Розділ 7 Християнська церква в Київській Русі

Останнім часом в Україні виявляється тенденція невиправданої ідеалізації язичництва. Належить вона переважно людям далеким від науки, але подекуди її сповідують і науковці. Згідно з нею, язичництво було основою нашої національної ідентичності і самобутності, а християнство перервало тисячолітні традиції власного духовного розвитку народу, підрубало його коріння. Є.К. Долуман вважає навіть, що християнство, яке принесло на Русь чужу культуру і чужий світогляд, обумовило відставання нашої культури, порівняно з європейською, на сотні років[596].

Це та аналогічні твердження не мають під собою жодних підстав. Їх переконливо спростовує хоч би Софія Київська — пам’ятка християнської культури світового значення. Але в подібних сентенціях немає і логіки. Адже незрозуміло, чому для країн Центральної і Західної Європи християнство виявилось благодійним, а для Русі — ні.

У наш час є всі можливості для об’єктивного розгляду проблеми співвідношення язичництва і християнства в житті Київської Русі. Не зводячи перше до становища первісного примітивізму, все ж таки мусимо визнати, що в суспільно-політичному і культурному розвитку Русі християнство зіграло надзвичайно важливу роль.

Цим актом вона остаточно визначила своє входження до візантійсько-православного і загальноєвропейського культурного ландшафту. Незмірно розширились її економічні і культурні зв’язки з багатьма європейськими країнами. Християнство інтегрувало під своєю егідою писемність, літературу, архітектуру і мистецтво. Нова релігія справила сильний цементуючий вплив на процеси формування східнослов’янської етнічної спільності. Вона взяла на себе відповідальність за духовний розвиток народу, за формування його світогляду.

Прогресивність візантійського православ’я полягала і в тому, що Русь знайомилась з християнським віровченням фактично рідною мовою.

Проблема римсько-візантійської християнської спадщини

Тема “Київ — Константинополь — Рим” упродовж тривалого звертання до неї істориків обросла значною кількістю стереотипів, що утруднюють сьогодні об’єктивне її сприйняття. В історіографії переважають альтернативні підходи. Якщо Київ і Русь розглядаються з позицій візантійської православної традиції, то при цьому вони обов’язково протиставляються Риму і латинницькому Заходу. Коли ж хтось намагається віднайти елементи порозуміння між Києвом і Римом, то робить це шляхом відмови від об’єктивних оцінок русько-візантійських відносин, аж до повного заперечення факту одержання Руссю християнської віри від Візантії.

Тут здійснено спробу неупередженого аналізу теми без жодного насильства над джерелами і будь-якого намагання її осучаснення. Ідейно-політичні пристрасті і симпатії, як свідчить історіографія, справі не допомагають.

Існує усталена думка, що Київська Русь знаходилась у візантійській релігійній симфонії і проблема духовної спадщини її не хвилювала. Питання це, як вважають, постало тільки в XV ст., коли Росія намагалась осмислити своє місце у всесвітній історії, особливо після завоювання турками Константинополя (1453).

Вперше теорію “Москва — третій Рим” сформулював псковський чернець Філофей в одному із своїх послань Великому московському князю Василію III[597]. Але претензії Москви на місце третього Рима, як виявляється, не були безумовними. У “Повісті про новгородський білий клобук” обґрунтовується та сама ідея заміни двох вселенських центрів — “ветхого Рима” і Константинополя" “третім Римом”, “еже есть на русской земли”, але ним виступає не Москва, а Новгород. У той час як царський вінець був дарований руському князю “изволением земного царя Константина (Мономаха. — П.Т.) от царствующего сего града (Константинополя. — П.Т.), білий клобук був дарований архієпископу великого Новгорода “изволением небесного царя Христа”[598].

“Сказання про князів Володимирських” ченця Спиридона-Сави спадкоємцем Константинополя вважає Київ. Імператор Костянтин Мономах, підкорений руською зброєю, послав київському князю Володимиру Всеволодовичу царський вінець і “крабицу сердоликову, из нее же Август кесарь римский веселяшеся”, а також намисто, яке Август “на плещу свою носяше”.

