Часом допомога надходить з несподіваних джерел. Крижані покриви, що дали так багато інформації в розділах 1 та 2, свідчать також, що забруднювання повітря у сім разів побільшало протягом останніх кількох сторіч перед новою ерою, здебільшого через римське гірництво в Іспанії, а протягом останніх десяти років це підтверджено досліджуванням осадів у торфовищах та озерах. У першому сторіччі нової ери європейці очевидно виробляли в дев'ять чи десять разів більше міді та срібла, ніж у тринадцятому сторіччі. За всіх енергопотреб це означає, що люди мали створювати копальні, а тварини мали відвозити шлаки; і ті й ті мали працювати на будівництві доріг та портів, навантажувати та розвантажувати кораблі, везти метали до міст; водяні млини мали подрібнювати руду; і понад усе потрібна була деревина — від будівельного лісу на закріплювання шахтових стволів до палива до ковалень. Це незалежне джерело інформації також дає змогу порівняти рівні промислової активности у різні періоди. Аж до одинадцятого сторіччя нової ери, коли, згідно з китайськими документами, нескінченні вимоги виробників заліза так оголили від лісу гори навколо Кайфина, що вперше в історії вугілля стало важливим джерелом енергії, рівні забруднення в крижаних покривах не поверталися до рівнів римських часів, і лише викиди труб та димарів Британії дев'ятнадцятого сторіччя забруднювали повітря значно більше за рівні римських часів.
Хочу ще раз наголосити, що ми займаємося різьбленням ланцюговою пилкою. Наприклад, я оцінюю у близько 31 000 кілокалорій на добу здобуток енергії на особу в першому сторіччі нової ери, на вершині Римської імперії. Це значно вище за оцінку Кука, 26 000 кілокалорій для розвинених землеробських суспільств, але археологія з певністю свідчить, що римляни їли більше м'яса, будували більше міст, використовували більше і більших торгівельних кораблів (тощо, тощо), ніж пізніші європейці аж до вісімнадцятого сторіччя. Втім, енергоздобуток у Римі міг бути на 5 відсотків більшим чи меншим за мої оцінки. Проте з причин, що їх я обговорюватиму в додатку, він не міг бути більшим чи меншим на 10 відсотків, і в жодному разі на 20 відсотків. Кукові обмеження та докладні свідчення досить жорстко обмежують здогадні оцінки, і так само, яку разі рахунків урбанізму, сам факт, що та сама людина в усіх випадках робить здогади згідно з тими самими принципами, має означати, що похибки будуть принаймні узгідненими.
Інформаційні технології та ведення війни створюють свої окремі проблеми, що їх я стисло обговорюю в додатку й докладніше на своєму вебсайті, але працюють ті самі принципи, що й у разі урбанізму та енергоздобутку, і межі похибки, можливо, теж такі самі. З причин, обговорюваних у додатку, відмінність від фундаментальної картини суспільного розвитку може мати місце, якщо рахунок буде обчислений із систематичною похибкою 15 чи навіть 20 відсотків, але такі великі межі похибки несумісні з історичними свідченнями. Врешті-решт, єдиний спосіб дізнатися напевне — дочекатися, коли інші історики запропонують свої числа, можливо, віддаючи перевагу іншим показникам чи обчислюючи бали іншими методами.
П'ятдесят років тому філософ Карл Попер твердив, що поступ науки є справою "припущень та заперечень"[84]. Він простежував зигзагоподібний шлях думки, коли один дослідник висуває ідею, інші намагаються її спростувати й зрештою постають ліпші ідеї. Я гадаю, те саме стосується історії. Я певен, що будь-який індекс, побудований за свідченнями, дасть менш-більш таку саму картину як мій. Але, якщо я неправий і якщо інші вважають мою схему неповноцінною, я сподіваюся, що мій провал заохотить інших знайти ліпші відповіді. Зацитую Айнштайна ще раз: "Теорія не може мати кращої долі... ніж вказати шлях до досконалішої теорії, що в ній вона житиме далі"[85].
Коли й де міряти?
ва останні технічні моменти. Подерте, як часто треба робити підрахунок? Якби ми цього хотіли, можна було б простежити зміни суспільного розвитку від 1950-х років рік за роком чи навіть місяць за місяцем. Але я маю сумнів, чи це щось дасть. Зрештою, ми хочемо бачити загальні обриси історії протягом дуже довгих періодів, і на ці потреби, як я сподіваюся показати в наступному викладі, ми матимемо досить докладний опис, якщо мірятимемо пульс суспільного розвитку один раз на сторіччя.
Коли, однак, ми повертаємося до кінця льодовикового періоду, міряння суспільного розвитку на щосторічній основі неможливе і, власне, не надто потрібне. Ми не можемо побачити великої відмінности між тим, що відбувалося 14 000 року до н. е. та 13 900 року до н. е. (чи 13 800 року до н. е.), частково тому, що нам бракує добрих свідчень, а частково тому, що зміни відбувалися дуже повільно. Тому я використовуватиму ковзну шкалу. Від 14 000 до 4000 року до н. е. я вимірюватиму суспільний розвиток щотисячу років. Від 4000 до 2500 року до н. е. якість свідчень ліпшає, а зміни швидшають, тому я мірятиму щоп'ятсот років. Від 2500 до 1500 року до н. е. я зменшую крок до 250 років, і, нарешті, від 1400 року до н. е. до 2000 року н. е. я мірятиму через кожні сто років.
