Розділ «Частина I»

 асамперед ми маємо точно визначити, що саме треба міряти. Непогано було б дослухатися до лорда Роберта Джосліна, учасника Опійної війни, що наочно продемонструвала панування Заходу цілому світові. Спекотного недільного надвечір я у липні 1840 року він спостерігав, як англійські кораблі наближалися до Тинґаю, форту, що блокував вхід до гирла Янцзи. Ось його опис: "Кораблі розвернулися бортом до міста, і з берега залунав гуркіт від розламуваної деревини та падання будинків, стогони людей. Вогонь з нашого боку тривав дев'ять хвилин... Ми зійшли на збезлюділий берег, де не лишилося нічого, крім кількох мертвих тіл, луків та стріл, поламаних списів та рушниць"[71].

Саме тут криється безпосередня причина панування Заходу: на 1840 рік європейські кораблі та вогнепальна зброя могли змести будь-які військові сили Сходу. Проте, звичайно, встановлюванню панівного статусу Заходу сприяла не лише військова сила. 1840 року Ермайн Маунтейн, інший офіцер британського флоту, порівняв китайські сили в Тинґаї з описами на сторінках середньовічних хронік. Він писав, що видавалося, "ніби ілюстрації старовинних книжок набули життя, об'єму та кольору і рухалися та діяли, не відаючи про поступ світу крізь сторіччя та про новітні застосунки, винаходи та досягнення"[72].

Маунтейн збагнув, що підривання кораблів та фортів було лише безпосередньою причиною західного домінування, останньою ланкою в довгому ланцюгу переваг. Глибша причина полягала в тім, що британські заводи могли виробляти вибухові снаряди, калібровані гармати та військові кораблі, здатні перетнути океан. До того ж британські уряди могли створювати, фінансувати та спрямовувати експедиції на інший кінець світу. А головною причиною того, що британці змели з лиця землі Тинґай, була їхня здатність видобувати енергію з природного довкілля та використовувати її на потреби досягання своїх цілей. Річ тут у тім, що західняки не лише просунулися вгору Великим Енергетичним Ланцюгом далі, ніж будь-хто інший. Вони просунулися так високо, що могли, на відміну від будь-якого давнішого суспільства в історії, поширювати свою владу на цілий світ.

Процес видирання вгору Великим Енергетичним Ланцюгом лежить в основі суспільного розвитку Цим терміном я, згідно з традицією антропологів-еволюційників, започаткованою у 1950-і роки від Нерола, буду називати здатність групи опанувати своє фізичне та інтелектуальне довкілля такою мірою, аби робити те, що їй треба[73]. Формально суспільний розвиток — це сукупність технологічних, прожиткових, організаційних та культурних здобутків, що дають людям змогу харчуватися, одягатися, мати домівки та самовідтворюватися, пояснювати навколишній світ, залагоджувати непорозуміння всередині громад, поширювати свою владу коштом інших громад та захищатися від чиїхось спроб поширювати їхню владу. Можна сказати, що суспільний розвиток вимірює здатність спільноти робити те, що треба. В принципі, цю здатність можна порівнювати в часі та просторі.

Перш ніж перейти до дальшого розгляду в цьому напрямі, я хочу якомога твердіше наголосити одну дуже важливу річ: вимірювання та порівнювання суспільного розвитку не є методом морального оцінювання різних спільнот. Наприклад, Японія двадцять першого сторіччя є країною повітряних кондиціонерів, закомп'ютеризованих заводів та метушливих міст. Вона має автівки та літаки, бібліотеки та музеї, високоякісну охорону здоров'я та освічене населення. Сучасні японці опанували своє фізичне та інтелектуальне довкілля значно глибше, ніж тисячу років тому їхні предки, що усього цього не мали. Отже, можна сказати, що сучасна Японія більш розвинена, ніж Японія середньовічна. Однак це жодною мірою не означає, що теперішні японці тямущіші, більшого варті чи таланніші (не кажучи вже щасливіші), ніж японці середніх віків. Це також жодною мірою не стосується моральних, довкільних чи інших вартостей суспільного розвитку. Суспільний розвиток — це нейтральна аналітична категорія. Вимірювання — це одне, схвалювання чи засуджування — це зовсім інше.

