Розділ «Частина I»

Є дві провідні теорії щодо того, що було далі. Згідно з першою, землероби зрештою зруйнували первісне заможне суспільство. Свою роль напевне зіграли хвороби. Через щурів, скупченість та життя в постійних поселеннях землероби напевне мали слабше здоров'я, ніж мисливці-збирачі. Однак не варто уявляти собі епідемії, подібні до тих, що забрали життя мільйонів корінних американців після 1492 року. Землеробів не відокремлював від мисливців-збирачів океан, вони мешкали на відстані лише кількох миль лісом і їхні хвороби не могли бути надто відмінними.

Але навіть без масових смертей вага чисел була вирішальною. Якщо збирачі вирішували битися, як це було на багатьох кордонах колоній в новіші часи, вони могли зруйнувати якісь поселення, але приходили нові й нові колоністи, ще і ще, й поглинали осередки спротиву. Збирачі могли піти в інше місце, але хоч як далеко вони йшли, приходили нові землероби, вирубали ліси й закладали нові поселення, аж поки, зрештою, збирачам не довелося податися до місць, що їх землероби просто не могли використовувати, як-от Сибір чи Сахара.

Згідно з другою теорією, нічого подібного не було, бо в більшості регіонів, показаних на рис. 2.4, перші землероби не були вихідцями чи імігрантами з Горбистих Схилів. Це були місцеві мисливці-збирачі, що самі переходили до осілого способу життя. Салінс зобразив осіле життя дуже непривабливим порівняно з первісним заможним суспільством, але, найвірогідніше, збирачам доводилося робити непростий вибір між двома способами життя. Землероб, що полишив свого плуга й пішов у мандри, навряд чи перетне межу й піде на територію збирачів. Він радше піде до селищ, де люди обробляють землю не так інтенсивно, як він (можливо, лише сапають свої поля, але не орють і не угноюють), потім до місць, де обробляння землі ще менш інтенсивне (можливо, випалювання лісних ділянок і культивування до появи бур'янів, потім перехід на нове місце), аж зрештою до людей, що покладаються лише на полювання та збирання плодів. У цій широкій контактній зоні вільно пересувалися ідеї, люди та мікроби.

Коли люди усвідомлювали, що сусіди з інтенсивнішими практиками вбивали дикі рослини та розганяли тварин, що від них залежав їхній спосіб життя, вони, замість нападати на цих вандалів чи тікати, могли вирішити приєднатися до загалу та інтенсифікувати свою культивацію землі. Замість відмовитися від пошуку харчів на користь обробляння землі, вони могли вирішити лише трохи менше часу приділяти збиранню рослин і трохи більше — вирощуванню. Пізніше вони могли постати перед вибором, чи почати виполювати бур'яни, потім — чи орати землю плугом, потім — чи угноювати, але все це — повторімо образ із попереднього розділу — низка дитячих кроків, замість одного великого стрибка, від первісного заможного суспільства до тяжкої праці, що від неї ламає спину, і хронічних хвороб. Загалом, крізь сотні років та тисячі миль тих, хто інтенсифікувався, більшало, а тих, хто дотримувався старого способу життя, меншало. Відтак землеробський "фронт" потихеньку повз уперед. Ніхто не обирав єрархію та тривалішу працю, жінки не тішилися артритом пальців ніг. Все це сталося з ними непомітно.

Хоч би скільки археологи викопували кам'яних знарядь, обгорілого зерна чи підвалин будинків, все одно вони ніколи не зможуть довести правильність жодної з цих теорій. І знову на допомогу (частково) приходить генетика. У 1970-і роки Лука Каваллі-Сфорца зі Стенфордського університету почав масове досліджування європейських груп крови та ядрової ДНК. Його гурт виявив послідовне спадання частотности генів від південного сходу до північного заходу (рис. 2.5), що добре узгіднюється з археологічними свідченнями щодо поширювання землеробства, показаними на рис. 2.4. Їхній висновок: нащадки мігрантів з західної Азії, що принесли до Європи землеробство, великою мірою заступили місцевих збирачів, виштовхуючи їх далі на північ та захід.

Археолог Колін Ренфрю вважає, що сценарій Каваллі-Сфорца підтверджує й лінгвістика. На його думку, перші землероби не лише замінили європейські гени на гени з південно-західної Азії, а й принесли з Горбистих Схилів індоєвропейські мови, що заступили корінні мови Європи й залишили лише поодинокі вкраплини давніх мов, як-от баскська. Драму виселення, що знищила первісне заможне суспільство, записано в тілах сучасних європейців. Її відгомін чути щоразу, як вони починають говорити.