У цьому є свої ризики, найочевидніше — що глибше в минуле ми занурюємося, то гладшими та поступовішими видаються зміни. Підбиваючи рахунок лише щотисячу чи щоп'ятсот років ми можемо проґавити щось цікаве. Однак важка правда полягає в тім, що лише інколи ми можемо продатувати інформацію точніше, ніж у межах, що я пропоную. Я не маю наміру позбутися цієї проблеми й у розповіді в розділах 4-10 заповнюватиму якомога більше прогалин, але запропонована тут схема справді видається мені оптимальним компромісом між виконанністю та точністю.
Друге питання — де міряти. Читаючи попередній підрозділ, ви, можливо, дивувалися з мого сором'язливого небажання вказувати, про яку саме частину світу йшлося, коли я узагальнював підсумки щодо "Сходу" та "Заходу". В одних місцях я говорив про Сполучені Штати, в інших про Британію; часом про Китай, часом про Японію. В першому розділі я згадував, як історик Кенет Померанц критикував компаративістів, що часто спотворювали аналіз причин домінування Заходу, порівнюючи маленьку Англію з величезним Китаєм і відтак роблячи висновок, що Захід лідерував вже близько 1750 року н. е. Він наполягав на тім, що треба порівнювати одиниці однакових розмірів. У розділах 1 та 2 я відповів на ці закиди, явним чином означивши Захід та Схід як суспільства, що походять від незалежних західної та східної землеробських революцій на Горбистих Схилах та в долинах рік Янцзи та Хуанхе. Тепер настав час визнати, що це розв'язує Померанцову проблему лише частково. У другому розділі я описав захопливе поширювання західної та східної зон протягом десь п'яти тисяч років після початку землеробства та відмінності в суспільному розвиткові між осередковими регіонами, як-от Горбистими Схилами чи долиною Янцзи, та периферією, скажімо, північною Європою чи Кореєю. Отже, на яких саме частинах Сходу та Заходу треба зосередити увагу, вираховуючи бали для індексу суспільного розвитку?
Можна було б спробувати подивитися на східну та західну зони цілком, хоча це означало б, що в рахунку за, скажімо, 1900 рік н. е. нам довелося б розглядати димучі заводи та гуркітливі кулемети промислової Британії разом з російськими кріпаками, мексиканськими пеонами, австралійськими ранчерами та усіма іншими групами в кожному куточку величезної західної зони. Тоді нам довелося б вигадати якийсь середній рахунок розвитку для цілого західного регіону, тоді зробити те саме для східного й повторити те саме в кожній ранішій точці історії. Це ускладнило б справу до цілковитої незастосовности на практиці, до того ж це в будь-якому разі доволі безсенсовно. Коли йдеться про пояснення того, чому Захід панує, найважливішу інформацію постачає порівнювання найрозвиненіших частин кожного з регіонів — осередків, пов'язаних найщільнішою політичною, економічною, суспільною та культурною взаємодією. Індекс суспільного розвитку має міряти та порівнювати зміни саме в цих осередках.
Однак у розділах 4-10 ми побачимо, що з часом самі осередки також змінювалися та зсувалися. Західний осередок фактично був географічно дуже стабільним від 11 000 років до н. е. до приблизно 1400 року н. е., твердо тримаючися східної частини Середземного моря, крім п'ятисот років від 250 року до н. е. до 250 року н. е., коли Римська імперія поширила його на захід включно з Італією. Інакше кажучи, він завжди лежав всередині трикутника з вершинами в теперішніх Іраку, Єгипті та Греції. Від 1400 року н. е. він неухильно поширювався на захід та північ, спочатку до північної Італії, потім до Іспанії та Франції, далі до Британії, Бельгії, Голландії та Німеччини. До 1900 року він перестрибнув Атлантику й до 2000 року вже міцно закріпився в Північній Америці. Східний осередок залишався у первісній зоні Янцзи-Хуанхе аж до 1800 року н. е., хоча близько 4000 років до н. е. його центр тяжіння пересунувся на північ до центральної рівнини Хуанхе, після 500 року н. е. знову повернувся на південь до долини Янцзи, а після 1400 року знов поступово рухався на північ. Близько 1900 року він поширився на Японію, а близько 2000 року — на південно-східний Китай. Натепер я лише зазначу, що всі рахунки суспільного розвитку відбивають стани суспільств у цих осередкових ділянках; причини зсуву осередків будуть однією з головних тем нашого розгляду в розділах 4-10.
Образ минулого
оді про правила гри, тепер поговорімо про деякі результати. На рис. 3.3 подано рахунки протягом останніх шістнадцяти тисяч років, від початку теплішання наприкінці льодовикового періоду.