Далі в цьому розділі я доведу, що вимірювання суспільного розвитку показує, що саме ми мусимо пояснити, коли хочемо відповісти на запитання, чому Захід панує. Фактично, я покажу, що ми ніколи не зможемо на це питання відповісти, якщо не знайдемо способу вимірювати суспільний розвиток. Однак насамперед нам треба встановити деякі принципи творення цього індексу.

Гадаю, найкраще почати з Альберта Айнштайна, найповажанішого науковця сучасности. Кажуть, Айнштайнові належить вислів "у науці все треба робити якомога простішим, але не надто простим"[74], тобто науковці мають доводити свої ідеї до серцевинної точки, що її можна перевірити реальністю, вирахувати найпростіший можливий спосіб перевіряння й перевірити — нічого більше, але й не менше.

Видатною ілюстрацією цього може бути Айнштайнова теорія відносности. Із неї випливає, що гравітація впливає на напрям поширювання світла, тобто — якщо теорія правильна — що щоразу, коли Сонце опиняється між Землею та іншою зорею, сонцева гравітація змінює напрям світла, що йде від цієї зорі, через що положення зорі на позір трохи змінюється. Це дає змогу легко перевірити теорію, хіба що Сонце таке яскраве, яке світла зір в його околі не видно. Але 1919 року британський астроном Артур Едингтон запропонував розумний розв'язок, дуже в дусі Айнштайнового афоризму: дивлячися на зорі під час сонцевого затемнення, можна поміряти, чи вони зсунулися на величину, що передбачив Айнштайн.

Едингтон вирушив на південь Тихого океану, зробив спостереження й оголосив Айнштайнову теорію правильною. Не забарилися ущипливі заперечення, позаяк різниця між результатами, що підтверджували Айнштайнову теорію, та результатами, що її заперечували, була дуже мала, а Едингтон використовував прилади, наявні 1919 року, на межі можливого. Втім, попри складність теорії відносности[75], астрономи могли дійти згоди щодо того, що треба було міряти й як це зробити. Тоді це було лише питання, чи правильні Едингтонові виміри. Але якщо від величного руху зір перейти до брутального бомбування Тинґаю, ми негайно бачимо, що ситуація з розглядом людських суспільств значно заплутаніша. Що саме треба міряти, аби призначати бали за суспільний розвиток?

Айнштайн дав нам теоретичні настанови, а практичну вказівку ми можемо дістати з Індексу розвитку людського потенціялу ООН, принаймні тому, що він має багато спільного з індексом, що допоможе відповісти на наше запитання. В Програмі розвитку ООН розроблено індекса, що вимірює, якою мірою кожна нація дає своїм громадянам змогу зреалізувати властивий їм потенціял. Економісти Програми почали з питання, що таке людський розвиток, і звели його до трьох ключових показників: середня тривалість життя, середня освіта (в термінах рівнів письменности та відвідування школи) та середній прибуток. Потім винайшли складну систему вагових коефіцієнтів, аби з комбінації цих показників надати кожній країні кількість балів від нуля, що відповідає цілковитій відсутності розвитку людського потенціялу (тобто коли всі мертві), до одиниці — досконалости за можливих умов реального світу в році, коли роблено огляд. (Якщо вам цікаво, найнедавніший індекс, наявний на цей момент, стосується 2009 року. Перше місце в ньому посідає Норвегія з рахунком 0,971, а останнє — Сьєрра-Леоне, що має 0,340.)[76]

