Розділ «Частина I»

Від такої близькости трупів багатьох із нас знудить, проте очевидно, що, з погляду давніх землеробів з Горбистих Схилів, вона мала велике значення. Більшість археологів вважають це ознакою того, що предки були найважливішими надприродними істотами. Предки передавали майно, без якого живі голодували б; навзаєм живі їх вшановували. Можливо, ритуали, пов'язані з предками, надавали передаванню майна священної аури, відтак виправдовували те, що деякі люди мали більше майна, ніж інші. Можливо, черепи використовували для некромантії — викликали предків, аби спитати, коли саджати рослини, де полювати й чи варто нападати на сусідів.

Культи предків квітли скрізь на Горбистих Схилах. В Чатал-Гююку тіла були під підлогою майже кожного будинку, а черепи предків були вліплені у різні поверхні та стіни. В Айн-Ґазалю знайдено дві ями зі статуями у людський зріст та бюстами, зробленими з в'язок очерету, обмазаних гіпсом. Деякі мали по дві голови; на більшості було намальовано велетенські пильні очі. Найдивовижніше те, що близько 8000 років до н. е. в Чайоню в південно-західній Туреччині було збудовано "Будинок мертвих", як його назвали розкопувані, де за вівтарем поховано шістдесят шість черепів та понад чотириста скелетів. Хеміки визначили, що відклади на вівтарі були кристалами крови людей та тварин. Людська кров була запечена на глиняних чашах, а два інші будинки також мали залиті кров'ю вівтарі, на одному з них було викарбувано зображення людської голови. Все це доволі страшно. Схоже на фільм жахів — жертви, прив'язані до вівтарів, жерці, що розрізають їхні яремні вени надгострими кремнієвими лезами та відпилюють голови на зберігання, фанати, що п'ють їхню кров...

А може, все було не так. Жодна археологічна знахідка не може довести чи спростувати такі витвори уяви. Однак статуї та Будинок мертвих можуть означати появу релігійних фахівців, що якимось чином переконали всіх, що мають привілейований доступ до надприродних сил. Можливо, вони могли впадати в транс чи істерію; можливо, вони просто краще могли описати свої видива. Хоч би яка на те причина, але жерці могли бути першими людьми, що мали інституційовані повноваження. Схоже, саме тут ми бачимо початок міцної єрархії.

Так це чи ні, але єрархія найшвидше розвивалася всередині родин. Я вже писав, що чоловіки та жінки мали різні ролі в суспільствах збирачів: перші більше займалися полюванням, а другі — збиранням. Однак вивчання сучасних груп свідчить, що одомашнювання загострює поділ праці між статями, прив'язуючи жінок до домівки. Режим високої смертности та народжуваности вимагав, аби більшість жінок протягом більшої частини життя були вагітні та/чи доглядали малих дітей, а зміни в землеробстві, що їх самі жінки й започаткували, лише закріплювали такий стан. Одомашнені злаки потребують більшого обробляння, ніж дикі рослини, й позаяк молотити, молоти та пекти можна вдома, одночасно доглядаючи дітей, це природним чином стало жіночою працею.

Коли землі багато, а робочої сили мало (як у часи започатковування культивації), люди обробляють великі ділянки легко, чоловіки та жінки сапають землю та виполюють бур'яни разом. Коли населення зростає, а кількість оброблюваної землі лишається та сама, як це було на Горбистих Схилах після 8000 років до н. е., має сенс вимагати більшого від кожного акра, обробляти землю інтенсивніше, угноювати, орати й навіть запроваджувати іригацію. Всі ці завдання потребують фізичної сили. Багато жінок не слабші за чоловіків, але з інтенсифікацією сільського господарства чоловіки дедалі більше працюють поза хатою, а жінки — у хаті. Дорослі чоловіки обробляють поля, хлопці пасуть стадо; жінки та дівчата дають раду дедалі складнішій хатній праці. Дослідження 162 скелетів з Абу-Гурейри, датованих близько 7000 років до н. е., виявили дивовижні відмінності між статями. І в чоловіків, і в жінок побільшала верхня частина хребта, можливо, від того, що вони носили важкі речі на голові, але лише в жінок виявлено артрит пальців ніг, спричинений тим, що вони протягом тривалого часу терли зерно, стоячи навколішки й спираючися на пальці.