Що нам дають всі ці побудови? Якщо щиро, то не надто багато, хіба що ви маєте значно кращий зір, ніж я. Лінії Заходу та Сходу йдуть так близько, що їх навіть важко відрізнити; до того ж до 3000 років до н. е. вони майже не відходять від низу графіка. І навіть після того, видається, відбувалося не надто багато аж до кількох сторіч тому, коли обидві лінії різко завернулися майже на дев'яносто градусів і вистрелили вгору.
Проте з цього графіка, що видається радше незадовільним, випливають дві дуже важливі речі. По-перше, суспільний розвиток Сходу та Заходу не надто відрізнявся й у прийнятому масштабі їх важко відрізнити протягом більшої частини історії. По-друге, протягом останніх кількох сторіч відбувалося щось дуже глибинне, безперечно найшвидше та найбільше перетворювання за всю історію людства.
Аби отримати більше інформації, треба поглянути на рахунки інакше. Проблема з рис. 3.3 полягає в тім, що в двадцятому сторіччі зліт східної та західної ліній вгору був таким драматичним, що заради того, аби масштаб на вертикальній осі вмістив рахунки 2000 року нової ери (906,38 у Заходу та 565,44 у Сходу), довелося стиснути значно менші рахунки раніших періодів такою мірою, що їх ледве видно неозброєним оком. Ця проблема зачіпає всі графіки, що показують картини, де зростання швидшає, множачи те, що відбулося раніше, замість просто його додати. На щастя, є зручний шлях розв'язати цю проблему.
Уявімо собі, що я хочу кави, але не маю грошей. Я позичаю долара в місцевої версії Тоні Сопрано (уявімо собі також, що це відбувається в ті часи, коли за долар ще можна було купити чашку кави). Звичайно, він мій друг, тому не вимагатиме від мене відсотків, якщо я поверну йому гроші протягом тижня. Але якщо я пропущу кінцевий термін, мій борг подвоюватиметься щотижня. Не варто казати, що я не з'являюся в день виплати, тому тепер я винен йому два долари. Фінансова передбачливість не належить до моїх сильних рис, тому я не з'являюся й наступного тижня і винен вже чотири долари; потім ще тиждень — тепер цей маркер коштує вісім доларів. Далі я їду з міста й дуже зручним чином забуваю про домовленість.
Рисунок 3.4 показує, що станеться з моїм боргом. Так само, як на рис. 3.3, протягом тривалого часу майже нічого не видно. Лінія, що відбиває відсотки, стає помітною лише близько чотирнадцятого тижня — на цей час я вже винен суму, що від неї перехоплює дух — 8192 долари. На шістнадцятий тиждень, коли борг зростає до 32768 доларів, лінія нарешті відривається від низу графіка. На двадцять четвертий тиждень, коли мене вистежать бандити, я винен вже 8260608 доларів. Ось така дорога чашка кави.
За цим стандартом, звичайно, зростання мого боргу протягом перших кількох тижнів — від одного до двох, чотирьох, вісьмох доларів — було тривіяльним. Але уявімо собі, що я наштовхнувся на одного з помічників боргової акули десь через місяць після фатальної кави, коли борг сягнув шістнадцяти доларів. Нехай я не мав шістнадцяти доларів, але дав йому п'ять. Дбаючи про своє здоров'я, я роблю ще чотири щотижневі виплати по п'ять доларів, але потім знову зриваюся й далі не плачу. Чорна лінія "а рис. 3.5 показує, що стається, коли я нічого не плачу, а сіра — як росте мій борг після п'яти п'ятидоларових виплат. Зрештою моя чашка кави все одно коштує понад 3 мільйони доларів, але це менш ніж половина того, що я заборгував би без цих виплат. Вони критично важливі — проте на графіку їх не видно. Із рисунка 3.5 жодним чином не випливає, чому сіра лінія закінчується так набагато нижче, ніж чорна.
Рисунок 3.6 показує історію моєї руїни інакше. Статистики називають рисунки 3.4 та 3.5 лінійно-лінійними графіками, бо масштаби на кожній осі лінійні, тобто кожен тиждень, що минає, дістає на горизонтальній осі однакового з іншими відтинка, а кожен долар боргу дістає однакового відтинка на вертикальній осі. На рисунку 3.6, на відміну від них, дані подано в напівлогаритмічному масштабі. Час подано уздовж горизонтальної осі в лінійних одиницях, а вертикальна вісь відбиває мій борг у логаритмічному масштабі, тобто відстань від горизонтальної осі до першої точки на вертикальній осі показує десятиразове зростання мого боргу від одного до десяти доларів; на відтинку між першою та другою точками він знову зростає в десять разів, тобто від десяти до ста доларів; потім ще в десять разів, від ста до тисячі, і так далі до десяти мільйонів вгорі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чому Захід панує - натепер» автора Морріс Іен Меттью на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина I“ на сторінці 19. Приємного читання.