Розділ «Частина I»

Одомашнювання в Китаї та Новому Світі відбувалося, безперечно, незалежно від подій на Горбистих Схилах, але щодо долини Інду в Пакистані ситуація менш прозора. В Мерґарі одомашнені ячмінь, пшениця, вівці та кози з'являються близько 7000 років до н. е. раптово — так раптово, що, на думку багатьох археологів, їх принесли мігранти з Горбистих Схилів. Особливо промовиста присутність пшениці, бо ніде поблизу Мерґару не знайдено місцевої дикої пшениці, що могла б еволюціювати до одомашненої. Ботаніки не дуже ретельно дослідили цей регіон (навіть у пакистанської армії не вистачило терпіння порпатися в цих диких незайманих землях), тому ще можливі сюрпризи. І хоча наявні знахідки свідчать на користь того, що землеробство в долині Інду є паростком Горбистих Схилів, треба зазначити, що воно швидко пішло власним шляхом: місцевих зебу одомашнено близько 5500 років до н. е., а складне письменне урбаністичне суспільство постало близько 2500 років до н. е.

Близько 7000 років до н. е. схід пустелі Сахара був вологіший, ніж тепер. Потужні мусонні дощі щоліта наповнювали озера, але жити там все одно було важко. В цьому місці винахідливість явно завдячує суворості клімату. Біда на вигадку хитра: дика рогата худоба не могла вижити самотужки, але збирачі могли якось животіти, переганяючи тварин від озера до озера. Між 7000 та 5000 роками до н. е. збирачі перетворилися на пастухів, а їхня дика худоба зеволюціювала до більших за розміром свійських форм.

Близько 5000 років до н. е. землеробство постало також у двох гірських зонах: у Перу, де паслися лама та альпака, а насіння квіноа мутувало, чекаючи збирача врожаю, і в Новій Гвінеї. Новогвінейські знахідки суперечливі так само, як у долині Інду, але натепер видається з'ясованим, що близько 5000 років до н. е. горці випалювали ліси, осушували болота й одомашнювали банани та таро.

Ці регіони мають дуже різну історію, але, подібно до Горбистих Схилів, кожен з них дав початок окремій економічній, суспільній та культурній традиції, що проіснувала до наших днів. Тепер нарешті можна відповісти на запитання, що не давало нам спокою від першого розділу, — як означити поняття Заходу. Ми бачили, як історик Норман Дейвіс критикував так звану "еластичну географію" означень Заходу, "що їх побудовано заради просування інтересів їхніх авторів". Дейвіс вихлюпнув разом із водою дитинча й взагалі відмовився говорити про Захід. Завдяки часовій глибині, що дає археологія, ми тепер можемо зробити ліпше.

Всі великі цивілізації сучасного світу походять від первісних джерел одомашнювання, що постали наприкінці льодовикового періоду. Немає потреби дозволяти інтелектуальним сваркам, що їх описує Дейвіс, позбавити нас Заходу як аналітичної категорії. Це просто географічний термін на позначення суспільств, що походять від найзахіднішого євразійського осередку одомашнювання, Горбистих Схилів. Немає сенсу говорити про "Захід" як окремий регіон раніше за 11 000 роки до н. е., коли завдяки культивуванню рослин Горбисті Схили перетворилися на регіон, відмінний від інших. Важливим аналітичним інструментом це поняття стає лише після 8000 років до н. е., коли постали й інші землеробські осередки. Близько 4500 років до н. е. Захід поширився на більшість Європи, а протягом останніх п'ятисот років колоністи принесли його до Америк, антиподів та Сибіру. Отже, природно, "Схід" означає просто суспільства, що походять від найсхіднішого осередку одомашнювання, що почав розвиватися в Китаї близько 7500 років до н. е. Можна говорити також про порівнянні традиції Нового Світу, південної Азії, Нової Гвінеї та Африки. Питання чому Захід панує насправді означає, чому на планеті досягли домінування суспільства, що походять з землеробського осередку на Горбистих Схилах, а не ті, що походять з осередків у Китаї, Мексиці, долині Інду, східній Сахарі, Перу чи Новій Гвінеї.

Одне пояснення в термінах тривалої зафіксованости вигулькує на поверхню негайно: люди з Горбистих Схилів, перші західняки, розвинули землеробство на кілька тисяч років раніше за всіх інших, бо були найтямущіші. Свою тямущість разом із генами та мовами вони поширили Європою, а європейці понесли її далі, коли колонізували земну кулю після 1500 років н. е., і саме тому Захід і панує.