Спочатку нові свідчення лише посилили наукові суперечки. Лінгвісти негайно заперечили Колінові Ренфрю, що сучасні європейські мови набагато сильніше відрізнялися б одна від одної, якби справді шість чи сім тисячоліть тому вони почали розходитися від прадавньої мови, а 1996 року оксфордський гурт на чолі з Браяном Сайксом кинув Каваллі-Сфорца виклик в царині генетики. На відміну від Каваллі-Сфорца, що вивчав ядрову ДНК, Сайкс досліджував ДНК мітохондрійну і, замість посування з південного сходу на північний захід, показаного на рис. 2.5, отримав картину надто безладну, щоб її показувати на карті. Він отримав шість груп генетичних ліній, що з них лише одну можна було переконливо пов'язати з мігрантами з західної Азії. Сайкс вважає, що решта п'ять груп значно давніші й походять здебільшого від первісного заселення Європи з Африки 25 000-50 000 років тому. На його думку, все це свідчить, що перші землероби Європи були здебільшого не імігрантами з Горбистих Схилів, а автохтонними збирачами, що обрали осілий спосіб життя.

1997 року групи Каваллі-Сфорца та Сайкса затято сперечалися на сторінках Американ Джорнал оф Г'юман Ґенетикс, але згодом їхні позиції поступово ближчали. Нині Каваллі-Сфорца вважає, що землероби-імігранти з західної Азії відповідають за 26-28 відсотків європейської ДНК; Сайкс подає число, ближче до 20 відсотків. Було б надспрощенням казати, що один з трьох чи чотирьох давніх землеробів Європи походить від імігрантів з південно-західної Азії, а решта — від корінних європейських мешканців. Проте це твердження не таке вже й неправильне.

Передвизначення

 ні твердження Каваллі-Сфорца та Ренфрю, ані Сайксова альтернатива, ані навіть наближення компромісу між ними не ощасливили б студентів з Нантера, бо всі теорії вважають тріумф осілости неминучим. Генетика та археологія стверджують, що змагання спричинили не іспити чи викладачі, воно завжди було з нами. Його логіка означає, що все мало відбуватися меншою чи більшою мірою саме так, як відбувалося.

Але чи справді це так? Лінощі, жадоба та страх можуть бути рушіями історії, але кожен з нас може між ними вибирати. Якщо три чи понад три чверті перших європейських землеробів походили від автохтонних збирачів, то передісторичні європейці безперечно могли б зупинити поширювання землеробства, якби більшість із них не захотіли інтенсифікувати культивацію. То чому так не сталося?

Часом так і було. За кількасот років перед 5200 роками до н. е. хвиля землеробського поступу зупинилася, охопивши територію від теперішньої Польщі до Паризького басейну (рис. 2.4). Протягом тисячі років землероби практично не зазіхали на останні п'ятдесят чи шістдесят миль, що відокремлювали їх від Балтійського моря, водночас дуже мало балтійських збирачів зайнялися землеробством. Тут збирачі боролися за свій спосіб життя. Уздовж межі між землеробами та мисливцями-збирачами знайдено значну кількість укріплених поселень та скелетів молодих людей, померлих через нанесену тупим предметом травму передньої чи лівої частини черепа — саме так помирали люди в рукопашних бійках із праворукими суперниками, що мали кам'яні сокири. Кілька масових поховань можуть бути навіть страшними свідченнями масових убивств.

Ми ніколи не дізнаємося, які героїчні чи жорстокі події відбувалися на краю Північноєвропейської рівнини сім тисяч років тому, але цілком може бути, що географія та економіка посприяли усталюванню межі між землеробством та збиральництвом не менше, ніж культура та примус. Балтійські збирачі жили в прохолодному Едемському саду, де багаті ресурси моря підтримували життя в густонаселених цілорічних поселеннях. Археологи розкопали величезні насипи з морських мушель, залишків свят, нагромаджених навколо селищ. Щедрість природи, очевидно, давала збирачам змогу дістати собі пиріжка (тобто молюска) та з'їсти. Збирачів було достатньо, аби протистояти землеробам, але не так багато, аби відчувати потребу перейти до землеробства, щоб прогодувати себе. Водночас землероби побачили, що рослини та тварини, одомашнені на Горбистих Схилах, так далеко на півночі почувалися значно гірше.

