Розділ 7 Християнська церква в Київській Русі

Надзвичайно широкими і багатогранними уявляються, за літописом, компетенції новгородських владик. Вони завжди перебували в центрі подій, втихомирювали народні повстання, примиряли ворогуючі кінці і феодальні угруповання, були посередниками між людьми і князем.

Інтереси держави і церкви настільки тісно переплелися, що часом просто неможливо розрізнити, де закінчується компетенція юрисдикції державної і починається церковної, і навпаки.

Великі київські князі успадкували від Візантії ідею божественної основи своєї влади. На візантійському ґрунті вона була сформульована дияконом Агапітом у VI ст., на руському, як довів І. Шевченко, вона з’явилася в XI ст. Укладач “Ізборника” 1076 р. використав трактат Агапіта. Згідно з цією ідеєю, суверенне право князя щодо церкви, яке визнавалося церковними діячами, не відрізнялося від прав візантійських імператорів[655]. Давньоруська практика знала весь спектр харизматичних визначень влади. Князі характеризуються як “боголюбиві”, “правовірні”, “благовірні” тощо.

Певна сакралізація влади зумовила значні права князів у церковних справах. Таким, зокрема, було право великого київського князя на поставлення єпископів, яке він розділяв з митрополитом. Як видно із літописних повідомлень, ініціатива заміщення єпископських кафедр могла належати і одному, й другому. Очевидно, цим пояснюється та обставина, що літописці частіше відзначають лише факт поставлення єпископів, але не говорять, хто ж їх ставив — митрополит чи князь. У тих же нечисленних випадках, коли літопис детальніше говорить про це, на першому місці названо великого князя, а на другому — митрополита.

Право київських князів на поставлення єпископів у різні землі зберігалося за ними аж до 40-х років XIII ст. Навіть такі незалежні князі, як Всеволод Велике Гніздо, змушені були коритися канонічному правилу висвячення своїх єпископів у Києві за згодою великого князя і митрополита.

Широка участь церкви в суспільно-політичному житті Русі визначалась тим становищем, яке вона посідала у системі феодальної держави. Духовенство об’єктивно було зацікавлене у збереженні державної єдності Русі, непокоїлось, що в умовах політичної нестабільності і постійної міжкнязівської ворожнечі не будуть забезпечені земельні, фінансові і правові інтереси церкви. Церква була найпослідовнішою прихильницею загальноруської єдності.

З іншого боку, доцентрові тенденції церкви обумовлювались її становищем паралельної політичної структури в країні, яка мала велику силу в формуванні суспільної свідомості, розвитку культури, виробленні і поширенні на значні сфери суспільного життя церковної юрисдикції, у міжнародних зв’язках, передусім з Візантією.