Ця теорія, так само як расистські теорії, згадані в першому розділі, майже безперечно неправильна. Підстави такого висновку потужно виклав еволюційник і географ Джаред Даймонд у класичній книжці Зброя, мікроби і харч. За спостереженням Даймонда, природа несправедлива. Землеробство постало на Горбистих Схилах на тисячі років раніше, ніж будь-де в світі, не тому, що там мешкали якісь винятково тямущі люди, а тому, що географія створила їм умови, сприятливі для раннього старту.

Нині в світі відомо 200 000 різновидів рослин, пише Даймонд, але лише кілька тисяч із них їстівні, й лише кількасот мають потенціял до одомашнювання. Понад половину споживаних калорій дають злаки, насамперед пшениця, кукурудза, рис, ячмінь та сорго. Дикі рослини, що з них ці злаки зеволюціювали, розподілені по земній кулі нерівномірно. В південно-західній Азії й басейні Середземного моря ростуть в дикій формі тридцять дві з п'ятдесяти шести рослин з найбільшими та найпоживнішими насінинами. Східна Азія має шість диких видів; центральна Америка — п'ять; Африка на південь від Сахари — чотири; Північна Америка — також чотири; Австралія та Південна Америка — по два; західна Європа — один. Якщо люди (у великих групах) однакові по всім світі й якщо збирачі в усьому світі були приблизно однаково ледащі, жадібні та лякливі, існувала величезна ймовірність, що саме на Горбистих Схилах люди мали одомашнити рослини й тварин раніше за всіх, бо саме там були найпридатніші матеріяли.

Горбисті Схили мали й інші переваги. Аби одомашнити дикий ячмінь та пшеницю, було досить однієї генетичної мутації, тоді як перетворювання теосинте на щось подібне до кукурудзи потребує кількох десятків мутацій. Люди, що прийшли до Північної Америки близько 14 000 років до н. е., не були ледачішими чи дурнішими за інших, і одомашнювати теосинте, а не пшеницю не було помилкою. Просто в Новому Світі не було пшениці. Імігранти не могли принести одомашнене зерно зі Старого Світу, бо вони могли потрапити до Америк лише тоді, коли існував суходільний міст з Азії. А перетинали вони цього моста раніше, ніж його затопив океан близько 12 000 років до н. е., і тоді ще не було одомашнених харчових злаків, що їх можна було б принести з собою. На той час, коли постали одомашнені їстівні злаки [59], суходільний міст вже занурився в воду.

Стосовно тварин жереб також дуже сприяв Горбистим Схилам. У світі є 148 видів великих (понад сто фунтів) ссавців. На 1900 рік н. е. було одомашнено лише чотирнадцять із них. Сім з чотирнадцяти походять з південно-західної Азії, а з п'яти найважливіших свійських тварин (вівця, коза, корова, свиня, кінь) всі, крім коня, мали диких предків на Горбистих Схилах. Східна Азія мала п'ять з чотирнадцяти потенційно одомашнюваних тварин, а Південна Америка — лише одну. В Північній Америці, Австралії та Африці на південь від Сахари взагалі не було жодної. Звичайно, Африка рясніє великими тваринами, але є очевидні сумніви щодо одомашнювання левів, що можуть вас з'їсти, чи жирафів, що здатні випереджати навіть левів.

Отже, не варто припускати, що люди з Горбистих Схилів запровадили землеробство завдяки расовій чи культурній вищості. Вони жили серед рослин та тварин, придатних до одомашнювання більше (і легше), ніж будь-де в іншому місці, тому опанували їх першими. Вибір диких рослин та тварин в Китаї був менш сприятливим, але все одно добрим; там одомашнювання відбулося десь на два тисячоліття пізніше. Пастухи з Сахари, що мали лише овець та рогату худобу, потребували ще п'ятсот років, а позаяк пустеля не дає змоги вирощувати злаки, вони не стали землеробами. У новогвінейських горців була інша проблема — лише вузький вибір рослин і жодної великої тварини, придатної до одомашнювання. Вони потребували ще двох тисяч років і не стали пастухами. На відміну від Горбистих Схилів, Китаю, долини Інду, Оахаки та Перу, аграрні осередки в Сахарі та Новій Гвінеї не розвинули власних міст та писемних цивілізацій — не тому, що були нижчі, а тому, що їм забракло природних ресурсів.

Корінним американцям довелося працювати більше, ніж африканцям та новоґвінейцям, але менше, ніж мешканцям Горбистих Схилів та китайцям. Мешканці Оахаки та Андів рухалися швидко й окультивували рослини (але не тварин) протягом двадцяти п'яти століть від кінця пізнього дріясу. Індички та лами, їхні єдині одомашнені тварини, крім собак, забрали ще кілька сторіч.