З цього часу, згідно із сказанням, “князь великий Володимир Всеволодович наречеся Мономах и царь Великаа Росиа”. Пізніше царські інсигнії, які отримали назву — “шапка” і “барми” Мономаха, потрапили до Володимира, а вже потім до Москви[599].

Політична доктрина “третього Рима” в російській суспільній думці епохи централізації XV — XVI ст., таким чином, здобула природне історико-правове обґрунтування, а історія Росії через Київську Русь ніби зімкнулася з римсько-візантійською.

Для нас важливим є питання — чи була ідея спадковості політичної влади Москви від Рима і Константинополя новою? Більшість дослідників відповідала на це питання ствердно. М.А. Алпатов вважав, що вона виникла як антитеза посиленню Туреччини, що захопила південно-східний кут Західної Європи, і служила символом загальнослов’янської єдності, прапором боротьби за національну незалежність. Це ніби відповідало й інтересам Заходу, який намагався використати ідею історичної місії Росії як наступниці візантійської спадщини, щоб зіткнути її з Туреччиною[600].

А.Д. Гольдберг у пошуках передісторії ідеї “Москва — третій Рим” звернувся до давньоруської суспільної думки про “богообраність” Русі. Ідея ця почала формуватися вже після прийняття християнства, але служила насамперед лише для протиставлення православної Русі степовим сусідам, а в наступні віки — монголо-татарським завойовникам, і тільки в середині XV ст. ідея про особливе призначення “обраної Богом” Руської землі наповнилася новим змістом[601].

Звичайно, події другої половини XV ст., у тому числі встановлення автокефалії московської митрополії (1448), оволодіння турками Константинополем (1453), шлюб Івана III з Софією Палеолог, створили у православному світі нову політичну ситуацію. Очевидно, вона була на руку римському престолу і деяким західним державам, які намагались використати доктрину “Москва — третій Рим” у своїх інтересах. Проте в основі своїй вона була ідеєю національною, яка мала глибокі історичні корені. Москва лише надала київській православно-державній ідеї завершального розвитку.

В історичній літературі серед розмаїття думок з приводу русько-візантійських відносин IX — XIII ст. чітко визначилась теза про постійне і тривале протиборство двох держав. Зумовлювалося воно начебто необхідністю захистити державно-політичний суверенітет молодої східнослов’янської держави від постійних зазіхань греків. Особливе місце в претензіях імперії позбавити Київську державу національної незалежності відводилось нібито впровадженню візантійського християнства. Під цим кутом зору аналізується давньоруська суспільна думка, обґрунтовується висновок про її антивізантійську спрямованість[602].

Думається, що це досить спрощене розуміння суті взаємовідносин Київської Русі і Візантії, а разом з тим і їх відображення у давньоруській історіографії: ідейно-політичне суперництво Києва з Константинополем ми приймаємо за протиборство на ґрунті відстоювання національної незалежності, а наявність відповідних сюжетів у літописній і літературній традиції пояснюємо антивізантійськими настроями на Русі.

М.А. Алпатов вважав, що спонукальними мотивами походів київських князів на Царгород було прагнення до незалежності Київської Русі. Навіть благочестиві ченці-літописці начебто із цих міркувань хвалили кожний похід на Константинополь, кожний договір, який захищав Русь, кожного князя, який здійснював ці походи[603].

Насправді загрози національній незалежності Русі з боку Візантії практично не існувало. Величезна відстань між світовою імперією і східноєвропейськими землями практично усувала застосування Візантією військової сили проти Русі. Історія цього й не знає. Навпаки, Київська Русь здійснювала напади на імперію, які також не могли привести до підкорення Візантії. Невдачі військових експедицій Святослава Ігоровича показали це з усією очевидністю. Та й не такі цілі переслідувались. Київські князі намагалися нав’язати Візантії своє рівноправне партнерство як у галузі економічній, так і політичній. Не могла Візантія серйозно розраховувати на політичний сюзеренітет над Київською Руссю і за допомогою християнства. Кілька візантійських церковних ієрархів на всю величезну східнослов’янську країну не мали жодної можливості забезпечити реалізацію імперських амбіцій візантійського двору. Цьому перешкоджало і те, що давньоруська православна церква з самого початку будувалась як національна, на користь чого свідчило церковнослов’янське богослужіння і слов’янський обряд.