Розділ 7 Християнська церква в Київській Русі

Михайлівський Видубицький монастир. Заснований у XI ст. Київ. Сучасний вигляд

Митрополит виступає тут як тонкий політик і дипломат, що знає, чим можна заспокоїти Володимира Мономаха. Він майже дослівно повторює його промову на Любецькому з’їзді, нагадує про половецьку загрозу і закликає до миру. Володимир зважив на умовляння митрополита.

Особливий інтерес становить відоме “Послання” митрополита Никифора до Володимира Мономаха. У ньому звучить не тільки заклик дотримуватися посту — як способу “приборкання” страстей, але також і до виявлення великокнязівського благородства і стриманості. Никифор вважає, що Мономах не повинен жорстоко розправлятися зі своїми противниками: “Подумай об этом со вниманием, княже мой, и помысли об изгнанных тобою осужденных в наказание, о презренных, вспомни обо всех”.

Особливо активну участь у державних справах брав митрополит Михаїл. У 1136 р. чернігівські князі, завдавши поразки великому київському князю Ярополку, зажадали від нього лівобережні володіння. Тривалий час переговори не приносили успіху через непоступливість Ярополка. Тоді в ролі посередника виступив митрополит Михаїл, який ходив між протиборствуючими сторонами з хрестом і врешті схилив їх до взаємних поступок і миру.

Нерідко, щоб втримати великих київських князів від незважених рішень, митрополити нагадують їм про вірність хресному цілуванню. Так, зокрема, було і в 1157 р., коли на вимогу Ярослава Осмомисла Юрій Довгорукий вирішив видати йому бунтівного галицького князя Івана Ростиславича. Митрополит Костянтин І і все вище духовенство Києва заявили Юрію рішучий протест. “Грѣхъ ти єсть (докоряв митрополит князю. — П.Т.) цѣловавши к нему хрестъ, держиши в толицѣ нужи, а и еще хощеши выдати на убийство”[651]. Втручання митрополита врятувало життя Івану Берладнику. Юрій не наважився на непослух митрополиту.

Натільний хрестик. XIII ст. Бронза, виїмчаста емаль. Київ

І пізніше митрополити неодноразово виступали миротворцями між руськими князями, фактично виконуючи посольські обов’язки. Їхня політика зумовлювалась як високими принципами християнської моралі, так і реаліями церковного життя.

Економічне процвітання церкви перебувало у безпосередній залежності від економічного розвитку всієї країни. Митрополити не визнавали самостійного і незалежного існування окремих руських князівств, вважали Русь єдиним цілим і за допомогою церковних проповідей, душпастирських послань і закликів до князів сприяли утвердженню в народі ідеї національної спільності.

Коли в 1189 р. угорські феодали окупували Галичину і посадили на галицькому столі королевича Андрія, митрополит Никифор звернувся до київських князів Святослава Всеволодовича і Рюрика Ростиславича із закликом захистити цю окраїну Русі: “Молвяшеть бо митрополитъ Святославу и Рюрикови: се иноплеминници отъяли отчину вашю, а лѣпо вы бы потрудитися”[652]. Цитований літописний текст свідчить про те, що для церкви те чи інше князівство було складовою частиною всієї Русі. І як митрополити були відповідальними за всі руські єпархії, так великі київські князі мусили піклуватися про недоторканність державних рубежів.

Як друга після великого князя політична фігура в країні митрополит нерідко фактично виконував і його обов’язки.

В.І. Сергеевич, досліджуючи місце церкви в утвердженні московського самодержавства, підкреслював, що митрополити, маючи спільну з великим князем московським резиденцію, одним цим фактом підносили його владу над владою інших князів[653]. Сказане повною мірою стосується Русі Київської. Доти, доки митрополія Руської православної церкви знаходилась у Києві, жодне князівство, яким би сильним воно не було, не могло розраховувати на повну самостійність і незалежність.

Хрест XIII ст. Камінь, різьба. Київ

Андрій Боголюбський здійснив спробу заснувати у своєму князівстві ще одну, незалежну від Києва, митрополію, але безуспішно. У 1162 р. після приготування для майбутнього митрополита кафедри в Успенському храмі Володимира-на-Клязьмі і маючи готового кандидата в особі Федора (брата київського боярина Петра Бориславича), Боголюбський надіслав до Константинополя до патріарха Луки Хризоверга посольство з проханням відкрити митрополію у Володимирі.

Патріарх скликав Собор, обговорив на ньому прохання суздальського князя і в грамоті-відповіді надіслав відмову. Ні до чого не привела і спроба Андрія одержати від патріарха хоча б автокефального єпископа.

Рішучим противником акції Боголюбського виступив митрополит київський, який мав багато прибічників серед кліру ростовської єпископії. Закриття церков у Володимирі-на-Клязьмі свідчило про сильну опозицію ростовському єпископу Федору.

Боголюбський не відважився на відкриту боротьбу з митрополитом київським, якого підтримали усі єпископи і князі земель, і змушений був відмовитися від своїх задумів.

Крім митрополитів активну участь у державному житті руських князівств брали єпископи, ігумени великих монастирів, священики. Вони виконували різні доручення своїх князів, виступали як посередники і посли.

Про поширеність на Русі практики використання єпископів у ролі послів свідчить відоме звернення Володимира Мономаха до Олега Святославича: “Да еже начнеши каятися Богу, и мнѣ добро сердце створити, послав солъ свои, или пископа, и грамоту напиши с правдою”[654].

Роль єпископів у суспільно-політичному житті не обмежувалася посольськими обов’язками або участю у князівських з’їздах і радах: іноді за відсутністю у місті князя єпископ виконував його функції. Літописи не зберегли свідчень про переяславських князів перших десятиліть XIII ст., із чого дослідники зробили висновок, що Переяславська земля управлялася в цей час єпископом.

Оклад книги із зображенням св.Василія. XII ст. Село Чучинка на Київщині