Розділ «Частина I»

Найвиразнішою з усіх є стоянка Ґобеклі-Тепе, розташована на вершині пагорба з панівним оглядом південно-східної Туреччини. Від 1995 року німецькі та турецькі дослідники відкрили чотири заглиблених приміщення, до десяти футів завглибшки та до тридцяти футів у поперечнику, віком 9000 років до н. е. чи навіть давніше. Кожне з них старанно заповнене землею так само, як менші, давніші приміщення в Кермез Дере. У кожному є Т-подібні кам'яні колони, десь сім футів заввишки, прикрашені вирізьбленими тваринами. Геомагнетне дослідження свідчить, що не розкопано ще п'ятнадцять приміщень. Відтак загалом на стоянці може бути двісті кам'яних колон, чимало з них вагою понад вісім тонн. Двадцятифутова незавершена колона, знайдена у каменярні, важить п'ятдесят тонн.

Все це люди робили лише кремнієвими знаряддями. Хоча ми ніколи не дізнаємося, чому такою священною була вершина саме цього пагорба, вона поза сумнівом була регіональним святилищем, можливо, місцем свят, де сотні людей збиралися на цілі тижні, різьбили колони, затягали їх до підземних приміщень та ставили сторчма. Одне спостереження видається безперечним — ніколи до того за всю історію не працювали разом такі великі групи людей.

Люди не були пасивними жертвами кліматичних змін. Вони винахідливо працювали, аби залучити богів та предків на свій бік у боротьбі проти лиха. І попри те, що більшість з нас піддають сумнівові саме існування цих богів та предків, ритуали цілком могли дати користь принаймні як щось таке, що об'єднувало громаду. Хоч би як було важко, але якщо люди щиро вірили, що складні ритуали у розкішних святилищах допоможуть здобути прихильність богів, вони безперечно могли певніше протистояти лихові та триматися разом.

Близько 10 000 років до н. е. Горбисті Схили відрізнялися від решти світу. Більшість людей в більшості місць далі мандрували від печер до таборів, подібних до розкопуваного від 2004 року в Лунванцані в Китаї, де про їхню діяльність свідчать лише маленькі кола спеклої землі від вогнищ. Оббитий шматок сланцю з цієї стоянки міг би бути звичайною кам'яною лопатою, що наводить на думку про початок культивування зерна, але немає нічого подібного до великих зернин жита з Абу-Гурейри, не кажучи вже про пам'ятки з Мурейбету чи Кермез Дере. Найкапітальніша відома споруда з обох Америк — маленька хижа з зігнутих молодих дерев, вкрита шкурами, що її знайшли ретельні розкопувані в Монте-Верде в Чилі. В Індії археологи не змогли знайти навіть такого, і єдиним слідом людської активности є розсипи кам'яних знарядь.

Особливий західний світ набував форми.

Перетворений рай

 лизько 9600 років до н. е. Земля потеплішала знову, але цього разу мешканці Горбистих Схилів вже знали, як діставати від трав якнайбільше користи. Вони швидко (принаймні за стандартами тих часів) відновили культивацію. Близько 9300 років до н. е. насінини пшениці та ячменю в долині Йордану були значно більші за насінини їхніх диких відповідників, а люди займалися модифікуванням фігових дерев, аби вони давали більше плодів. Найдавніші відомі в світі зерносховища, глиняні приміщення завширшки та завглибшки в десять футів, створено близько 9000 років до н. е. в долині Йордану. Натоді культивуванням займалися вже щонайменше сім анклавів у Горбистих Схилах від теперішнього Ізраїлю до північно-східної Туреччини, а на 8500 роки до н. е. в усьому регіоні злаки з великим насінням були вже нормою.

Зміни були дуже повільними за теперішніми стандартами, втім наступні кілька тисяч років робили Горбисті Схили дедалі відміннішими від будь-якої іншої частини світу. Не усвідомлюючи того, люди з цього регіону генетично модифікували рослини й створювали цілком одомашнені культури, що не могли відтворюватися без допомоги людини. Як і собаки, ці рослини потребують нас так само, як ми потребуємо їх.