Ми зовсім не знаємо, чому після 4200 років до н. е. землеробство таки посунуло на північ. Деякі археологи наголошують на витискальний чинник, припускаючи, що землероби розмножилися так сильно, що змели весь спротив; інші говорять про втягувальний чинник, припускаючи, що криза всередині суспільства збирачів відкрила північ нападникам. Але хоч як то закінчилося, балтійський виняток підтверджує правило, що, відколи на Горбистих Схилах постало землеробство, первісне заможне суспільство було приречене.

Кажучи це, я не заперечую реальности свободної волі. Це було б безглуздо, хоча багато людей і піддалися такій спокусі. Великий Лев Толстой, наприклад, завершив свій роман Війна і мир дивним екскурсом, що заперечує свободу волі в історії — дивним, бо книжка рясніє лихоманковими рішеннями (та браком рішень), різкими змінами думки та чималою кількістю безглуздих помилок, часто з важливими наслідками. А втім, Толстой каже: "Свобода для історії є лише висловом на позначення невідомого залишку від того, що ми знаємо про закони життя людини". І далі:

Для історії визнання свободи людей як сили, що може впливати на історичні події... є те саме, що для астрономії визнання вільної сили руху небесних тіл... Якщо існує хоча б одне тіло, що рухається вільно, то вже не існують закони Кеплера та Ньютона і немає жодного уявлення про рух небесних тіл. Якщо існує один вільний вчинок людини, то не існує жоден історичний закон і немає жодного уявлення про історичні події.

Це нісенітниця. Високого рівня, але все одно нісенітниця. В будь-який день будь-який передісторичний збирач міг вирішити не культивувати злаки, будь-який землероб міг полишити своє поле й піти до лісу полювати на оленів, будь-яка господиня могла покинути свою зернотерку й піти збирати горіхи. Деякі саме так і робили, що мало величезні наслідки в їхньому житті. Але в великому масштабі це значення не мало, бо змагання за ресурси означало, що люди, що підтримували землеробство чи господарювали краще за інших, діставали більше енергії, ніж ті, хто цього не робив. Землероби годували більше дітей та худоби, звільняли більше місця під поля й далі накопичували перевагу над збирачами. За певних обставин, подібних до ситуації навколо Балтійського моря близько 5200 років до н. е., поширювання землеробства сповільнювалося до черепашого темпу. Але такі обставини не могли тривати вічно.

Звичайно, землеробство зазнавало локальних спадів (видається, зокрема, що між 6500 та 6000 роками до н. е. витолочування пасовищ перетворило долину Йордану на пустелю), але, якщо не враховувати можливість кліматичних катастроф на кшталт нового пізнього дріясу, вся свобода волі в світі не могла зупинити експансію землеробського способу життя на всі можливі ніші. За наявности тямущих Homo sapiens, теплої, вологої, стабільної погоди та ще й рослин і тварин, здатних еволюціювати до одомашнених форм, цей процес стає найневідворотнішим у світі.

Близько 7000 років до н. е. динамічні експансивні землеробські суспільства на заході Євразії були відмінні від усіх інших на землі, і від цього моменту має сенс відрізняти "Захід" від решти світу. Проте, хоча Захід і був відмінним від решти світу, відмінності не були постійними, відтак протягом кількох наступних тисяч років люди в півдюжині інших місць у Щасливих широтах почали незалежно приходити до ідеї землеробського господарювання (рис. 2.6).

Найранішим і найочевиднішим випадком поза Горбистими Схилами є Китай. В долині Янцзи між 8000 та 5200 роками до н. е. почали культивувати рис, а на півночі Китаю близько 6500 років до н. е. заходилися біля проса. Просо цілком одомашнили близько 5500 років до н. е., а рис — близько 4500 років до н. е.; свиней одомашнили між 6000 та 5500 роками до н. е. Недавні знахідки свідчать, що майже так само давно почали культивувати рослини і в Новому Світі. Культивовані гарбузи та кабачки зеволюціювали до одомашнених форм близько 8200 років до н. е. в долині Нанчок в північному Перу та близько 7500-6000 років до н. е. в долині Оахака в Мексиці. Горох з'явився в Нанчоку близько 6500 років до н. е., і хоча, згідно з археологічними свідченнями, дикий теосинте в долині Оахака доеволюціював до одомашненої кукурудзи не раніше 5300 років до н. е., генетики припускають, що насправді процес почався вже близько 7000 років до н. е.