Виполювання бур'янів, вибирання каміння, угноювання ґрунту, поливання, оранка — все це збільшувало врожай. Успадкувати добре виплекане поле, а не просто якусь земельну ділянку, означало великі відмінності у дальшій долі родини. Шлях розвитку релігії після 9600 років до н. е. свідчить, що люди дбали про предків та спадщину, й ми маємо, мабуть, припустити, що саме тоді вони почали підсилювати свої ритуали іншими відправами. Коли так багато на кону, чоловіки в сучасній сільській культурі хочуть бути певними, що вони справді є батьками дітей, що успадкують їхнє майно. Досить невпорядковане ставлення збирачів до сексу поступається місцем постійній стурбованості щодо дошлюбної незайманости доньок та післяшлюбної поведінки жінок. В традиційних землеробських суспільствах чоловіки зазвичай одружуються в віці близько тридцяти років, діставши спадщину, тоді як жінки одружуються близько п'ятнадцяти років, ще не мавши часу збитися з правильного шляху. Хоч ми й не можемо бути певні, що такі звичаї постали на світанку землеробства, це видається цілком можливим. Близько, скажімо, 7500 років до н. е. дівчина мала зазвичай рости під наглядом батька, потім, бувши підлітком, змінити його на нагляд чоловіка, що за віком міг би бути її батьком. Одруження ставало джерелом багатства, бо власники добрих земель та стада одружувалися з такими самими, об'єднуючи майно. Багаті багатішали.

Мати щось варте успадковування означало мати щось, що варто було красти, і очевидно невипадковим є свідчення про появу на Горбистих Схилах після 9600 років до н. е. укріплень та швидке поширювання військових сутичок. Життя сучасних мисливців-збирачів відоме своєю бурхливістю; без реальної єрархії, що тримала б пристрасті під контролем, молоді мисливці часто вважають вбивство розумним способом залагоджувати непорозуміння. В багатьох гуртах це головна причина смерти. Але, живучи разом в поселеннях, люди мали навчитися давати раду міжособистісним кривдам. Ті, хто цього навчився, мали процвітати і, до того ж, вміти приборкувати суперечки, аби мати справу з іншими спільнотами.

Найвидатніші свідчення походять з Єрихону, відомого біблійною історією про стіни, що розвалилися від звуку труби Єгошуа. Коли Кетлін Кенйон п'ятдесят років тому провадила розкопки, вона знайшла стіни, але не стіни Єгошуа. Єгошуа жив близько 1200 років до н. е., а пані Кенйон виявила щось подібне до укріплень, давніше на вісім тисяч років. Вона зінтерпретувала їх як захисний бастіон, дванадцять футів заввишки й п'ять футів завтовшки, датований близько 9300 років до н. е. Нові дослідження 1980-х років показали, що вона, мабуть, помилилася, й її "укріплення" насправді складалися з кількох невеликих стін, збудованих в різний час, можливо, аби стримувати потік. Але друга її визначна знахідка, кам'яна вежа заввишки двадцять футів, можливо, справді була захисною. У світі, де найпотужнішою зброєю була палиця з прив'язаним до кінця загостреним каменем, це був справді могутній бастіон.