Рослини, так само як тварини, еволюціюють завдяки випадковим мутаціям, що відбуваються під час копіювання ДНК від одного покоління до наступного. Час від часу мутація збільшує здатність рослини до репродукування. Зокрема, це відбувається за одночасної зміни умов, як коли постійні поселення створили ніші, де маленькі одомашнені вовки дістали перевагу перед великими й лютими, чи коли культивація надала великим зернинам перевагу над маленькими. Я вже згадував, що дикі злаки відтворюються, коли кожна насінина достигає й падає на землю в час, відмінний від інших; тоді оболонка руйнується й насінина може прорости. Але кілька рослин — одна на один чи два мільйони нормальних рослин — мають випадкову мутацію одного гена, що зміцнює черешок, що приєднує зернину до рослини, і захисну оболонку зернини. Коли такі зернини достигають, вони не падають на землю, відтак їхні оболонки не руйнуються. Вони в прямому сенсі чекають, поки прийде збирач врожаю й їх візьме. Поки збирачів врожаю не було, рослини-мутанти щороку гинули, бо їхнє насіння не потрапляло у ґрунт. Відтак така мутація була найнесприятливішою. Те саме траплялося, коли люди трусили рослини та збирали зернини, що падали. Мутантні зернини не падали, отже, знов-таки, такі рослини вимирали.

Археоботаніки запекло сперечаються про те, яким чином ця ситуація змінилася, але, найімовірніше, тут втрутилася славна старомодна жадоба. Витративши сили на сапання, виполювання бур'янів та поливання найліпших ділянок з рослинами, жінки (ми знову припускаємо, що це були жінки), мабуть, захотіли до крихітки вичавити зі своїх рослин усе, що вони могли дати. Зокрема, доводилося знов і знов приходити на кожну ділянку, аби потрусити зарості кілька разів. Вони напевне помітили, що як би сильно вони не трусили, деякі вперті зернини, мутанти з твердою оболонкою, все одно не падали. Що природніше, ніж висмикнути злісне стебло з землі й взяти додому всю рослину? Зрештою, стебла пшениці та ячменю важать небагато, і я, наприклад, певен, що повівся б із непіддатливою рослиною саме так.

Якщо потім жінки висаджували випадкову добірку насінин, вони мали брати мутантні зернини разом зі звичайними. Мутанти мали б бути представлені трохи надлишково, бо щонайменше кілька нормальних зернин мали впасти дочасно й загубитися. Щороку висівання мало трохи збільшувати частку мутантів на культивовуваних ділянках. Звичайно, це був жахливо повільний процес, непомітний людям, що цим займалися. А втім, він запустив еволюційну спіраль, не менш драматичну, ніж те, що відбулося з мишами у завалах недоїдків. Минуло десь дві тисячі років, і на полі з одним чи двома мільйонами рослин замість однієї рослини, що чекала на збирача врожаю, вже були лише генетично змодифіковані одомашнені рослини. Розкопані знахідки свідчать, що навіть близько 8500 років до н. е. цілком одомашнені пщениця та ячмінь ще були майже невідомі. Однак близько 8000 років до н. е. вже близько половини зернин, знайдених в Горбистих Схилах, мають тверду оболонку й мали б чекати збирача врожаю; близько 7500 років до н. е. таку оболонку мають вже практично всі зернини.

Лінощі, жадоба та страх постійно сприяли поступові. Люди виявили, що якщо посадити на ділянці одного року злаки, а наступного — багаті на протеїн боби, то це не лише урізноманітнює раціон, а й відновлює родючість ґрунту. Разом із тим вони одомашнили сочевицю та турецький горох. Хліб зі змеленого на грубих зернотерках зерна пшениці та ячменю містив дрібні камінці, що стирали зуби людей до пеньків, відтак вони почали відсівати тверді домішки. Вони знайшли нові способи готування страв із зерна й почали випалювати з глини водонепроникний посуд на потреби куховарства. Якщо аналогії з сучасною агрокультурою справедливі, більшість цих новацій, а також ткацтво та виготовляння одягу, винайшли жінки. Шкурам та хутрам настав кінець.

