Розділ 7 Християнська церква в Київській Русі

Тут відсутнє протиставлення Русі Візантії, так само як і немає твердження про безперечну перевагу першої над другою, як здавалося М.А.Алпатову. Навпаки, з продовженням похвали Володимиру випливає, що християнська віра запозичена ним саме з Візантії. “Паче же слышано ему (Володимиру. — П.Т.) бѣ всегда от благовернии земли Гречѣскь, христолюбиви же и сильнѣ вѣрою... и си слыша въждела серцем, взъгорѣ духом, яко быти ема хрестиану и земли его, еже и бысть”[615].

Неоднозначну оцінку дістало в літературі літописне Сказання (легенда) про відвідання апостолом Андрієм дніпровських круч (написано в 70-ті роки XI ст. при дворі Всеволода Ярославича). Д.М. Присьолков та В.М. Істрін були впевнені в його прогрецькому характері[616]. М.К. Гудзій вбачав у ньому прагнення літописців зрівняти Візантію і Русь у правах на християнську спадщину. М.А. Алпатов і М. Чубатий схилялися до антивізантійського або проримського тлумачення легенди. До цього їх спонукало замовчування в Сказанні Константинополя, а також зворотний шлях Андрія, який привів його не до Константинополя, а до Рима[617].

Людольф Мюллер, який присвятив Сказанню про ходіння апостола Андрія до Києва та Новгорода ґрунтовне дослідження, не вважав можливим підтримати жодну з наведених точок зору. Мандри Андрія по Русі, згідно з дослідником, передували часу заснування ним візантійської церкви. Отже, говорити про залежність руської церкви від візантійської, яка ще не існувала, нема підстав. Згадки ж про Константинополь в Сказанні не могло бути з тієї простої причини, що такого міста ще не існувало. Що стосується згадки про стародавній Рим, то вона, за думкою Людольфа Мюллера, носить індиферентний характер[618].

З останнім висновком важко погодитись. Рим в Сказанні — не просто пункт на зворотному шляху Андрія. Це місто, де апостол дає своєрідний звіт рідному брату святому Петру про свою подорож до країни слов’ян. Людольф Мюллер вважає, що Сказання не говорить про місіонерську діяльність Андрія на Русі. У Синопі він проповідує, на Русі молиться, благословляє, ставить хрест.

Але різниця між цими діяннями апостола така незначна, що для давньоруського книжника кінця XI — початку XII ст. могла бути і не суттєвою. Відвідання київських гір, їх благословення, пророкування народження великого міста, а також поставлення хреста апостолом Андрієм уявлялося йому рівнозначним проповіді християнської віри. “И заутра вставъ и рече к сущим с нимъ ученикамъ: ’’Видите ли горы сия? — яко на сихъ горах воссияеть благодать Божья; имать град великъ быти и церкви многие Богъ въздвигнути имать"[619].

Отже, є всі підстави вважати, що головний зміст Сказання про апостола Андрія полягає в тому, щоб зрівняти Київську Русь з Візантією у справі отримання християнської віри і узасаднити право руської церкви на автокефалію. Обидві успадкували її від Риму і обидві мали єдиного апостола. Цікаво, що Візантія не тільки не заперечувала, а навіть підтримувала цю думку. Імператор Михаїл VII Дука в листі до Всеволода Ярославича писав, що “духовні книги та достовірні історії вчать мене, що наші обидві держави мають одне джерело та корінь і що [...] ті ж самі самовидці божественного таїнства і його віщуни проголосили у них слово Євангелії”[620]. Імені Андрія тут немає, але зрозуміло, що йдеться саме про нього. Визнання Михаїла Дуки, щоправда, було зроблене під тиском обставин. Він потребував військової допомоги від Русі і просив її в цьому листі.

Своєрідним виявом тенденції суперництва Києва з Константинополем було й те, що на Русі X — XII ст. користувались особливою популярністю не сучасні їй твори візантійської літератури, а стародавні хроніки. Літописців у них приваблювала передусім концепція світової історії, творцем якої був Бог. Вплив ранньовізантійських авторів відчував і Нестор. Він не тільки зміг у своїй “Повісті минулих літ” відтворити широку історичну картину світу, а й органічно ввести до неї історію Русі. Ще Іларіону вона уявлялась країною, “яже вѣдома и слышима есть всѣми четырьми конци земли”.

Політичне та ідеологічне суперництво Києва з Константинополем знайшло відображення і в західноєвропейській історіографії. Адам Бременський називав Київ “соревнователем константинопольского скипетра и славнейшим украшением Греции”[621].