Ніде поза Горбистими Схилами люди не мали так багато чогось, вартого захисту. Навіть близько 7000 років до н. е. майже всі люди поза цим регіоном були збирачами, що щосезону переміщалися, і навіть коли влаштовували поселення, як-от Мерґар в теперішньому Пакистані чи Шаншань в дельті Янцзи, вони були дуже простенькі порівняно з Єрихоном. Якби мисливців-збирачів з будь-якого іншого місця на землі повітрям доправити до Чайоню чи Чатал-Гююку, вони, гадаю, не знали б, що їх вразило. Замість їхніх печер чи невеличких скупчень хиж — галасливі міста з міцними будинками, великими запасами харчів, впливовим мистецтвом та релігійними пам'ятниками. Там тяжко працювали, вмирали молодими й годували собою неприємний масив мікробів. Вони опинилися б пліч-о-пліч з багачами та злидарями й обурювалися чи тішилися б тим, що чоловіки мають владу над жінками, а батьки над дітьми. Вони, можливо, навіть зробили б відкриття, що деякі люди мають право вбивати їх у ритуалах. І, можливо, дивувалися б, навіщо люди все це собі заподіяли.

Просування далі та множення

 видким перевиванням плівки стрибаємо через десять тисяч років, від джерел єрархії та тяжкої праці на Горбистих Схилах до Парижа 1967 року.

Чоловікам середнього віку, що керували кампусом Паризького університету в нудному передмісті Нантеру й були спадкоємцями патріярхальних традицій, що тяглися аж від Чатал-Гююку, видавалося очевидним, що їхнім підопічним молодим панночкам не належало заходити до спалень молодих джентльменів (чи навпаки). Можливо, такі правила ніколи не видавалися очевидними молоді, проте протягом трьохсот поколінь підлітки мусили з ними жити. Але більше такого не буде. Із закінченням весни студенти заперечили право старших диктувати, яким має бути їхнє кохання. У січні 1968 року Даніель Кон-Бендіт, нині поважний член Європарламенту від Партії зелених, а тоді студентський активіст, відомий як "Червоний Дені", порівняв міністра молодіжної політики з Гітлерюґендом. У травні студенти помірялися силою з озброєною поліцією у вуличних бійках і спаралізували середмістя Парижа барикадами та підпаленими автівками. Президент де Ґоль таємно зустрівся з генералами, аби з'ясувати, чи армія його підтримає, якщо дійде до нового Дня Бастилії.

Тут на сцену виходить Маршал Салінс, молодий викладач антропології з Мічиганського університету Салінс став відомим завдяки низці блискучих праць з питань суспільної еволюції та критиці війни у В'єтнамі; тепер він полишив Ен Арбор (що його він жорстко, але небезпідставно назвав "маленьким університетським містечком, що складається винятково з бічних вулиць"[56]), аби провести два роки в Колеж де Франс, що був Меккою і антропології, і студентського радикалізму. Коли криза поглибшала, Салінс надіслав до журналу Ле Тем Модерн статтю, що її мав прочитати кожен, хто хоч щось собою являв на французькій інтелектуальній сцені. Вона стала однією з найвагоміших антропологічних праць, написаних будь-коли.

"Відчиніть двері дитячих садків, університетів та інших в'язниць", — написали студенти-радикали на стіні в Нантері. "Завдяки викладачам та іспитам змагання починається в шість років". Стаття Салінса запропонувала студентам не відповідь, що її анархісти, мабуть, і не хотіли (одним з їхніх гасел було "Будь реалістом, вимагай неможливого"), але принаймні певну підтримку. Салінс сформулював головну проблему: буржуазне суспільство "звело вівтар Недосяжному: Нескінченним Потребам"[57]. Ми дотримуємося капіталістичної дисципліни й змагаємося за те, аби заробити гроші, аби задовольнити Нескінченні Потреби, купуючи речі, що їх ми насправді не хочемо. Можна дечого повчитися в мисливців-збирачів. "Найпримітивніші люди в світі, — пояснював він, — дуже мало чим володіли, але не були нужденними". Це лише на позір видавалося парадоксом. Салінс доводив, що збирачі зазвичай працювали від двадцяти однієї до тридцяти п'яти годин на тиждень — менше, ніж паризькі промислові робітники і навіть, можна припустити, студенти. Мисливці-збирачі не мали автівок чи телевізорів, але не знали, що мають їх потребувати. Вони мали мало коштів, але потребували ще менше. Це робило їх, за висновком Салінса, "первісним заможним суспільством".