Поки жінки одомашнювали рослини, чоловіки (мабуть) займалися тваринами. Близько 8000 років до н. е. пастухи на території теперішнього західного Ірану так ефективно розводили кіз, що з'явилися більші, спокійніші породи. Близько 7000 років до н. е. з диких зубрів вивели тварин, подібних до теперішніх спокійних корів, і одомашнили диких вепрів, діставши свиней. Протягом наступних кількох тисяч років люди навчилися не вбивати молодих тварин заради м'яса, а тримати деяких заради вовни та молока, а далі, що найкорисніше, запрягати їх у колісні візки[54]. До того пересунути щось означало підійняти й нести, а запряжений бик може тягти втричі більше, ніж чоловік. Близько 4000 років до н. е. одомашнювання рослин та тварин привело до появи плуга, що його тягли бики. Люди майстрували та винаходили далі, але мало минути біля шести тисяч років, поки вони залучили нові джерела енергії та почали використовувати силу вугілля та пари в промисловій революції.

Давні землероби Горбистих Схилів змінили спосіб життя людей. Тим з нас, хто здригається від перспективи сидіти біля крикливого немовляти на довгій пласкій алеї, варто подумати про жінок, що завжди носили своїх немовлят, проходячи щороку тисячі миль у пошуках їстівних рослин. Не дивно, що вони не хотіли мати надто багато дітей. Свідомо чи ні, вони відтерміновували вагітність, годуючи дітей грудним молоком аж до трьох чи чотирьох років (виробляння грудного молока відвертає овуляцію). Збирачі льодовикового періоду, можливо, дотримувалися такої самої стратегії, але що більше вони переходили до осілого способу життя, то менше цього потребували. Насправді мати багато дітей стало корисним, бо це давало додаткових працівників, а недавні дослідження скелетів свідчать, що середня жінка в поселеннях давніх землеробів, залишаючися на одному місці та маючи запаси харчів, народжувала сімох чи вісьмох дітей (із них доживали до першого дня народження, може, четверо, а до репродуктивного віку — троє), тоді як її мандрівні предкині народжували лише п'ятьох чи шістьох дітей. Що більше харчів вирощували люди, то більше дітей вони могли годувати, хоча, звичайно, що більше дітей вони годували, то більше харчів треба було вирощувати.

Населення швидко більшало. В околі 8000 років до н. е. деякі поселення мали десь близько п'ятисот мешканців, у десять разів більше, ніж у селищах, що існували до пізнього дріясу, як-от Айн-Малага. Близько 6500 років до н. е. у Чатал-Гююку в теперішній Туреччині мешкало десь зо три тисячі людей. Це були поселення на стероїдах, що мали всі відповідні проблеми. Мікроскопічний аналіз осадів ґрунту з Чатал-Гююку свідчить, що люди просто скидали недоїдки та нічні екскременти у смердючі купи між домами, а потім втоптували їх у порох та мул. Покидьки мали б жахати мисливців-збирачів, але вони, безперечно, тішили щурів, мух та бліх. Маленькі кавалки екскрементів, утоптані в брудні підлоги, свідчать, що мешканці ще й тримали в хатах свійських тварин. Людські скелети зі стоянки Айн-Ґазаль у Йорданії мають ознаки туберкульозу, що близько 7000 років до н. е. передався людям від худоби. Осілість та більшання кількости харчів збільшували народжуваність, але це означало також, що треба було годувати більше ротів і що мікроби поширювалися легше. Обидва ці чинники збільшували смертність. Мабуть, кожне нове поселення землеробів швидко зростало протягом кількох поколінь, поки народжуваність не зрівноважувалася зі смертністю.