Австралійці мали найобмеженіші ресурси з усіх. Недавні розкопки свідчать, що вони експериментували з розводженням вугрів, отже, протягом ще кількох тисяч років могли б створити одомашнений спосіб життя. Натомість у вісімнадцятому сторіччі нашої ери їх здолали європейські колоністи, що привезли пшеницю та овець, нащадків первісної аграрної революції на Горбистих Схилах.

Отже, великою мірою можна вважати, що люди справді скрізь однакові. Глобальне потепління всім дало нові можливості вибору між працювати менше, працювати стільки ж і їсти більше чи мати більше дітей, навіть якщо в такому разі треба працювати тяжче. До того ж новий кліматичний режим дав їм змогу жити більшими групами та менше пересуватися з місця та місце. Скрізь у світі люди, що вирішили залишитися на місці, народжувати дітей та тяжче працювати, витіснили тих, що зробили інший вибір. Природа лише посприяла тому що на Заході процес почався раніше, ніж деінде.

Схід Едему

 оже й так, могли б погодитися прибічники теорій тривалої зафіксованости. Можливо, люди й справді здебільшого скрізь однакові, можливо, географія й справді полегшила буття західняків. Але історія — це не лише погода та розмір зернин. Напевне, подробиці конкретного вибору між перспективою працювати менше, їсти більше чи мати більші родини теж мають значення. Кінець оповіді часто записаний на її початку. Можливо, Захід нині панує, бо джерело усіх наступних західних суспільств, культура, понад десять тисяч років тому створена на Горбистих Схилах, просто мала більший потенціял, ніж культури, що постали в інших осередкових регіонах світу.

Відтак подивімося на китайську цивілізацію — найкраще задокументовану, найдавнішу та (в наші часи) найпотужнішу цивілізацію поза Заходом. Треба з'ясувати, чи сильно її найдавніші сільськогосподарські культури відрізнялися від західних і чи спрямували ці відмінності Схід та Захід уздовж різних траєкторій, тобто чи можна цим пояснити домінування західних суспільств на земній кулі.

Донедавна археологи дуже мало знали про давнє землеробство Китаю. Багато науковців навіть вважали, що рис, обличчя теперішньої китайської кухні, походить не з Китаю, а з Таїланду. 1984 року знахідка дикого рису в долині Янцзи засвідчила, що зрештою рис могли одомашнити й там, але прямих археологічних підтверджень бракувало. Річ у тім, що пекарі неминуче спалювали якусь частину хліба, отже, залишали звуглене зерно пшениці чи ячменю, аби археологи його знайшли. Найрозумніший спосіб готувати рис, однак, — варити його, а це рідко має такий самий наслідок, тому знайти прадавній рис археологам значно важче.

Втім винахідливість допомогла археологам подолати й цю перешкоду. 1988 року дослідники Пентоушаню в долині Янцзи (рис. 2.7) завважили, що близько 7000 років до н. е. гончарі почали додавати рисове лушпиння та стебла до глини, аби запобігти трісканню посуду в випалювальних пічках. Прискіпливе вивчення кераміки виявило непомильні ознаки того, що це буди культивовані рослини.

Однак справжні прориви почалися 1995 року коли Янь Веньмін з Пекінського університету почав співпрацювати з американським археологом Ричардом МакНейшом, одним з найкрутіших розкопувачів у світі. (МакНейш почав розкопки в Мексиці у 1940-ві роки; від його задокументованих 5683 днів у шурфах захоплює дух — це десь вдесятеро більше, ніж спромігся зробити я. Помер він 2001 року в віці вісімдесят два роки, внаслідок нещасного випадку в Белізі, бувши взутим у робочі черевики. Розповідають, що дорогою до лікарні він весь час розповідав водієві швидкої допомоги про свої археологічні знахідки.) МакНейш привіз до Китаю не лише багаторічний досвід вивчання давнього землеробства, а ще й археоботаніка Дебору Персел, що володіла новітніми науковими методиками. Навіть попри те, що рис рідко зберігається в археологічних відкладах, всі рослини вбирають з ґрунтових вод трохи кремнію. Кремній заповнює деякі клітини рослин, а коли рослина гине, в ґрунті залишаються так звані фітоліти, тобто мікроскопічні камінці у формі клітин. Уважне вивчання фітолітів може допомогти не лише з'ясувати, чи споживали рис як харч, а й побачити, чи був він одомашнений.