Такий індекс задовольняє Айнштайнове правило, бо ці три показники, мабуть, найпростіші з усього, що ООН може залучити до розгляду, не втрачаючи суті поняття розвитку людського потенціялу. Економісти вбачають в ньому чимало вад, зокрема брак інших показників, що їх можна було б узяти до уваги. Ці три показники мають ту перевагу, що їх можна відносно просто означити та задокументувати (з деякими потенційними показниками, як-от щастя, працювати було б значно важче), але, безперечно, є й інші речі, що їх можна було б розглянути (скажімо, рівні безробіття, харчування чи наявність житла), й тоді отримати інші бали. Навіть ті економісти, які вважають, що показники ООН найкращі, часом не можуть звести їх у спільний рахунок розвитку людського потенціялу — це ніби підраховувати суму яблук та помаранчів. Інші економісти, що задоволені і вибраними змінними, і способами зводження їх докупи, критикують способи зважування кожного показника, що їх застосовують статистики ООН. Ці економісти зазначають, що рахунки можуть видаватися об'єктивними, тоді як насправді вони дуже суб'єктивні. Інша група критиків взагалі відкидає саму ідею підраховування людського потенціялу. На їхню думку, складається враження, що норвежці подолали 97,1 відсотка шляху до цілковитого щастя й що вони у 2,9 раза щасливіші за людей зі Сьєрра-Леоне. Обидва висліди, м'яко кажучи, малоймовірні.

Проте, попри всю критику, індекс розвитку людського потенціялу виявився надзвичайно корисним. Він полегшив допомоговим інституціям спрямувати кошти до країн, що їх найбільше потребували, і навіть критики схильні визнати, що сам факт наявности індексу просуває дискусію вперед, бо багато що прояснює. Індекс суспільного розвитку протягом останніх понад п'ятнадцяти тисяч років має такі самі проблеми, що й індекс ООН (і ще інші), але водночас він, на мою думку, має й такі самі переваги.

Так само, як економісти ООН, ми маємо прагнути дотримуватися Айнштайнового правила. Індекс має міряти якомога менше вимірів суспільства (дотримуватися простоти) і водночас відбивати основні риси суспільного розвитку зазначені вище (не спрощувати занадто). Кожен вимір розглядуваного суспільства має задовольняти шість доволі очевидних критеріїв. По-перше, він повинен бути доречним, тобто щось говорити про суспільний розвиток. По-друге, він має бути незалежним від культури: наприклад, можна було б вважати корисними критеріями якість літератури та мистецтва, але в таких речах судження неодмінно будуть залежати від культури. По-третє, показники мають бути незалежними один від одного: якщо, наприклад, ми беремо за показники кількість людей в державі та багатство цієї держави, не можна брати за третій показник багатство на душу населення, бо він є відношенням другого показника до першого. По-четверте, показники мають бути адекватно задокументовані. Це справжня проблема, коли йдеться про тисячі років тому, бо наявні свідчення дуже відмінні, особливо у віддаленому минулому, коли ми просто мало знаємо про деякі потенційно корисні показники. По-п'яте, показники мають бути надійні, тобто експерти мають менш-більш дійти згоди щодо суті свідчень. По-шосте, показники мають бути зручні. Можливо, цей критерій найменш важливий, але що важче дістати свідчення про щось чи що більше часу потребує обчислювання, то менше користи від такого показника.

Ідеальних показників бути не може. Кожен показник, що ми виберемо, неодмінно якісь критерії задовольнятиме краще, ніж інші. Провівши багато місяців у пошуку варіянтів, я зупинився на чотирьох показниках, що, на мою думку, задовольняють всі шість критеріїв. Вони не додають нічого до загального портрету східного та західного суспільств так само, як показники ООН — тривалість життя, освіта та прибуток — не надто багато говорять нам про Норвегію чи Сьєрра-Леоне. Але вони дають нам досить добру моментальну фотографію суспільного розвитку й показують тривалі в часі закономірності, що потребують пояснення, якщо ми хочемо знати, чому Захід панує.