Підводячи підсумки сказаному, можна стверджувати, що ідейно-політичне суперництво Києва з Константинополем ґрунтувалось не на ворожнечі і протиставленні, а на прагненні Русі урівняти себе в церковному відношенні з Візантією. Треба визнати, що Київська Русь так і не стала церковно рівнорядною Візантії. Впродовж усієї історії вона перебувала на становищі однієї з візантійських митрополій. Досягти автономії Руській православній церкві не вдалося, але є всі підстави констатувати її постійне прагнення до цього.

Ідеї церковного усамостійнення зумовлювали пошук першоджерельних витоків східнослов’янського християнства. Як відомо, апостол Андрій на місці, де виник Київ, ніколи не був. Ця поетична легенда з’явилась як спроба узасаднити претензії руської церкви на римсько-християнську спадщину. Йдеться саме про претензії, а не право, якого в Київської Русі так і не було.

Що стосується традиційного “антагонізму” київського християнства до візантійського, про який говорив М. Чубатий та інші історики церкви, то це явне перебільшення. Канонічно Руська православна церква перебувала в повній відповідності з візантійською і не робила жодних спроб знайти собі місце в католицькій.

Від часу Брестської унії (1596) для України небайдужим є питання — яка течія християнства прогресивніша: візантійська чи римська? Інтерес до цього з новою силою збуджений у наш час, коли релігія стала одним із важливих чинників національно-культурного відродження. З позицій гуманістичної культури така постановка питання неправомірна. Але в науці і реальному житті вона має місце, і з цим мусимо рахуватися. Досить пригадати, що ціла доба українсько-козацького відродження пройшла під гаслами боротьби за православну руську віру, яка ототожнювалася з боротьбою за національну ідентичність, за києворуську культурно-історичну і політичну спадщину.

Сьогодні окремі вчені (Ф. Томпсон, О. Пріцак) намагаються довести, що певне відставання історико-культурного розвитку східного слов’янства, порівняно з країнами Західної Європи, зумовлювалося меншими структурно-творчими можливостями православної церкви. Погодитися з цим неможливо. У часи Київської Русі жодного відставання не було. Що стосується часів пізнього середньовіччя, то відставання тут обумовлювалось іншими причинами. Вони полягали передусім у тих вселенських катастрофах, яких зазнав православний світ впродовж XIII — XV ст.: розгром Константинополя хрестоносцями у 1204 р., сплюндрування Київської Русі монголо-татарами в 1237 — 1240 рр., завоювання Візантії і Константинополя турками у 1453 р. Аналогічна доля спіткала православні Болгарію та Сербію.

На відміну від Ф.Томпсона, німецький теолог Г. Подскальський вважає, що “однією з вирішальних цезур” в руській історії стала монголо-татарська навала. Вона ж зумовила і остаточне відділення Руської церкви від Заходу.

Отже, фактично було знищене культуротворче джерело візантінізму. Впродовж тривалого часу православний світ жив, по суті, спогадами про колишню велич Візантії, але без Візантії. Саме в цих подіях приховуються справжні причини наших втрат. Можна тільки дивуватися духовній потенції православ’я, яке знайшло в собі сили до відродження.

Все треба розглядати історично. При такому підході виявиться, що Київська Русь в часи перебування в “силовому полі” візантійської православної культури — найпередовішої в усьому християнському світі, ні в чому не поступалася перед своїми слов’янськими і неслов’янськими римсько-католицькими сусідами.

Сьогодні, з позиції тисячолітньої відстані, можна з упевненістю стверджувати, що прилучення Київської Русі до візантійської цивілізації було кращою альтернативою. Значення цього історичного явища швидше недооцінюється, ніж переоцінюється.

Спроба націоналізації церковного управління на Русі

У 1147 р. в житті Руської православної церкви сталася незвичайна подія. Церковний собор у святій Софії Київській обрав і висвятив митрополитом Клима Смолятича. Це був другий випадок за всю історію християнства в Русі, коли митрополичу кафедру в Києві посів не грек.

Ініціатива проведення Собору виходила від великого київського князя Ізяслава Мстиславича. Це добре видно з такої фрази літопису: “В то же лѣто постави Изяславъ митрополитомъ Клима Смолятича, выведе изъ Заруба”[622]. Його найближчим дорадником і помічником у цій неординарній справі став чернігівський єпископ Онуфрій. Після від’їзду митрополита Михаїла до Константинополя він, очевидно, виконував функції глави руської церкви і мав право на скликання Собору руських єпископів. Деякі дослідники вважають, що Онуфрій був найстарший архієрейством і авторитетом, фактично, вікарієм митрополита[623].