладною масою оповідних звітів антропологів та археологів чи історичних документів. Кажучи стисло, вона була недостатньо науковою. Неоеволюційники відчували, що, аби пробитися крізь ліс типологій дев'ятнадцятого сторіччя й створити єдину теорію суспільства, треба перетворити ці оповіді на числа. Вимірюючи різниці та використовуючи бали, можна було зранжувати суспільства й шукати кореляції між балами та можливими поясненнями. Нарешті вони могли братися до питань, що виправдали б усі витрати грошей та часу на археологію: чи є лише один шлях еволюції суспільств, чи таких шляхів багато; чи суспільства скупчуються на окремих етапах еволюції (і якщо так, як відбувається перехід між етапами); чи, може, все пояснить якийсь один чинник, як-от населення чи технологія (чи, в даному разі, географія).

1955 року Рауль Нерол, антрополог, що працював у величезному міжуніверситетському проекті зі збирання даних під назвою "Територійні дані щодо людських стосунків", зробив першу серйозну спробу створити так званий індекс суспільного розвитку. Вибравши випадковим чином тридцять передпромислових суспільств (деякі сучасні, інші історичні), він дослідив дані з огляду на те, чи є вони достатньо диференційованими. На його думку, це мало відбитися у розмірах найбільших поселень, спеціялізації їхніх ремесел та в кількості підгруп. Звівши результати до стандартного формату, Нерол почав надавати бали. Найнижче опинилися яґани з Вогняної Землі, що 1832 року вразили Дарвіна "існуванням у стані нижчому, ніж в будь-якій іншій частині світу"[65]. Вони дістали лише дванадцять балів з шістдесятьох трьох можливих. Найвище опинилися ацтеки до приходу іспанців, діставши п'ятдесят вісім балів.

Протягом наступних двадцяти років до гри долучилися інші антропологи. Попри те, що вони оперували різними категоріями, наборами даних, математичними моделями та методами підрахунку балів, результати були згідні в межах від 87 до 94 відсотків, що в разі суспільних наук є дуже добрим результатом. Через п'ятдесят років по смерті Спенсера й через сто років по його есеєві про поступ неоеволюційники, здається, видавалися готовими довести закони суспільної еволюції.

Антропологія занепадає

 тже, що трапилося? Якби неоеволюційники оприлюднили свої висліди та пояснили все, що стосувалося суспільної еволюції, ми всі про це почули б. Мало того, ближче до нашої теми, вони мали б відповісти на запитання, чому Захід панує. Зрештою, це питання стосується рівнів розвитку східного та західного суспільств: чи Захід став лідером вже дуже давно, як твердять прихильники теорій тривалої зафіксованости, чи лідерування Заходу є недавнім, як вважають апологети теорій короткочасової випадковости. Якби неоеволюційники могли вимірювати суспільний розвиток, нам не треба було б морочитися зі складними діяграмами на кшталт таблиці 2.1. Треба було б лише порахувати бали Сходу та Заходу в різних точках, починаючи від кінця льодовикового періоду, порівняти їх та подивитися, котра з теорій краще відповідає реальності. То чому ж ніхто цього не зробив?

Здебільшого, мабуть, через те, що неоеволюціонізм вибухнув ізсередини. Навіть раніше, ніж Нерол у 1950-і роки взявся за логаритмічну лінійку, бажання вимірювати суспільства вражало багатьох антропологів своєю наївністю. "Гурт закону та порядку" (так критики називали Нерола та його однодумців) з їхніми даними, закодованими на перфокартах, таємничими суперечками на теми статистики та комп'ютерами завбільшки з амбар видавався дуже далеким від реального життя археологів, що розкопували шурфи, чи антропологів, що розпитували мисливців-збирачів. У 1960-і роки, коли почалися зміни, неоеволюціонізм вже видавався не так кумедним, як відверто згубним. Наприклад, антрополог Маршал Салінс, автор есея про первісне заможне суспільство, згаданого в другому розділі, починав свою кар'єру у 1950-і роки як еволюційник, але у 1960-і вирішив, що "співчуття й навіть захват від боротьби в'єтнамців, разом із моральним та політичним незадоволенням американською війною, можуть зруйнувати антропологію економічного детермінізму та еволюційного розвитку"[66].

Близько 1967 року, коли Салінс в Парижі доводив, що мисливці-збирачі насправді не були нужденними, нова генерація антропологів, що нагострили зуби на громадянських правах американців, антивоєнних та жіночих рухах і часто занурювалися в антикультуру, позначала віхами набагато жорсткіші позиції. На їхню думку, еволюційники реально робили лише одне — через міряння ранжували незахідні суспільства за ступенем подібности до західних, що вимірювали і, на диво, завжди давали собі найвищі бали.

