Розділ 7 Християнська церква в Київській Русі

А.П. Новосельцев вважає, що для Володимира прийняття тієї чи іншої віри було насамперед питанням політичним. Він обирав ту релігію, котра сповідувалась у його час наймогутнішими державами. І якщо про прийняття іудаїзму мова серйозно не могла йти, то про іслам цього не скажеш. Проте з’ясування стану мусульманських держав начебто змусило князя сумніватись у можливостях ісламу зміцнити центральну владу[590].

Що стосується приходу християнства із Риму, то цей шлях, як вважає ряд дослідників, був не лише можливим, а й реальним. У літературі мають місце навіть спроби безпосередньо пов’язати давньоруське християнство з латинським Заходом[591]. Підстав для цього немає жодних, але й заперечувати відкритість Київської Русі до своїх західних сусідів, з якими вона підтримувала тісні контакти, також не слід.

При знайомстві з літописною повістю про вибір віри створюється враження, що Володимир чинив за принципом: “Сім раз відмір, один раз відріж”. Можливо, особисто він справді мав сумніви — якій вірі надати перевагу. Тому постійно звертався до “бояр і старців” за порадою. Надто відповідальним мало бути рішення.

Врешті, зміст переговорів визначали насамперед не вагання Володимира. Ці переговори мали продемонструвати Візантії, що імперія не єдина країна, від якої Русь може сприйняти нову релігію. А вибір було зроблено раніше і на користь візантійського християнства. Його зробило саме життя. Навіть коли б Володимир всерйоз надумав надати перевагу якійсь іншій релігійній системі, зробити це було б надзвичайно важко. Традиція візантійської церкви на Русі налічувала вже близько двохсот років. Володимиру належало, по суті, лише узаконити її державний статус. Що він і зробив.

Падіння язичницьких ідолів

Час сумнівів скінчився. Принаймні для Володимира. Так само рішуче, як колись утверджував і відроджував язичницькі порядки, він пориває з ними і вводить християнство. Язичницькі ідоли, яким ще вчора власті наказували поклонятися по всій країні, скинуто зі своїх п’єдесталів, капища-святилища, за якими стояла тисячолітня традиція культових центрів, вщент зруйновано. Така сама доля спіткала і верховний язичницький храм Русі на Старокиївській горі. Літописець з цього приводу відзначає: “Велий еси, господи, чюдна дѣла твоя! Вчера чтимъ отъ человѣкъ, а днесь поругаемъ”[592].

Знайомлячись із тривалою історією проникнення християнства на Русь, не можна не відзначити деяку нерішучість у цій справі київських князів. Чим це можна пояснити? Передусім, очевидно, обставинами внутрішнього життя.

В умовах найгострішого протиборства на Русі двох ідеологій рішуча відмова від традицій загрожувала серйозними неприємностями, усуненням від влади, а то і смертю (як це сталося з Аскольдом). Так само істотними були і міркування національної незалежності. Адже згідно з богословсько-юридичною концепцією грецької православної церкви прийняття хрещення із Візантії тим чи іншим народом автоматично робило його васалом імперії. Саме так трапилось, зокрема, з Болгарією, яку візантійці вважали своєю провінцією. Про це на Русі добре знали, і якщо й не боялись розділити участь Болгарії, все ж не бажали потрапити в залежне від Візантії становище.

Які ж обставини супроводжували остаточне утвердження на Русі християнства в ролі офіційної релігії? У 987 р. у Візантії спалахнуло повстання проти імператора Василія II. Очолив його Варда Фока, який оголосив себе імператором. Василій II звернувся до Володимира Святославича за воєнною допомогою. Князь згодився надати допомогу, але за умови: імператор повинен був віддати за нього порфірородну сестру Анну. У Василія не було вибору, він погодився, хоч традиція і не допускала родинних зв’язків імператорської сім’ї з варварами. У свою чергу, Володимир зобов’язався прийняти християнство.

Імператор за допомогою шеститисячного руського корпусу завдав під Хрисополем поразки військам Фоки. Небезпека минула, і Василій не поспішав виконувати свою обіцянку. Справа одруження Володимира перетворилась у міждержавний конфлікт, оскільки обидві сторони вважали її важливим політичним актом. Візантійсьйа дипломатія, оберігаючи високе становище імператорського двору, намагалась не допустити встановлення династичних зв’язків свого володаря з правителями інших країн. Це була традиційна політика світової імперії. Ще дід Василія II Костянтин Багрянородний заповідав своїм синам: якщо якийсь народ із невірних і незнатних жителів півночі буде прагнути поріднитися з імператором ромеїв, захоче взяти у нього дочку за себе чи свою дочку віддати за імператора чи його сина, — то таку нерозумну вимогу слід відхилити.