Мій перший показник — здобуток енергії. 1840 року британці не досягли б Тинґаю й не знищили б його, якби не вміли використовувати енергію рослин та тварин на харчування солдатів та моряків, що самі не займалися землеробством, енергію вітру та вугілля на доправляння кораблів до Китаю та енергію вибухівки на обстріл китайського гарнізону. Здобуток енергії має фундаментальне значення для суспільного розвитку — таке велике, що у 1940-ві роки видатний антрополог Леслі Байт запропонував звести всю історію людства до одного рівняння, Е х Т -> С, де Е — це енергія, Т — технологія, а С — культура.[77]

Це зовсім не так банально, як видається. Байт, звичайно, не припускав, що, помноживши енергію на технологію, ми дізнаємося все, що хотіли б знати про Конфуція та Платона чи про художників, скажімо, про великого голландського майстра Рембрандта чи китайського майстра пейзажів Фань Куана. Під "культурою" Байт фактично розумів те, що я називаю суспільним розвитком. Але хай навіть так, з огляду на наші потреби його формулювання все одно надто просте. Аби пояснити Тинґай, треба знати більше.

Весь світовий енергоздобуток не привів би ескадру британців до Тинґаю, якби вони не вміли цю ескадру організовувати. Офіцери королеви Вікторії мусили бути здатними створити військо, платити йому, забезпечити постачання, змусити виконувати накази провідників та виконувати безліч інших складних завдань. Цю організаційну здатність треба вимірювати. Певною мірою організаційна здатність перетинається з давньою Спенсеровою ідеєю про диференціяцію, однак неоеволюційники у 1960-і роки з'ясували, що диференціяцію майже неможливо поміряти напряму чи навіть означити так, аби задовольнити критиків. Нам потрібне якесь наближення, близько пов'язане з диференціяцією, але таке, що його легше міряти.

Я зупинився на урбанізмі. Це може видаватися дивним, зрештою те, що Лондон був великим містом, не відбиває напряму фінансових потоків лорда Мелберна чи структури командування Королівського флоту. Але дальші міркування покажуть, я сподіваюся, що цей вибір не такий вже дивний. Забезпечення життєдіяльности тримільйонного міста потребує дивовижної організації. Хтось має завозити харчі та воду й вивозити відходи й сміття, забезпечувати людей роботою, підтримувати закон та порядок, гасити пожежі та виконувати всі інші завдання, що день у день постають у будь-якому великому місті.

Поза сумнівом, нині деякі найбільші міста світу є дисфункційним кошмаром, розсадником злочинів, злиднів та хвороб. Звичайно, протягом історії це стосувалося більшости великих міст. Рим мав мільйон мешканців у першому сторіччі до н. е.; він мав також вуличні банди, що інколи перешкоджали діяльності уряду, й такий високий рівень смертности, що, аби просто підтримати це число, щомісяця до Рима мали переселятися понад тисячу селян. Але попри всі вади Рима (блискуче передані у телевізійному серіялі 2006 року Рим), рівень організації, потрібний, аби підтримувати функціювання міста, далеко перевершував будь-що, з чим могло впоратися будь-яке давніше суспільство. Так само керування Лаґосом (населення 11 мільйонів) чи Мумбаєм (населення 19 мільйонів), не кажучи вже про Токіо (населення 35 мільйонів), далеко перевищує всі можливості Римської імперії.

Саме тому фахівці з суспільних наук використовують урбанізм як приблизний показник організаційної здатности. Це не ідеальна міра, але як певний орієнтир він безперечно корисний. У нашому випадку розмір найбільших міст суспільства має ту додаткову перевагу, що його можна простежити не лише за офіційною статистикою останніх кількасот років, а й за археологічними даними, що дають змогу приблизно оцінити рівні організації в ретроспективі аж до льодовикового періоду.