Археологи Майкл Шенкс та Кристофер Тилі у 1980-і роки писали, що "еволюційні теорії легко сповзають до ідеологій самовиправдовування чи стверджують пріоритети Заходу стосовно інших культур, чиє значення полягає головно в тім, аби бути пагонами нашої сучасної "цивілізації"[67]. Багато критиків вважали також, що ця довіра до чисел була не просто нешкідливою грою, що в неї західняки грали заради свого доброго самопочуття. Вона була невідокремним складником пихи, що породила килимове бомбування, війну у В'єтнамі та військово-промисловий комплекс. Отже, геть ЛБД[68], а разом із ним викладачів етноцентризму з їхньою зарозумілістю та математикою.

Сидячі страйки та наліплювання наличок перетворили академічну дискусію на маніхейську боротьбу добра і зла. Деякі еволюційники вважали своїх критиків морально збанкрутілими релятивістами; деякі критики вважали еволюційників маріонетками американського імперіялізму. Протягом вісімдесятих та дев'ятдесятих років антропологи виборювали свої погляди у комісіях з приймання на роботу, надавання наукових звань та захисту дипломів, руйнували кар'єри та поляризували наукову спільноту. Антропологічні факультети найвідоміших американських університетів перетворилися на щось на кшталт невдалих шлюбів напередодні етапу, коли подружжя після років взаємних звинувачень починають жити окремо. Один видатний антрополог 1984 року скаржився, що колеги навіть "перестали називати один одного на ім'я"[69]. В екстремальному випадку — в Стенфорді, моєму університеті — антропологи розлучилися 1998 року. Відбувся формальний поділ на Факультет антропологічних наук, що полюбляв еволюцію, та Факультет культурної та суспільної антропології, що її не полюбляв. Кожен окремо наймав та звільняв працівників, набирав та вчив студентів; члени однієї групи не визнавали членів другої. З'явилося навіть нове дієслово, "стенфордувати" факультета.

Неприємності стенфордування (чи вигоди, залежно від того, хто саме про це розповідає) протягом кількох років на фахових конференціях тримали антропологів біля дуельних бар'єрів. Однак стенфордування жодним чином не сприяє пошукові розв'язку однієї з найбільших інтелектуальних проблем у суспільних науках[70]. Якщо ми хочемо пояснити, чому Захід панує, треба зіставити аргументи обох сторін.

Критики суспільної еволюції безперечно мали рацію, коли звинувачували членів гурту закону та порядку в пихатості. Намагаючися, слідом за самим Гербертом Спенсером, пояснити все про все, вони закінчили тим, що пояснили доволі мало про будь-що. Було багато непорозумінь навколо того, що саме насправді міряли неоеволюційники. Навіть коли вони доходили спільної думки щодо того, що саме мало еволюціювати всередині суспільств (це ставалося здебільшого тоді, коли вони дотримувалися улюбленої Спенсерової ідеї про диференціяцію), не завжди було очевидно, які рейтинги треба виставляти суспільствам світу в турнірній таблиці.

Критики твердили, що таблиці балів затуманюють більше, ніж виявляють і водночас нівелюють особливості окремих культур. Я пересвідчився, що це так, коли у 1990-і роки вивчав походження демократії. Міста античної Греції, що винайшли цю форму врядування, були справді особливими. Багато їхніх мешканців щиро вірили, що не треба питати жерців, чого хочуть боги, натомість найкращий спосіб дізнатися правду — це зібрати всіх чоловіків разом на схилі гори, продискутувати та проголосувати. Дати античній Греції бал за диференціяцію не означає пояснити, звідки походить демократія, а поховати грецьку специфіку десь в індексі суспільного розвитку — це ще ускладнити завдання, відвертаючи увагу від їхніх унікальних досягнень.

Проте це не означає, що складання індексу суспільного розвитку є марнуванням часу; це лише неправильний інструмент у разі цього конкретного питання. Питання чому Захід панує належить до іншого типу, великого порівняльного типу, що вимагає від нас охопити тисячі років історії, мільйони квадратових миль території та мільярди людей. З огляду на таке завдання індекс суспільного розвитку дає саме те, що треба. Зрештою, розбіжність між теоріями тривалої зафіксованости та короткочасової випадковости стосується загального обрису суспільного розвитку на Сході та на Заході впродовж тих десь десятьох тисячоліть, коли поняття "Схід" та "Захід" мають сенс. Замість сконцентруватися на цьому й прямо зіставити аргументи, тривалісти та короткочасовці мають тенденцію розглядати різні частини історії, використовувати різні сукупності свідчень і по-різному означувати терміни. Наслідування "Гурту закону та порядку" й зводження океану фактів до простих числових рахунків має свої вади, але має й одну велику перевагу, бо всі мусять обговорювати ті самі свідчення — з несподіваними наслідками.

Що міряти?