Володимир вирішив вдатися до зброї. Він направив проти візантійських володінь у Криму величезне військо і обложив Херсонес. Русичам вдалося (за порадою Настаса Корсунянина) відвести від міста воду для пиття, яка надходила туди по трубах, і херсонесці здалися[593]. Володимир увійшов у місто і відправив у Константинополь таке послання: “Се град ваш славный взях; слышю же се, яко сестру имата дѣвою, да аще еѣ не вдаста за мя, створю граду вашему, якоже и сему створих”. Імператор відповів: “Не достоить хрестеяномъ за поганыя даяти. Аще ся крестиши, то и се получишь”[594]. Хрещення Володимира відбулось у Херсонесі в церкві св.Василія, після чого він обвінчався з царівною Анною.

Разом із запровадженням християнства у Києві встановлювалась (точніше, відновлювалась) митрополича кафедра, розпочалося будівництво православних храмів. У 988 р. на Перуновому горбі було побудовано церкву св.Василія, в 989 — 996 рр. — монументальну кам’яну Десятинну церкву. На її будівництво і утримання Володимир Святославич виділив десяту частину данини і оброків зі своїх доменіальних володінь. Літопис відзначає, що церкву було доручено Настасу Корсунянину і попам корсунським. Очевидно, саме в Десятинній церкві знаходилась і резиденція митрополита. В ряді удільних центрів було запроваджено єпископії.

За хрещенням Володимира відбулося і хрещення всієї Русі. Із повідомлень літопису видно, що нова релігія не могла поширитись одразу за княжим повелінням. її запровадження зустрічало сильний опір і вимагало примусових заходів. Киян зігнали до Дніпра, де їх хрестили попи, що прибули із Корсуня і Царгорода. Напередодні Володимир суворо попередив киян про наслідки можливого непослуху: “Аще не обрящеться кто заутра на рѣцѣ, богатъ ли, ли убогъ, или нищъ; ли работникъ, противенъ мнѣ да будеть”[595].

У Новгороді запровадження християнства викликало народне повстання. Лише застосувавши силу, посаднику Добрині і тисяцькому Путяті вдалося змусити новгородців хреститися. “Путята крести мечем, а Добрыня огнем”, — говорили в народі. Кияни також не кинулися в обійми нової віри. Це добре видно із літописного повідомлення про повалення ідола Перуна, за яким “плакахуся его невѣрнии людье, еще бо не бяху прияли святаго крещенья”.

Причиною живучості давніх традицій, очевидно, була специфічність нової релігії, передусім ідеології пануючого класу. Тезу християнської церкви — раби повинні підкорятися володарям своїм — не могли однаково сприймати раби й володарі. Не випадково саме язичництво часто було ідейною зброєю у боротьбі населення проти феодалів.

У народі ще довго “отай” поклонялись язичницьким богам “под овином”, приносили жертви “бесом, болотам, и кладезем”. Церковники скаржилися, що на ігрища з бісівськими танцями народ збирається охочіше, ніж на богослужіння.

Переконливим підтвердженням відомостей писемних джерел про повільний процес християнізації Русі є матеріали давньоруських могильників. Під впливом нової релігії уже в IX ст. розпочинається поступова зміна поховального обряду — поряд з трупоспаленнями з’являються трупопокладення.

У X ст. тенденція до збільшення поховань, здійснених за обрядом інгумації, виступає більш чітко.

На рубежі X — XI ст. вона, зокрема у великих міських центрах, приводить до повної відмови від язичницьких ритуальних спалень. Не слід тільки в цьому вбачати остаточну перемогу християнського світогляду. Новий обряд утверджувався значно швидше, ніж мінялась система ідеологічних поглядів давньоруської людини. Але і в новій обрядовості ще довго зберігалось багато язичницьких елементів — тризна, посипання померлого попелом, курганний насип, ритуальна їжа та ін. Язичництво у поховальному обряді, яке мало давню традицію, церква не стільки викорінювала, скільки пристосовувала до нового ритуалу.

Язичницькі елементи особливо рельєфно проступають у витворах художнього ремесла Русі — змійовиках, діадемах, колтах, браслетах-наручах, де поряд із християнською символікою представлена і язичницька (дерево життя, танці скоморохів і бісівські ігрища, зображення фантастичних звірів, птахів та ін.).