Втім, попри весь бруд, це, очевидно, було саме те, чого люди хотіли. Маленькі гурти мисливців-збирачів мали широкі географічні горизонти, але вузькі суспільні: місцевість змінювалася, обличчя лишалися ті самі. Світ давніх землеробів був прямо супротивним. Людина могла прожити все життя в межах одноденного пішого переходу від селища, де народилася, але що це було за місце — повне святилищ, де з'являлися боги, з захопливими святами та пліткуватими цікавими сусідами в капітальних будинках з потинькованими підлогами та водонепроникними дахами. Сучасна людина сприйняла б ці будинки як скособочені закопчені смердючі халупи, але це був великий крок вперед від вологих печер, спільних з ведмедями, чи зіщулювання під шкурами, натягненими на гілки, аби захиститися від дощу.

Давні землероби одомашнювали місцевість, ділили її на концентричні кола. В центрі була домівка, далі йшли сусіди, далі культивовувані поля, далі пасовиська, де пастухи та стада переходили з літньої паші на зимову й назад, а за всім цим — дикий, некерований світ жахливих звірів, дикунів, що займалися полюванням, і ще невідомо яких чудовиськ. У кількох розкопах знайдено кам'яні плити з викарбуваними лініями, що принаймні на погляд тих, хто в це вірить, видаються картами полів, поділених тонкими стежками. Близько 9000 років до н. е. мешканці Джерф-ель-Ахмару та деяких сусідніх селищ, що нині під озером Асад, експериментували з чимось на кшталт протописьма, видряпували фігури змій, птахів, свійських тварин та абстрактні знаки на маленьких кам'яних символиках[55].

Можна було б сказати, що коли мешканці Горбистих Схилів накладали такі ментальні структури на свій світ, вони одомашнювали самих себе. Вони навіть переосмислили значення кохання. Кохання між чоловіком та жінкою чи між батьками та дітьми природне, закладене в нас мільйони років тому, але землеробство додало цим стосункам нових сил. Збирачі завжди ділилися знаннями з молоддю, вчили їх знаходити достиглі рослини, дичину й безпечні печери, але землероби мали передавати щось конкретніше. Аби жити добре, люди тепер потребували майна — будинку, полів, стада, не кажучи вже про зусилля, вкладені в копання колодязів, будування стін та виготовляння знарядь. Перші землероби напевне жили згуртованими спільнотами, що ділилися харчами і, можливо, разом готували їжу, але близько 8000 років до н. е. вони вже будували більші складніші будинки, з коморами та кухнями, і, мабуть, поділили землю на приватні поля. Життя дедалі більше фокусувалося на маленьких родинних групах, що були, мабуть, основною одиницею передавання майна між поколіннями. Діти потребували матеріяльної спадщини, бо альтернативою були злидні. Передавання майна ставало питанням життя та смерти.

Є ознаки того, що не можна назвати інакше, як одержимість предками. Її можна побачити, мабуть, вже у 10 000 роки до н. е. з безщелепих черепів з Кермез Дере, а з поступом землеробства вона посилювалася. Поховання багатьох поколінь мертвих під підлогою будинку ставало загальноприйнятим; тіла перемішували у способи, що буквально передають зв'язок між майном та походженням. Дехто йшов далі, викопував тіла після розкладу плоті, відокремлював черепи та знов ховав безголові трупи. Гіпсом на черепах моделювали обличчя, у очні западини устромляли мушлі та домальовували деталі, як-от волосся тощо.

Пані Кетлін Кенйон, видатна жінка в чоловічому світі археології 1950-х років, задокументувала цей жахливий звичай вперше, під час розкопування знаменитої стоянки Єрихона на Західному березі, але натепер черепи з доліпленими деталями знайдено в десятках поселень. Що робили з черепами — менш зрозуміло, бо ми знаходимо лише ті, що їх перепоховано. Більшість поховано в ямах, але в Чатал-Гююку знайдено поховання близько 7000 років до н. е., де молода жінка притискає до грудей черепа, перемодельованого та пофарбованого в червоний колір щонайменше тричі.