Салінс мав рацію. Чому, питав він, осіле землеробство мало заступити пошук харчів, якщо винагородою були праця, нерівність та війни? Проте сталося саме так. Близько 7000 років до н. е. на Горбистих Схилах землеробство вже домінувало цілковито. Вже близько 8500 років до н. е. культивовані злаки поширилися на Кіпр, а близько 8000 років до н. е. досягли центральної Туреччини. Близько 7000 років до н. е. цілком одомашнені рослини досягай всіх цих регіонів і поширилися на схід до Пакистану (чи, можливо, постали там незалежно). Близько 6000 років до н. е. вони досягли Греції, південного Іраку та центральної Азії, близько 5000 років до н. е. — Єгипту та центральної Європи, близько 4000 років до н. е. — берегів Атлантики (рис. 2.4).

Археологи протягом десятиріч сперечалися, чому так сталося, але згоди так і не досягли. Зокрема, найсильніше узагальнення, що зміг собі дозволити Ґрем Баркер з Кембридзького університету у висновках недавнього авторитетного огляду, було таке: осілі землероби заступили збирачів "у різні способи, з різною швидкістю й з різних причин, проте за однакових викликів відомого їм світу"[58].

І хоча процес був безладним — яким ще він міг бути протягом тисячоліть у масштабі цілих континентів? — в ньому можна побачити багато сенсу, якщо згадати, що, зрештою, це все був рух Землі вгору Великим Енергетичним Ланцюгом. Внаслідок змін орбіти Земля діставала більше енергії від Сонця; фотосинтез перетворював частину цієї енергії на хемічну (отже, більше рослин); метаболізм перетворював частину енергії на кінетичну (отже, більше тварин); сільське господарство давало людям змогу діставати від рослин та тварин набагато більше енергії на свої потреби. Шкідливі комахи, хижаки та паразити своєю чергою висмоктували з землеробів стільки новоздобутої енергії, скільки могли, але лишалося ще багато.

Так само, як рослини та тварини, люди дали вихід додатковій енергії у сексуальному відтворюванні. Високі темпи народжуваности спричиняли швидке зростання нових поселень, аж поки був використаний кожен дюйм досяжної землі. Тоді почали зростати голод та хвороби, поки не зрівноважили родючість. Здобуток та споживання енергії досягли приблизного балансу. Деякі поселення на цьому застабілізувалися, завжди балансуючи на межі злиднів, у інших деякі відчайдухи вирішували знятися з місця. Вони могли йти десь годину до вільного (можливо, дещо гіршого) місця в тій самій долині чи на тій самій рівнині, а могли подолати важкий шлях у сотні миль у пошуках зелених пасовиськ, що про них вони десь чули. Вони могли навіть перетинати моря. Багато авантурників зазнавали провалу, дехто, змучений та зголоднілий, вертався додому з похнюпленою головою. Однак були й такі, що тріумфували. Населення зростало доти, доки смертність зрівнювалася з народжуваністю чи доки колонії засновували нові колонії.

Коли землероби приходили на нові землі, у більшості випадків виявлялося, що там вже живуть збирачі. Постає спокуса зобразити сцени на кшталт старих вестернів, із крадіжкою худоби, зніманням скальпів та стріляниною (коли обидві сторони мають луки та стріли), але реальність, напевне, була менш драматичною. Археологічні дослідження свідчать, що в усіх регіонах перші землероби здебільшого посідали ділянки, де не було місцевих збирачів — насамперед тому, що землі, найпридатніші до сівби та пошуку харчів, рідко перетиналися. Принаймні спочатку землероби та збирачі здебільшого ігнорували одні одних.

Звичайно, збиральництво зрештою зникло. Нині ви навряд чи знайдете мисливців чи збирачів на зманікюрених краєвидах Тоскани чи в передмістях Токіо. Землеробське населення швидко більшало, протягом лише кількох сторіч заповнювало найкращі землі, а тоді не лишалося іншого виходу, ніж посунутися на маргінальні (з їхнього погляду) території збирачів.